Дорогі подруги і друзі!
Шановні гості ХХІ Великого Збору Українських Націоналістів!
В Україні не існує іншої крім ОУН організації чи партії історія якої сягала б понад вісім десятків років. Це дає мені право порушити одне важливе питання. А, власне, якому поколінню ОУНівців було найскладніше, найважче в боротьбі за ідеали Української Самостійної Соборної Держави? Формулюю питання саме так, бо легко нам ніколи не було.
Так от, з оглядну на події, які ми пережили за останні три роки маю всі підстави стверджувати, що у славній історії ОУН були тільки два етапи пов’язані із війною.
На долю полковника Андрія Мельника та очолюваного ним проводу випала Друга світова війна. І ОУН гідно пройшла крізь горнила цієї війни.
На долю нашого покоління випала нинішня війна – не менш жорстока. Але це також війна за незалежність і соборність України.
Тільки нині можна по-справжньому зрозуміти переживання, відчуття та емоції наших попередників, які є для України героями.
Бо такі ж переживання, відчуття та емоції переживаємо ми, зокрема ті, хто зібрався в цій залі.
Полковник Андрій Мельник споряджав похідні групи в Україну. І нам довелося відправляти не одну бойову групу на схід.
Вони оплакували своїх побратимів. Ми – своїх.
Вони не втратили віри в Україну. І ми переконані, що переможемо загарбника.
Щоправда, існує одна відмінність. Покоління Мельника-Ольжича-Теліги боролася за Україну. Ми ж обстоюємо її честь і гідність.
Але ця відмінність не така вже суттєва, якщо визнати об’єктивний і незаперечний факт – бій за державність української нації триває!
Можна довго переповідати новітню історію ОУН, зокрема її участі в російсько-українській війні. Та цього робити не буду. Натомість запрошую всіх прочитати книжку Бориса Гуменюка «Блокпост».
Вона – унікальна. Бо це перша книжка, що великим накладом з’явилася в Україні де йдеться про ОУН, її бійців у контексті всіх історичних і політичних обставин у яких ми живемо останні три роки.
Не полінуйтеся, прочитайте. Передайте цю книжку рідним і знайомим. Щоб кожен українець пережив, відчув і зрозумів те, що саме мотивувало українців стати під прапори ОУН і битися з московитами за рідну землю.
У книжці ви не знайдете жодного вигаданого образу чи події. ОУНівці «Кіндрат», «Бояр»,”Кром”, «Лєший», «Хан», «Комбат», «Гестапо», «Рем», «Хохол»… – це не вигадані персонажі, а реальні ОУНівці, завдяки героїзму яких вдалося зупинити російську орду на Донбасі.
А скільки їх не згаданих у цій книжці – «Роберт», «Зондер», «Вовк», «Хрест», Сергій Олійник, Віктор Репінський.
Вони билися й б’ються не за нагороди. Але вдячні святійшому патріярхові Української Православної Церкви – Київського Патріярхату Філарету, який нагородив медаллю понад 60 наших бійців і волонтерів.
Орденом Богдана Хмельницького нагороджено посмертно Василя Кіндрацького.
Потрібен час, щоб сповна осмислити такий феномен як волонтери ОУН. Здебільшого на плечі жінок ліг тягар обов’язку підтримки тих, хто взяв до рук зброю.
Усіх не перелічити. Але не можна не згадати Катрусю Потебенко, Лілю Мусіхіну, Оксану Ковч, Ніну Кропотіну, Людмилу Чичук, Галину Шиманську, волонтерські організації з Херсона «Атланти» і Полтави – «Батальйон небайдужих», волонтерські групи «Маскувальна сітка на Вежі над Дніпром» «Кухарській сотні Приірпіння» «Солодкій Сотні столиці», «Захистимо захисника», «СТРАУС».
Ніколи, навіть у найважчі часи вони не покидали нас і нині залишаються надійною опорою для ОУН.
До речі, не забуваймо, що ОУНівці боронять Україну у складі багатьох формувань. Кращі бойові підрозділи «Правого сектору», нині Української Добровольчої Армії, формував провідник Рівненської ОУН Роман Коваль.
Маємо всі підстави стверджувати, що у найскладніший час в новітній історії України, Організація Українських Націоналістів виявилася готовою до збройного спротиву окупантові, її вагомий вклад в обстоювання незалежности й суверенітету країни – незаперечний.
Показово, що найкращу оцінку нашій діяльности, як це й було завжди, дає ворог. Бійців ОУН Москва занесла до т. зв. «смертних списків», їх визнано особливо небезпечними «каратєлямі».
Торік у травні ФСБ Росії заблокувало нашого офіційного сайта, а на його електрону адресу надіслало повідому, що ОУН офіційно заборонена в Росії.
