Вшанування пам’яті жертв нацистів, пов’язані із 75-ю річницею початку масових розстрілів циган, євреїв та інших, хто загинув страдницькою смертю у Бабиному Яру супроводжувалися великою кількістю інформації, яка була присутня в українських ЗМІ. Слід зазначити, що у своїй абсолютній більшості, ті українські телеканали, які вдалося переглянути, подали доволі виважену, перевірену і збалансовану інформацію, яка висвітлювала цю драматичну тему. І це тішить мене як історика і додає оптимізму щодо суспільного конценсусу навколо цієї трагічної теми, що безумовно засвідчує – українське громадянське суспільство рухається у правильному напрямку. І цей конценсус грунтується на визнанні правдивих і перевірених фактів, повазі до пам’яті усіх полеглих від рук нацистів у Бабиному Яру, усвідомленні масштабу тих трагічних подій та розуміння необхідності зусиль аби подібні трагічні сторінки історії людства ніколи не повторилися.
Але під час багатьох ток-шоу, присвячених роковинам трагедії Бабиного Яру, пролунало чимало виступів, в яких їх автори дозволяли собі безапеляційно “вкидати” в інформаційний простір абсолютно недостовірні, неточні, або просто перекручені факти, на яких потім намагалися робити свої власні узагальнення та висновки. Особливо це стосувалося теми участі українців і, зокрема, представників ОУН у подіях Бабиного Яру та під час періоду окупації загалом. По “свіжих” слідах тих дискусій вкажемо на деякі фактичні помилки та перекручення, які пролунали в ефірах і не знайшли свого публічного спростування. Зокрема, вкажемо на наступне:
1. Впадає в око, що при вживанні слова “поліція” одразу робилися заяви, що це були виключно українська поліція і поліцейські-українці. А якщо це були поліцейські-українці, то це однозначно це були члени ОУН. Мабуть, апогеєм та найбільш показовим прикладом такого некоректного трактування історичних подій стала заява Є. Червоненка про те, що пряму участь у розстрілах євреїв у Бабиному Яру брав полк поліції “Південь” і це була українська поліція.
Насправді, до злочину були причетні підрозділи спеціальної німецької військової поліції “Росія-Південь”, штаб якої розташовувався у Києвї на території Верхньої лаври, і яка вела боротьбу проти антинімецького підпілля та партизанів на усій території України та півдні Росії. І це фігурує в опубліковних німецьких документах. До речі, в них чітко та однозначно зазначається, що крім суто німецьких підрозділів, перелік яких в них наводиться, до акції із знищення євреїв Києва жодних інших військових чи поліційних формувань залучено не було.
Додамо, що поняття “українська поліція” – дуже умовне. Історики знають, що процес її формування та існування проходив різні етапи і в її складі перебували абсолютно різні люди. Там не були лише українці і там не були лише члени ОУН. Більше того, члени ОУН, зокрема, на території Центральної та Східної України, направлені структурами ОУН для перебування в підрозділах поліції, були там в абсолютній меншості та на нелегальному становищі – у підпіллі. Абсолютну більшість складу поліційних підрозділів складали колишні радянські військові (включно з офіцерами), які як добровольці були набрані в таборах військовополонених. Відомо, що перша велика група військополонених, набраних на службу в поліції в таборах під Житомиром в кількості 150 осіб, прибула у Київ 1 жовтня 1941 року після того, як німецьке військове командування в день 29 вересня 1941 року надало дозвіл на створення при Київській міській управі місцевої поліції порядку та затвердило план її створення. До того з 23-24 вересня існував лише самопроголошений штаб із створення такої поліції та було загалом набрано перших 47 добровольців на службу в ній. В грудні 1941 – на поч. 1942 р. увесь склад київської поліції, сформований під егідою Київської міської управи в перші місяці окупації Києва, був повністю розформований німцями. В Київ були привезено понад ніж тисячу поліцейських-фольксдойче та стільки ж поліцейських – добровольців, набраних на Полтавщині, які пройшли спеціальний вишкіл під егідою СД і напряму підпорядковувалися цій німецькій службі безпеки. Правдою є те, що в різних поліційних підрозділах Києва з початку 1942 р. залишалися підпільники ОУН, але це були одиниці, на яких полювало гестапо. Є підтверджені дані арештів та страт нацистами поліцейських-підпільників ОУН.
Зазначимо, що своїх людей на службу в поліцію направляло і комуністичне підпілля. Зокрема відомо, що начальником одного з районних відділів поліції на Печерську в м. Києві протягом досить тривалого часу був агент НКВД.
Чи могли українські поліцейські, хоч як їх мало було у вересні 1941 року, бути залученими нацистами до участі в подіях 29-30 вересня 1941 року? Прямих доказів цьому поки що немає. Дехто з дослідників вважає, що їх залучали до дальньої ліні оцеплення “коридору”, по якому відбувався рух до Бабиного Яру. Але є свідчення ще живих учасників тих подій, які супроводжували сусідів-євреїв по тій дорозі і вони твердо стверджують, що під час руху до місця, де вони були зупинені і повернулися назад, українських поліцейських вони не бачили взагалі! Але і повністю відкидати можливість певного залучення нацистами наявних українських поліцейських до подій у Бабиному Яру ми не можемо. Перевіреним фактом є те, що член ОУН Роман Біда (псевдо “Гордон”), який входив до групи по організації поліції порядку в Києві, ранком 29 вересня 1941 року на індивідуальній основі (як заступник начальника штабу української поліції) був автомобілем відвезений німцями на місце, де складався одяг жертв Бабиного Яру, з наказом охороняти цей одяг. Коли його забирали до машини він не знав – куди і з якою метою його везуть. Відомо, що в той день Р. Біда зміг врятувати і вивести із зони розстрілу молоду жінку-еврейку з маленьким хлопчитком. Згодом він організував їм нові документи, знайшов нове житло, допомагав продуктами. Ця єврейська родина пережила жахіття Голокосту і вже після розпаду СРСР були опубліковані свідчення того хлопчика, який назавжди запам’ятав “поліцая із сумними очима”, якого він знав як “Гордона”. Є дані про те, що всупереч наказам німців, на другий день розстрілів 30 вересня 1941 року Р. Біда відмовився прибути до Бабиного Яру. Пізніше, в грудні 1941 року він був схоплений гестапо і розстріляний у Бабиному Яру як учасник підпілля ОУН.
