Спочатку було Слово. І слово, тобто запитання «Що ви знаєте про свого двоюрідного діда В. Леонтовича?», від редактора щойно відродженої газети «Рада» прозвучало 1992 року.
І я відповіла коротко: «На свій жаль і сором – нічого». Питання ж М. Цимбалюка застрягло в моїй душі, як скалка, і я вже не могла спокійно жити. Я була знайома з п. Сергієм Білоконем, попрямувала до нього, отримала розуміння і підтримку. За книжками з його бібліотеки познайомилася з творами Леонтовича. За його ж порадою і допомогою потрапила до інституту архівознавства і рукопису Національної бібліотеки ім. Вернадського, де переписала 52 листи В. Леонтовича. Одночасно побувала в УЛЕ, де мене повідомили, що готується додатковий том і дали верстку гасла. Воно було підписане двома авторами Петром Ротачем (Полтава) і Федором Погребенником (Київ). Його телефон дали там же, і невдовзі на запрошення Федора Петровича нанесла йому візит. Упродовж всієї бесіди не могла відвести очей від фота Володимира Миколайовича, бо вперше бачила, який привабливий, який милий він був у розквіті сил, і… раптом отримала це фото в подарунок та можливість продовжити знайомство з творами Володимира Леонтовича з його бібліотеки. Виявилось, що місяць тому у нього була Юлія Освальт, онука Леонтовича.
В Інституті літератури НАН України, зав. відділом рукописних фондів п. Сергій Гальченко теж сказав про візит Юлії Освальт, показав фота, дав її адресу. Одразу написала їй.
До історії справи: 1926 року в Україні було надруковано оповідання В. Леонтовича «Солдатський розрух», 1929 року – повість «Пани й люди» з передмовою Сергія Єфремова «Утопія з недавнього часу», яку вирізали з книжки після процесу СВУ. (І така поранена книжка зберігається у відділі україніки в Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.) А потім настало повне забуття… Володимира Леонтовича було затавровано як УБН, його книжки заслані у спецсховища, а згадки про нього були виключно негативні. Зазначалося, що він показує народ як дику масу і є виразником інтересів заможних елементів. І лише 1989 року автор і упорядник збірника «Українська новелістика кінця ХІХ- початку ХХ ст..» Євген Нахлик поставиться до Леонтовича по іншому і напише про нього в зовсім іншому ключі та подасть оповідання «Усе по закону». 1992 року Валерій Шевчук, упорядник збірки «Дерево пам’яті», подав розділ повісті «Хроніка Гречок» «Заповіт і смерть Івана Гречки», а Микола Шудря 1993 року в «Сільських обріях» – новелу «Гинуть мрії».
А тим часом у грудні 1993 року Ф. П. Погребенник на моє прохання організував вечір пам’яті, присвячений 60-літтю від дня смерті В. Леонтовича. І на нього приїхав з Лондона онук Володимира Миколайовича Пармен Леонтович. Тоді вперше після десятиліть замовчування ім’я письменника промовили привселюдно.
Задля ознайомлення українців з постаттю письменника і його творчістю та діяльністю в усі наступні роки відзначалися круглі і напівкруглі дати народження і смерті письменника.
1994 року у Львові коштом Юлії Освальт, з передмовою Леоніда Яременка було видано повість Леонтовича «Хроніка Гречок».
Того ж року було створено і показано по українському телебаченню телефільм режисера Вікторії Чумак «Наше коріння», присвячений життю і творчості письменника.
1996 року відзначали 130-річчя від дня народження Леонтовича. З цієї нагоди приїхали онуки Ольга Вебб і Юлія Освальт і привезли рукописи творів і працю «Хліборобство на Україні», які передали до Національної бібліотеки ім. Вернадського та відділу рукописних фондів Інституту літератури Ім. Т. Г. Шевченка НАН України. В Будинку вчителя Ф.П. Погребенник провів вечір пам’яті. Приїхали з Лубень земляки Леонтовича: лубенський журналіст Борис Ванцак і голова правління ВАТ «Оріхівка-цукор» Іван Якименко, великий шанувальник свого земляка, багаторічний директор новооріхівської цукроварні, побудованої ще 1909 року акціонерним товариством , яке створили 4 брати Леонтовичі Іван, Костянтин, мій дід, Володимир і Павло, безумовно за ініціативи Володимира Миколайовича.
Всі наступні вечори проводила вже я.
У лютому 2001 року в Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова Олена Наконечна захистила кандидатську дисертацію на тему: «Творчість В. Леонтовича в контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, чим було привернуто увагу науковців до творчості письменника.
18 жовтня 2002 року для увічнення пам’яті Володимира Леонтовича зусиллями онуків в Україні і поза Україною було встановлено меморіальну таблицю на будинку по вул. Грушевського, 16, який збудував і де жив письменник з 1908 по 1917 рік.
Мені поталанило переконати Юлію Освальт в необхідності, видання творів діда в Україні, а я взяла на себе упорядкування.
