«Ми повинні набратися терпіння і нести українську культуру у східні регіони України», – вкотре під час розмови наголошує Богдан Червак, громадський і політичний діяч, історик, публіцист – людина надзвичайно спокійної вдачі та високого інтелектуального рівня, подвижник і патріот.

Журналісти дуже часто дивуються: як йому вдається поєднувати державну посаду першого заступника голови Держкомтелерадіо та керівництво Організацією українських націоналістів. Адже для багатьох позитивна взаємодія держави та патріотичного об’єднання – виглядає щонайменше неправдоподібно. Втім, Богдан Остапович руйнує стереотипи і доводить: ефективна праця на благо України – питання окремої особистості, а не посад чи звань.

Питання духовного розвитку Донбасу – зараз як ніколи на часі. Тож говоримо про становище культури на Сході, шляхи українізації та методи налагодження контактів із місцевим населенням.

Пане Богдане, Ви неодноразово їздили у прифронтову зону…

Я намагаюся бувати у Донецькій і Луганській областях якнайчастіше. Це пов’язано, передусім, із питаннями інформаційної безпеки, з відновленням українського мовлення на Донбасі. Також паралельно ми привозимо до зони АТО все, що потрібно українським бійцям. Ще рік тому це були продукти харчування, амуніція, медикаменти, а вже зараз я бачу, як змінюються запити. Нині дуже радіють українським книжкам, періодиці – цього там справді не вистачає.

Літературу ми передавали у школи, бібліотеки, поширювали серед бійців.

Наприклад, газету ОУН «Українське слово – Літаври» я залишав на всіх блокпостах. Солдати сприймали дуже радо. Казали: «Це те, чого якраз бракує. Ми навіть будемо цивільним роздавати».

Такі культурологічні місії надзвичайно актуальні і дуже потрібні – з огляду на питання інформаційної безпеки, яке, на превеликий жаль, так і не розв’язане. Зусиль, які здійснює влада, недостатньо, щоб ми могли твердо сказати: у головах цих людей – уже порядок.

От у центрі Новоайдара встановили гучномовець, і звідти весь день звучить українське радіо. Хто слухає, хто ні, але українські передачі, пісні залишаються у свідомості. Єдина претензія – до трансляції з Верховної Ради.

Однак, коли ви поїдете далі, побачите супутникові антени, спрямовані на Росію…

Звичайно, з цими людьми треба працювати.

Я дуже часто порівнюю ситуацію на Донбасі із проблемами, що з ними зіткнулися похідні групи ОУН, які пішли на Схід.

Улас Самчук дуже добре описував, як зустрічали О. Телігу: у Львові все, що вона говорила, сприймали «на ура» – про національне відродження, про те, що незабаром постане незалежна Україна; коли вона те саме казала у Києві, то це сприймалося, але не було вже «ура»; їй одразу пропонували розв’язувати цілу низку невирішених питань, на які вона відповідей не мала.

Така сама ситуація зараз на Сході. Нам треба навчитися комунікувати з місцевими, як це робили похідні групи ОУН. Коли ви проаналізуєте їхню діяльність на Донбасі і Слобожанщині, то під кутом зору українізації побачите успіхи, яких ми сьогодні не маємо.

Там видавали десятки українських газет величезним накладом. І це стало можливим тільки тому, що ОУНівцям вистачило терпіння і наснаги методично виконувати настанову О. Теліги: дати їм зрозуміти, що існує братерство в крові, що ми всі українці.

Ми знову маємо цю проблему, і тут велика спокуса розчаруватися. Зараз багато вважає за краще просто відмовитися від Сходу. Цього робити не можна. Там такі самі українці, і як ми. Вони справді перебувають під пресом російської пропаганди, тому слід протиставити їм український світ. І тоді буде результат.

Якщо порівняти Вашу першу поїздку та останні: як змінилися люди в ментальному плані?

Сказати, що ментально ми досягли змін на краще, що повернули національну свідомість тамтешніх мешканців, – я не можу. Сьогодні ці території вважаються українськими виключно тому, що там багато озброєних людей, і  з цією силою рахуються всі,  навіть не лояльне до Української держави населення.

Але варто вказати і на позитивні зміни. Коли я вперше бував у Слов’янську, Краматорську, то відчувалася напруга з місцевими. Їх дратували патрулі, вони насторожено сприймали кожного, хто з ними говорив українською мовою. Зараз такого вже нема, перебування наших солдатів сприймають більш позитивно, а не як дестабілізуючий фактор.

А в Щасті, наприклад, практично вирішене питання злочинності. В місті, де повно зброї, криміногенна ситуація краща, ніж у столиці. Патрулюють спільно представники ЗСУ і поліції. Будь-який мешканець, стосовно якого були вчинені злочинні дії, може звернутися до патрульних і має усі підстави розраховувати на позитивний результат.

Чи шкодують мешканці прифронтових зон про те, що сталося? Навряд чи вони говорять відкрито, але чи відчувається це?

Ваша правда, вони про це не говорять. При спілкуванні такого відчуття у мене не виникало. Хоча розумію, що розмовляю з людьми, які ходили під ворожими прапорами, які, напевне, голосували на референдумі, підтримували всю цю вакханалію. Здебільшого місцеві поводять себе так, наче нічого не сталося: як жили в одній країні, так і живемо. Так, є труднощі побутового, соціального характеру, є нова ситуація з необхідністю враховувати присутність ЗСУ. Але про щось особливе – не можу сказати.

Щодо літератури: чи цікавляться там сучасною українською?