Подаю ці факти та уточнення виключно для розуміння конкретних обставин, без яких висвітлити правду про трагічні події Бабиного Яру неможливо.
2. Дискусія навколо імені Олени Теліги – видатної української поетеси, учасниці Похідних груп ОУН, яка була страчена нацистами у Бабиному Яру в лютому 1942 року.
Ще під час засідання Урядового оргкомітету з підготовки жалобних заходів в роковини 75-річчя трагедії Бабиного Яру одним з присутніх учасників засідання (п. О.Н.) при обговоренні питання про спорудження пам’ятника О. Телізі у Бабиному Яру зробив заяву, що О. Теліга друкувала антисемітські публікації на сторінках газети “Українське слово”, яка видавалася в окупованому Києві, На доказ цього були поширені ксерокопії такої статті, надрукованої на шпальтах “УС” 2 жовтня 1941 року і підписаний іменем Олени Теліги. Тоді на Оркомітеті подібна заява викликала справедливе обурення присутніх та головуючих співголів Оркомітету. З свого боку, мною був наведений приклад, що Олена Теліга навпаки – врятувала кол. радянського поета, єврея за походженням Якова Гальперіна. Йому підпільники ОУН у міській управі видали нові документи на ім’я Яків Галич, а О. Теліга влаштувала його на роботу до свого літературно-мистецького часопису “Літаври”, де від друкувався. Він пережив О. Телігу більше як на рік – загинув у 1943 році. Чи не заслужила О. Теліга звання Праведника світу за свій благородний вчинок?
Але продовження цього прикрого епізоду було більш ніж насподіваним. Перевіривши звинувачення на адресу Олени Теліги, отримали неспростовні дані, які засвідчили наступне:
– Олена Теліга ніколи не була автором “Українського слова” 1941 року і ніколи не друкувалася на його шпальтах;
– невелика стаття, про яку йшлося, дійсно була надрукована в числі “Українського слова” 2 жовтня 1941 року. Але вона підписана ініціалами “Р.Р.”
Тобто Олена Теліга ніколи не була автором цієї публікації! А поширена ніби-то ксерокопаія статті з її прізвищем виявилася банальною фальсифікацією! І це, очевидно, виходить за будь-які рамки моралі!
Про факт оприлюднення некоректної інформації на засіданні Оргкомітету я був змушенй публічно поінформувати членів Оркомітету та його Співголову.
Пізніше, під час ток-шоу С. Шустера, присвяченого темі Бабиного Яру, один з виступаючих (здається, п. Долинський) знову згадав про цю та іншу (9 жовтня 1941 р.) публікації антисемітського спрямування на шпальтах “Українського слова” з акцентом на тому, що в той час Олена Теліга вже була в Києві і співпрацювала з газетою. І це знову була некоректна інформація! Правдою є той факт, що Олена Теліга прибула до Києва 22 жовтня 1941 року автомобілем з Рівного в супроводі чоловіка Михайла Теліги та видатного українеського письменника Уласа Самчука, який на той час вже був головним редактором заснованої ним газети “Волинь”. О. Теліга очолила Спілку українських письменників та вже згаданий часопис “Літаври”.
Додатково додамо, що, дослідникам подій Другої світової війни та періоду нацистської окупації України добре відомо, що на жаль, практично в усіх місцевих газетах, які видавалися на території України (особливо в період 1941-1942 років) з’являлися статті антисемітського спрямування. Але поява цих статей переважно була пов’язана з діями німецької військової цензури та німецької політики загалом – такі статті були обов’язковими для друку і без них газета просто не випускалася у світ. І якщо сама газета не ставила на свої шпальти подібні публікації та публікації про перемоги німецької зброї на фронтах, то військова цензура зобов’язувала газети публікувати підготовлені нею подібні пропагандистські матеріали. Тим самим нацисти мали на меті спровокувати антисемітські настрої серед населення та його масові дії проти євреїв. Але з точки зору масової психології подібні публікації та сама антисемітська політика нацистів в Україні зазнали повного краху – населення України в своїй абсолютній більшості не піддалося на цю провокацію і з співчуттям ставилися до євреїв. І цей факт серед перших відкрито ствердила фундаментальна Енциклопедія юдаїки, яка була видана у Нью-Йорку у 1947 році.
Це лише кілька епізодів, на які вважаю за потрібне звернути увагу в контексті публічних дискусій навколо такої чутливої теми, як трагедія Бабиного Яру. Цілком очевидно, що сама ця тема потребує великої відповідальності та зваженості від кожного, хто наважується виступати в ній з публічними меседжами. І перш за усе, кожне слово тут має бути словом правди.
Сергій Кот,
Голова Правління Фундації ім. О. Ольжича,
член Проводу ОУН