О, це виявилася скажено важка, але й неймовірно цікава робота, присвятила їй п’ять років життя. Як я це все без досвіду осилила та звершила, дивуюсь і зараз. Але знаходилися чудові помічники: рідні, свояки, друзі, науковці – з неоціненною лептою.
Шукати твори доводилося не лише в Україні, а й закордоном і навіть за океаном. Федір Петрович Погребенник видобув із Західної України збірку «Ворохобня», свояк Роман Мазяр натрапив в Нац. бібліотеці імені Стефаника у Львові на бувальщину «Зустріч з предком», троюрідна сестра, Марія Іщук-Варварів здобула та надіслала ксерокопії автобіографічної повісті Леонтовича «Дитячі й юнацькі роки Володі Ганкевича», виданої з ініціативи Олександра Шульгина 1958 року у Філадельфії, « Спомин утікача», листи В. Леонтовича до Є Чикаленка 20-х років. Завдяки Тарасу Мазяру з Конгресової бібліотеки США прислали дуже цінну статтю Олександра Шаповала. В Києві науковець Володимир Подрига розшукав літературно-критичні статті письменника, завдяки старанням Володимира Єфимова з музею Дмитра Яворницького прислали листи Леонтовича до великого дослідника козацтва. Я розшукала в бібліотеці ім. О. Ольжича «Літературні спостереження» (33) в паризького тижневику «Тризуб», і там же статтю Олександра Шульгина «Пам’яті В. Леонтовича», у відділі рукописних фондів Ін-ту літератури НАН України листи В. Леонтовича до І. Франка, Ц. Білилиловського, В. Лукача, А Кримського та ін.., а також рукописи й машинописи оповідань, опублікованих на еміграції та взагалі неопублікованих.
Видання «Зібрання творів» Володимира Леонтовича було закінчено якраз напередодні відзначення 140-річчя письменника.
Це було велике свято! Воно почалося всеукраїнською науково-практичною конференцією на терені Інституту української філології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, промоутером якої став завідувач кафедри української літератури професор Володимир Погребенник, доктор філологічних наук. Він же відкрив її і головував. Тематичне розмаїття доповідей свідчило про зацікавленість науковців творчістю Володимира Леонтовича.
15 жовтня 2006 року в Будинку Національної спілки письменників України відбувся вечір пам’яті, який вів професор Анатолій Погребний, що всією душею радів поверненню в українську літературу такого визначного імені. Ця радість відсвічувалася у виступах і Михайлини Коцюбинської, і Миколи Шудрі, і Валерія Шевчука і Богдана Гориня, а також письменників, земляків Леонтовича, та директора Лубенського краєзнавчого музею Тамари Дяченко.
В той рік міській бібліотеці міста Лубні, рідного міста письменника, присвоїли його ім’я, в краєзнавчому музеї Леонтовича ввели до експозиції. В Києві те саме зробили в Національному музеї літератури, хоча й не в тій залі.
В цей же рік завдяки своєрідному подвигу Миколи Шудрі повернулася з небуття передмова Сергія Єфремова «Утопія з недавнього часу», яку він виявив ще в 70-х роках в Ленінграді в Національній біб-ці ім. М. Салтикова –Щедріна і таємно переписав . Вона була опублікована в «Літературній Україні» саме 2006 року.
Презентації «Зібрання творів» Леонтовича відбулися в Києві в Нац. музеї Української літератури і Львові в Нац. університеті імені Івана Франка, завдяки дієвій підтримці проф. Івана Денісюка.
Того ж року Ольга Куценко, випускниця Нац. Пед. Університету Ім. М. Драгоманова захистила магістерську роботу «Феномен творчої індивідуальності В. Леонтовича-епіка (на матеріалі малої прози)» (науковий керівник – професор Володимир Погребенник), виступила з доповіддю « Художній текст В. Леонтовича як поліфонічне полотно (на прикладі оповідання «Гинуть мрії») на Всеукраїнській науково-практичній конференції. А ще на другому курсі писала курсову роботу по творах В. Леонтовича «Художня роль пейзажу в прозовій спадщині В. Леонтовича».
Студентка Львівського університету Марія Лапій присвятила свою магістерську роботу творчості Леонтовича «Минуле – сучасне: конфронтація часів у прозі Володимира Леонтовича» ( науковий керівник – д.ф.н. Лариса Бондар).
Вчителі-ентузіасти почали вводити твори В. Леонтовича в позакласне читання. 2008 року учениця 9-го класу Українського гуманітарного ліцею Київського Нац. університету ім. Т.Г. Шевченка Світлана Овчарова за роботу «Роль соціально-незалежної креативної особистості в суспільно-політичному житті українського села за повістю В. Леонтовича «Пани й люди», представлену на конкурс в Малу академію наук, отримала почесне друге місце ( керівник – учитель української мови Катерина Бальоха). Творчо в цьому напрямку багато років працює вчитель київської школи № 193 Вікторія Андрієвна Адаменко, а в Оріхівській школі вчитель Тетяна Савченко.