У грудні «невідомі» запальною сумішшю підпалили нашого офіса в Києві. Хто б це не вчинив, але очевидно, що вуха цієї спецоперації стирчать у Москві, яка в такий спосіб прагне налякати й здеморалізувати українців.
Два останні роки Україна живе у двох паралельних світах. На Донбасі війна. На решті території – політиканство, партійні чвари, нескінченні суперечки на тему «як жити далі».
Натомісць ОУН намагалися бути в реальному світі. Усе, що робилося мало на меті одне: розв’язати ключову й найголовнішу проблему – протистояти аґресорові, обстояти цілісність і самостійність України. А це можливо, тільки тоді, коли нація має хребта: не погоджується на «гнилі» компроміси, зберігає власну ідентичність, плекає історичну пам’ять, зберігає культурну й мовну самобутність.
Тому не дивуюся, що саме наші друзі з (поки ще) Кіровограда першими рішуче виступили з вимогою декомунізувати обласний центр. До того ж вимагали не лише позбутися остогидлої комуністичної назви, але й не погоджувалися на малоросійський варіянт Єлизаветоград. Протистояння в Кіровограді стало загальнонаціональною подією. У цьому наші ОУНівці безкомпромісні, не відступлять і, сподіваюся, переможуть.
Схожі ситуації виникали на Одещині й Полтавщині. Зокрема в Котовському «забули» демонтувати музей червоному бандитові Котовському. А в Шишаках, перейменовуючи, вирішили не згадувати героїв національно-визвольного руху. Що ж, довелось ОУНівцям нагадувати, що вони за будь-яких обставин доможуться свого.
Загалом усі наші структури активно долучились до процесу декомунізації країни. На часі незворотний процес її деколонізації.
У більшості міст сходу й півдня України нарешті з’явилися вулиці на честь Євгена Коновальця, Тараса Бульби-Боровця, Олени Теліги й Олега Ольжича. У Миколаєві й селі Струпків, що біля Коломиї, встановлено пропам’ятну дошку на честь Василя Кіндрацького.
У Львові постав монумент Юліану Головінському – визначному українському військовому і політичному діячеві, сотнику УГА, члену УВО і ОУН від часу їхнього заснування.
В Івано-Франківську ОУН домоглася ухвали рішення про встановлення монумента другому голові ОУН Андрієві Мельнику.
У Житомирі ОУНівці «дотиснули» владу, яка погодилася на спорудження монумента Олегові Ольжичу.
А до того, у цьому ж місті, було встановлено пам’ятного знака на честь визначних діячів ОУН Омеляна Сеника й Миколи Сціборського.
У Полтаві постав монумент гетьманові Івану Мазепі.
У Харкові засновано Комітет щодо вшанування сторіччя віднови Української Народної Республіки, який домагається визнання УНР спадкоємницею сучасної Української держави.
У столичному приміщенні Національної спілки письменників встановлено портрета Олени Теліги визначної діячки ОУН, яка очолювала Спілку українських письменників у 1941-42 рр. І тільки нині відновлено історичну й національну справедливість.
Не припинила своєї діяльности Кримська обласна організація ОУН. Щоправда, довелося перенести її роботу на материк. Нині лідер кримських націоналістів Андрій Щекун очолює громадську організацію «Кримський центр ділової та культурницької співпраці «Український Дім», яка гуртує українців змушених покинути півострів, але які не змирилися з окупацією і продовжують боротьбу.
Пліч-о-пліч із нами крокували асоційовані з ОУН організації – Українська військова організація, Фундація ім. Олега Ольжича, Жіноче товариство ім. Ольги Басараб й Олени Теліги.
УВО взяла на себе ввесь комплекс військових справ. Фундація ім. Олега Ольжича організувала пересувні виставки присвячені Євгенові Коновальцю, Андрієві Мельнику, Олегові Ольжичу, готові мандрувати Україною, розповідаючи людям правду про життя і боротьбу лідерів ОУН.
Жіноче товариство, на мою думку, зробило принаймні дві дуже важливі справи загальноукраїнської значини. Із Галичини до Великої України повернуто ім’я Ольги Басараб – визначної націоналістки, посестри Коновальця на прикладі якої зростало покоління УВО, ОУН і УПА.
Уперше в Україні товариству на високому художньому рівні вдалося провести вечір поезії Олени Теліги, коли її вірші зазвучали мовами світу. Відтак Олена Теліга входить у европейський і світовий контекст визнання свого поетичного хисту та яскравої громадянської позиції.
Варто зупинитись також на деяких важливих аспектах суспільно-політичної ситуації.
Як на мене, існує три позиції, на яких маю наголосити під кутом зору їхньої актуальности.
