75 років тому нацистське командування видало таємну інструкцію, згідно з якою, всіх представників ОУН(б) мали арештовувати й таємно розстрілювати під виглядом «бандитів». Аналогічна доля чекала на мельниківців, яких до цього німці не чіпали.

Формальним приводом до таких репресивних дій стали події, пов’язані з відзначенням українськими патріотами 20-х роковин Базарської трагедії. В українську історіографію вони увійшли як «другий Базар» (інколи пишуть «друга Базарська трагедія»).

Цю сторінку національно-визвольних змагань періоду Другої світової досі оминали увагою вітчизняні історики – винятком є наукова стаття доктора історичних наук Сергія Стельниковича, який перший спробував показати вплив «другого Базару» на подальшу діяльність ОУН(м) в умовах війни.

На початку листопада 1941 року керівництво ОУН(м) у Києві на чолі з першим заступником ПУН мельниківців Олегом Ольжичем ухвалило рішення щодо масштабного відзначення базарських подій. Благо, привід був підходящий – 20 років від розстрілу більшовиками 360 повстанців УНР. Спеціально для цього створили Комітет Базару, який Ольжич і очолив.  Відзначення цієї події мало би консолідувати українські національні сили, які на той час діяли врізнобій, а іноді відкрито ворогували, як у випадку з убивством у Житомирі представників мельниківського Проводу О.Сеника і М.Сціборського (серпень 1941 року).

Варто зауважити, що певні насідки такі спроби мали – мельниківці та бандерівці вирішили готуватися до проведення річниці спільно, але вона не повинна була відкрито провокувати конфлікт із нацистами. Історик Іван Патриляк, пише, що мельниківці у такий спосіб хотіли влаштувати певну «демонстрацію сили» і показати німцям, що за українським визвольним рухом стоять не якійсь маргінали-емігранти, а тисячі місцевих українців. Український дослідник із діаспори Я.Дедалевський у книзі «Два Базари 1921-1941» (Видавництво ім. Ольжича, 1949) щодо цього зауважував: «Це свято мало виявити волю українського народу до самостійного життя та бути пробою революційної зрілости і готовности українського селянства, робітництва й інтелігенції до активної боротьби».

Підготовку у проведенні вшанування річниці поклали на Житомирський обласний провід мельниківців на чолі з Олександром Яценюком, якого в націоналістичних колах знали під псевдонімом «Волинець» і «Петро Марчук». Завдання, які були покладені на них, окреслив у своїх спогадах «Похід ОУН на Схід» учасник однієї з похідних груп націоналістів Яків Шумелда. У загальному вони зводилися до трьох пунктів: «1). Річниця має бути гідним відзначенням дати; 2). Річниця має бути засобом для подальшого скріплення українських націоналістичних настроїв на Житомирщині та для розвіяння залишків промосковських та пробільшовицьких симпатій; 3). Щодо німців має бути збережена своєрідна нейтральність. На відкриту боротьбу з ними та демонстрації проти них ОУН ще не готова. Треба ще грати далі на часі для того, щоб ще далі розбудовувати українські сили на Наддніпрянщині».

Також, як йшлося на сторінках київської газети «Українське слово», від житомирських мельниківців вимагалося встановлення місця розстрілу, адже про нього ніхто нічого не знав, також пропонувалося зробити записи спогадів очевидців тих подій, які могли детально розповісти про похід і розстріл, і підготувати програму великого релігійно-національного свята на місці розстрілу. На думку дописувача «Українського слова», «під Базаром могли б присутні на святі розпочати сипати могилу», на якій згодом мали поставити пам’ятник загиблим. Навіть пропонувалися кілька джерел збору коштів на пам’ятник – від продажу фотопроектів, а також від фото місця розстрілу та портретів генерал-хорунжого Юрка Тютюнника. Окрім того, з насипаної могили, передбачалося взяти землю та естафетою у спеціальній чаші передати її до Софійського собору чи Печерської лаври у Києві. Землю разом із сосудом мали вмурувати в стіну одного з цих храмів, аби увіковічнити героїзм вояків УНР.