Так. Дуже. Я би злукавив, якби сказав, що там люблять виключно творчість Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Це не так. Спектр зацікавлень надзвичайно широкий: від детективів до, власне, класиків української літератури. Військовим більше імпонують книжки на історичну тематику: козацтво, Гайдамаччина, часи Холодного Яру. Добре, але насторожено сприймають книги про ОУН та УПА. Відчувається, що тут добре попрацювала російська пропаганда, є певні стереотипи й міфи, які треба розвіювати. Тому таку книжку вони з особливою допитливістю беруть.

Бракує різних видань – для всіх вікових категорій. Особисто у мене склалося враження, що української книжки там фактично не було.

Вам доводилося зустрічатися із місцевими митцями – літераторами, письменниками, музикантами?..

Ні, на жаль, я не знаю там таких. І з цим є проблема.

Мене здивував, наприклад, той факт, що всі українські газети, які там можна побачити, – привезені. Натомість місцева преса – дивна з точки зору киянина чи львів’янина. Ви не побачите там реального життя, пов’язаного із військовими, з волонтерами. Здавалося б, море матеріалу – цікавого та оригінального, який треба висвітлювати та інтерпретувати, є багато людей, про яких варто розповісти, врешті, там зосереджене військово-політичне життя усієї країни. Але – ні…

За два роки вдалося відновити мовлення Донецької і Луганської ОДТРК, та ми не побачили, щоб за цей час постала якась комерційна радіостанція. Тобто немає бізнесменів, які би погодилися вкласти кошти й отримати там ліцензію.

Правда, говорити про те, що на Донбасі немає якихось культурних осередків, було б неправильно. Вони є, вони досить активні, але малочисельні і ще не достатньо впливові для того, щоб наповнювати гуманітарний простір українським змістом.

Яка ситуація у навчальних закладах? Чи можна якось простежити дитячі настрої?

Я був приємно вражений школами і дитячими садочками: українська символіка, стенди, присвячені Героям Небесної Сотні, портрет Шевченка. Там надзвичайно радіють українській літературі. Те, що здається у Києві, Полтаві чи Львові звичним: має бути українська книжка, українська газета; то там усе це – щось нове, цікаве, люди цього дуже потребують.

Але є й інша ситуація… У Новоайдарі мені розповіли історію, яка завдала моєму серцю болю. Село під юрисдикцією української влади. Сім’я. Двоє дітей. І батьки відправляють їх через річку – на човні – у школу, підконтрольну сепаратистам. Звичайно, можна вирішити це питання у силовий спосіб, але ж вони будуть нелегально це робити. Важливо зрозуміти причини і спробувати шляхом переконання досягти зворотного ефекту. Й от місцеве керівництво розмовляло з цими людьми, пропонувало щодня возити дітей в українську школу на автівці… Але такі бесіди не дали належного ефекту.

Дошкільнята, школярі, студенти – це ті, на кого слід зважати у першу чергу. Бо якщо ми програємо це покоління, то нам дуже важко буде в майбутньому забезпечувати державність на цих територіях.

Які шляхи подолання цієї проблеми?

Шлях єдиний – його запропонували ще О. Теліга та О. Ольжич, коли створювали культурну референтуру ОУН. Якщо ми говоримо про підтримку цих людей, то повинні зараз іти з українськими культурологічними ініціативами на Донбас і пробувати реалізувати ці проекти. Ґрунт для цього є, можливості теж. Інколи немає бажання, інколи забагато політики в наших діях. Але це реально зробити, і мій досвід показує, що це може бути досить ефективно.

Чи можливо спрогнозувати, оглядаючись на два попередні роки, що буде там упродовж наступних двох?

На мою думку, якби Збройні сили відійшли з тих територій, то в нас би почалися дуже небезпечні процеси. Треба змиритися з тим, що ще тривалий час на Донбасі будуть перебувати у бойовій готовності наші військовики. Тому потрібно їх підтримувати, бо вони – фактор стабільності. Я б так сказав: на сьогодні українська армія є гарантом цілісності і суверенітету України. Але одних зусиль наших солдатів, щоб забезпечити духовний, культурний суверенітет, – не достатньо. Там люди мають відчувати, що Київ організовує щодо Донбасу українську гуманітарну політику. На це не треба шкодувати коштів і зусиль.

Мені дуже імпонують люди, які туди їздять, виступають там. Це не є змарнований час. Це складно, це не завжди дає миттєвий ефект, як би цього хотілося, але системна робота, без сумніву, принесе для України позитивні результати.

Які Ваші подальші плани щодо взаємодії зі Сходом України?

Я не буду припиняти своїх поїздок. Але відчуваю необхідність координувати власні дії з волонтерами. Із тими, яких уже перевірив час, яких перевірило життя, з якими у нас насправді добрі взаємини.

На щастя, є розуміння і серед киян, що треба допомагати. Наприклад, Андрій Щекун, генеральний директор ДП «Національне газетно-журнальне видавництво», на наше прохання допомогти з українською періодикою, відразу позитивно відгукнувся, буквально за два-три дні все необхідне було доставлене. Коли я звернувся у видавництво «Дніпро» і сказав, що мені потрібні хороші українські книжки, навіть дуже цінні з точки зору їхньої вартості, в мене не було проблем їх отримати. І я можу багато таких видавництв назвати – «Мистецтво», «Веселка»…

Така співпраця надзвичайно важлива. Вона робить нашу роботу системною. Головне – набратися терпіння, і все у нас вийде.

Христина Дичко,

«Культура і Життя»