Позиція перша. Нам треба братися до формування реального порядку денного Української держави. Пригадайте, ще два роки тому, навіть рік тому, ключове питання яке стояло перед нацією і державою – було питання збереження територійної цілісности суверенітету й соборности України. Відбиття наступу московитів, повернення Криму і втрачених територій на Донбасі.
Але вже сьогодні нам змінили порядок денний.
Тепер нас переконують у тім, що Російська аґресія це щось похідне і другорядне. Нині на перший план ставлять питання змін до Конституції, децентралізації, виборів тощо. Зокрема так звану «децентралізацію», зробили якоюсь панацеєю від усіх наших бід.
Здається, що коли здійснимо «децентралізацію», то негайно порозв’язуємо всі проблеми, які постали перед країною. До того ж якось забули, що політику «децентралізації» нам нав’язала Москва, камуфлюючи цим словом свою вимогу федералізації України.
Тому нам, українським націоналістам, треба формувати реальний порядок денний і зазначити: передовсім треба перемогти в російсько-українській війні, повернути під українську юрисдикцію Крим й окуповані терени на Донбасі. Воднораз ми маємо ставити собі іншу, відміну від усіх політичних сил мету. Адже всі як один твердять, так, ми згодні з тим, що треба повертати Крим і треба повертати Донбас. Але не згодні з тим у чому ми переконані. Україна забезпечить свій суверенітет і соборність лише тоді, коли розпадеться Російська імперія. Без розпаду Росії збереження територійної цілісности й соборности України – неможливе.
Друге питання, яке вважаю, залишається животрепетним: а як власне це зробити? Як повернути Крим і Донбас? Тут не треба вигадувати велосипеда. Відповіді на ці питання є у програмових документах наших попередників. У постановах установчого Конґресу українських націоналістів, який і покликав до життя Організацію Українських Націоналістів зазначено: «Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанщини та вможливити упорядкування Української Держави.
Оборону упорядкованої Держави перебере єдина, регулярна, надклясова, національна армія й фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности».
1939 року вже на Другому Великому Зборі Українських Націоналістів Олег Ольжич зазначав: Українська збройна сила від століть високо держала прапор національної ідеї всупереч усім силам розкладу і рабства. Вірна своїм традиціям – вона вилонила тих, що здвигнули Націоналістичну Революцію.
Хвилина, яку тепер переживаємо, вимагає від нас найбільших зусиль, щоб зорганізувати сили нації для рішального бою з займаннями українських земель.
Щоб успішно повести революційний зрив – треба ще сильніше і з більшою напругою волі продовжити творення і відбудову Української Армії.
Збройна сила – це завдання дня!
Виховати політичних та громадських провідників у дусі націоналістичних ідеалів, які потрапили б зорганізувати народні маси для організованого чину і були б взором усіх особистих і громадських чеснот – це наше повсякчасне завдання.
Перевиховати нарід у націоналістичну спільноту, виплекати націоналістичну людину волі, чести й посвяти, створити новий, героїчний тип українця – це вічне завдання націоналізму.
Або українство стане націоналістичне, або ми останемось рабами!».
Чи хтось сумнівається в актуальності цих слів?
Отже, підтримка Збройних Сил, створення справжнього Українського війська, мілітаризація суспільства – це надзавдання українських націоналістів на сучасному етапі.
ОУН має великий досвід співпраці зі Збройними силами України. Цей досвід і надалі маємо поглиблювати, щоб перетворити Збройні сили України в Українське військо.
До речі, нині не Конституція, не «децентралізація» і не «реформи» є ґарантом нашої незалежности, а сильне Українське військо.
Третє питання, не менш важливе аніж територійний суверенітет і соборність, це – духовий суверенітет української нації. Славетний Олег Ольжич наголошував, що здобути, зберегти, закріпити й розвивати Українську державу без духового суверенітету нації неможливо.
Війна проти Московії, це боротьба за українську ідентичність. Боротися за власну ідентичність, у наших умовах це – викорінювати із суспільної свідомості комплекс національної меншовартости передовсім у ставленні до т. зв. “російської культури”.
Мене дивують дискусії на тему – забороняти чи дозволяти російські книжки, має бути російське кіно чи ні. Панове, нам мало крови і смертей на Донбасі? Нам мало Криму? Свого часу знаний Юрій Шевельов, розмірковуючи про «історію великої і ще не закінченої війни» – саме так він назвав «історію культурних зв’язків між Україною та Росією», дійшов висновку: «Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціялізм і комплекс кочубеївщини».
Російський чобіт вступив на українську землю по тому, як сюди запустили російські фільми, книжки, музику. Жодних дискусій щодо цього не може бути. Карантин на все російське – ось адекватна відповідь відвертим і замаскованим прихильникам «рускаґа міра».
Слава Україні!