Підготовці відзначення Базарської трагедії передувала її активна реклама в окупаційній пресі, в який на той час ще німецька цензура дозволяла друкувати статті на українську націоналістичну тематику. Відповідні дописи про наближення річниці Базару, можливість її відзначення на місцях у регіонах, вийшли друком на шпальтах часописів «Краківські вісті», «Львівські вісті» (Львів), «Волинь» (Рівне), «Голос Волині» (Житомир), «Українське слово» (Київ) та інших. Скажімо на сторінках «Голосу Волині» йшлося про необхідність приїзду всіх українців до села Базар у день річниці розстрілу. «І коли загостить до нас 21 листопад, спішім усі на свято жертви, – писала газета. – Ми наберемо там нових сил до боротьби; у наші очі загляне наша національна гордість, що Україна має таких великих героїв, героїв Крут, Базару… У цьому дні над нашими душами кружлятиме безсмертний дух базарських лицарів…».

Через пресу пропонувалося безпосередньо 21 листопада провести відправи у церквах, на імпровізованих мітингах відчитати реферати, а в школах вчителі мали розповісти молоді, як «її батьки вміли вмирати за неї». Ось що писала газета «Волинь» від 27 листопада 1941 року про відзначення річниці Базарської трагедії селянами с. Городка Рівненської області: «Мешканці на околиці села насипали символічний курган і встановили дубовий хрест, який освятили священики. Потім на могилі виступали з промовами присутні, а молодь декламувала вірші, на завершення всі присутні прочитали спільну молитву в пам’ять про загиблих Героїв Базару».

Видання навіть помістило на своїх сторінках невеличкий фоторепортаж про проведення заходів селянами. Провести аналогічні заходи, згідно з архівними матеріалами, отримали завдання директори шкіл Попільнянського району Житомирської області. 25 листопада події під Базаром відзначили в педінституті й жіночій гімназії Кам’янця-Подільського. 3 тисячі людей брали участь в освячені церкви і могили 7 листопада в селі Кудчинцях. Жалобні акції пройшли в Коростені, Радомишлі, інших містах і селах Волині. Як бачимо, українські націоналісти зуміли своїми діями розворушити національно-свідомі верстви населення.

Але повернемося безпосередньо до відзначення роковин у селі Базар. Як виявилося, згадана стаття в «Українському слові», по суті, була сценарієм проведення свята, а його організатори в особі представників обох фракцій ОУН доклали чимало сил для реалізації плану. Вже 8 листопада у Базарі на символічному місці розстрілу (справжнє встановити не вдалося) за допомогою місцевих мешканців почали насипати могилу. Охочі брати участь у маніфестації почали сходитися до Базару за два дні до початку акції, таких виявилося чимало не тільки з Житомирщини, але й з інших регіонів України, зокрема, Київщини, Волині та Херсонщини. Скільки людей прийшло до Базару, достеменно не відомо. Окремі історики пишуть про 40 тисяч, інші, спираючись на книгу «Два Базари 1921-1941», говорять «про кільканадцять тисяч людей». Правдоподібніше виглядає остання цифра, адже важко уявити, щоби нацисти дозволили зібратися такій кількості людей в одному місті, та й не кожен відважиться на таку поїздку у воєнний час.

Ушанування 20-ї річниці Базарської трагедії українські патріоти розпочали у п’ятницю 21 листопада 1941 року об 11-й годині. Відкрив маніфестацію своїм виступом О.Яценюк. Один із учасників маніфестації, як пише Я.Дедалевський, згодом щодо його виступу зауважував: «Друг Волинець промовою відкриває свято. Говорить з трибуни від імені безіменних борців, що двадцять років у тяжких умовах большевизму провадили боротьбу, говорить від імені тих, що за той час віддали своє життя в тюрмах, концтаборах та розстріляні були в льохах чрезвичайки. Говорить про великі цілі, ясні завдання, про славу, честь, про свободу. Говорить про гідне життя у власній державі, говорить про все те, для чого жили та за що гинули 359. Говорить з трибуни, а довкруги жовто-блакитні прапори й тисячі тисяч голів». Утім, сам О.Яценюк власний виступ схарактеризував дуже поверхово: «Свято я відкрив короткою згадкою про героїв Другого Зимового Походу й передав під опіку українського народу могилу, якої тут 20 років не могли насипати».