Під час підготовки видання творів Володимира Леонтовича в мене накопичилися матеріали, які покликали до роботи над життєписом діда, видане 2008 року до 75-х роковин від дня його смерті під назвою «Окрилений Україною: життєпис Володимира Леонтовича з уступами і роздумами» з передмовою М. Коцюбинської.
Того ж року було відзначення 100-річчя побудови цукроварні акціонерним товариством братів Леонтовичів, навколо якої виникло село Новооріхівка, що неподалік від рідного села Оріхівка. Тоді вже головна його вулиця носила ім’я Леонтовича, на ній зусиллями Івана Якименка з’явилася стела, а на стіні цукроварні меморіальна таблиця. Та тоді я побачила купу битої цегли, все, що залишилося від фамільного будинку Леонтовичів. І це в рідному селі письменника!…
2012 року у восьмому числі журналу «Пам’ятки України» завдяки д.і.н. І. Гиричу було надруковано цілий блок статей, присвячених В. Леонтовичу. Про їх різноплановість свідчать самі назви: Ігор Гирич «Володимир Леонтович в українському громадському житті», Володимир Погребенник «Літературно-критичний набуток Володимира Леонтовича», Володимир Подрига «Образ хутора Оріхівщина в «Спомині утікача», Валерій Шевчук «Один із поля забутих, але воскрешених», Олена Леонтович « Волододимир Леонтович – письменник і меценат». В Національному музеї української літератури відбулася її презентація.
За весь цей час не один раз брала участь в радіопередачах, присвячених Володимиру Леонтовичу.
Протягом всіх цих років в газетах і журналах друкувалися статті вчених і журналістів, присвячених життю і творчості письменника, і серед них такі імена як Ф. Погребенник, Михайлина Коцюбинська, Наталя Шумило, Анатолій Погрібний, Інна Старовойтенко та інші. 25 статей написала і я за всі роки.
Завдяки пану Володимиру Погребеннику кримські татари взнали про східну легенду В. Леонтовича «Абдул Газіс», читали перші розділи в перекладі рідною мовою. З відомих причин публікація припинена.
А потім сталася дивовижна подія. Щасливим випадком одеський історик-науковець Олександр Музичко виявив оповідання В. Леонтовича «Несподіване», хоча, коли йшов звичайним шляхом пошуків, то ні Музичко, ані інші пошуковці до нього, не нападали на слід цього оповідання. Воно багато років вважалося пропалим. А дізналася про нього з листа В. Леонтовича до Сергія Єфремова. Коли фото з газети з оповіданням прилетіло електронною поштою, я все зробила, що здійснити комп’ютерний набір. 2014 року воно було надруковане у щорічнику «Спадщина» Інституту літератури НАН України і стало надбанням українського наукового світу.
Для підготовки відзначення 150-ліття Володимира Леонтовича було створено Оргкомітет у складі В. Шевчука, В. Погребенника, І. Гирича, М. Сидоржевського, В. Подриги, М. Цимбалюка, О. Леонтович. Голова оргкомітету – І. Драч.
В 2016 році Лубенська влада нарешті найменувала одну з вулиць рідного міста письменника його іменем, через 13 років після прийняття Лубенською райрадою рішення Оріхівській школі присвоєне ім’я Леонтовича. На радіо «Культура» пройшли передачі про Леонтовича і у виконанні відомих акторів Бориса Лободи та Василя Довжика звучали твори письменника(«Оповідь молодого лелеки» і оповідання «Помирили»). На терені Нац. педуніверситету ім. М. Драгоманова клопотанням В. Погребенника виданий вже біо-бібліографічний покажчик письменника, в Лубенській міській бібліотеці ім. В. Леонтовича за діяльною участю к.ф. н. В. Подриги 18 серпня проведено круглий стіл. В серпні ц.р. в «Українській літературній газеті» ( гол. ред. М. Сидоржевський) надруковане оповідання «Несподіване», в журналі «Київ» моя стаття. «Укрпошта» видала художньо оформлений конверт. Мабуть, в наступному році у видавництві «Український письменник» вийде « Вибране» В. Леонтовича.
Це сталося завдяки п.п. І. Ліховому, Б. Черваку, М. Славинському, М. Сидоржевському, п. Теодозії Зарівні.
Доземний уклін і велика вдячність всім, хто за покликом душі взяли участь у відродженні імені і творчості В. Леонтовича. Вшануймо пам’ять незабутніх – Федора Погребенника, Михайлини Коцюбинської, Миколи Шудрі, Наталі Мілютенко, Анатолія Погрібного.
Історію повернення в Україну із забуття-небуття імені і творчої спадщини українського письменника Володимира Леонтовича слушно буде закінчити першими словами передовиці в першому числі першої всеукраїнської газети «Громадська Думка» 1905 року, автором якої, швидше за все, був редактор В. Леонтович: «Справдилося! Давно сподіваний час настав…»
Олена ЛЕОНТОВИЧ,
членкиня Жіночого товариства ім. О. Басараб і О.Теліги