З промовами виступали й інші присутні. Зокрема, безпосередній учасник Другого зимового походу полковник Роман Сушко зауважив: «Як учасник Другого зимового походу стверджую, що здвиг українського населення Наддніпрянщини в 20-ту річницю розстрілу більшовиками 359 Лицарів, є доказом, що правда, за яку вони згинули, є непоборною».

Присутні на заході священики провели молебень за загиблими. Після чого всі заспівали український гімн. Цього ж дня розпочалася естафета передачі землі з могили до Софійського собору Києва, також землю передали присутнім представникам інших регіонів. Землю до столиці доправили селяни Димерського району 29 листопада, де її у відділені поліції помістили до срібної урни, та залишили на жовто-блакитній скатертині під українськими національними прапорами. Вранці 3 грудня її до часу відкриття Софійського собору урочисто перенесли до церкви Андрія Первозванного, де була відслужена панахида.

Зрозуміло, як зазначає Іван Патриляк, гітлерівців дратував такий «символізм». Ще напередодні свята, аби запобігти масштабному відзначенню, гестапо провело низку превентивних арештів у Києві та на Житомирщині, але націоналістів це не зупинило. Незважаючи на відверто антирадянський характер мітингів, нацистів надто налякала така пропагандистська робота, спрямована на пробудження національної свідомості українців, здивувала і сильна самоорганізація націоналістів. Все це спонукало їх до активних репресивних дій.

Перші арешти українських націоналістів почалися відразу після закінчення акції у Базарі, а за кілька днів масові арешти відбулися в Коростені, Житомирі та Радомишлі. 28 листопада в Києві розігнали мельниківську Українську Національну Раду, а в грудні почистили від «ненадійних елементів» Київську міську управу. Змінювалася риторика окупаційних газет, з яких німці вимагали прибирати національно-патріотичні статті та уникати нарисів з історії України. Німецькі спецслужби арештовували прихильників чи членів ОУН, які працювали в редакціях газет. Тобто, почався активний наступ на український національний рух. Але тепер його об’єктами стали і представники ОУН(м), яких до цього часу німці не зачіпали.

Під час активних арештів німцями українських націоналістів київська газета “Українське слово”, на яку останні мали значний вплив, була перейменована на “Нове українське слово”, та повністю була змінена її редакційна політика.

Стосовно представників бандерівського крила, то події під Базаром остаточно переконали нацистів у необхідності їх повної ліквідації. Відповідно до цього, німецька СД 25 листопада 1941 року видала наказ, який стосувався Київської, Житомирської, Рівненської, Вінницької, Миколаївської та Дніпропетровської областей, де зазначалося наступне: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники. Цей лист має бути знищений командфюрером негайно після прочитання».

Загалом, за різними підрахунками до початку грудня німці заарештували від понад 200 до понад 750 людей. Сергій Стельникович вважає, що найточнішим у підрахунках арештованих німцями був Волинський інспекторат ОУН, за даними якого, на кінець листопада були заарештовані 721 член організації.

Тут не враховано арешти, які тривали в грудні і на початку 1942 року. Можна згадати хоча би відомий арешт у Києві редакції «Літаврів» на чолі з Оленою Телігою – це, по суті, ланки одного ланцюжка. Тому, скоріш за все, мову варто вести про понад 750 заарештованих представників ОУН, але не зайво зауважити, що відповідна цифра може бути набагато більшою, адже досі ніхто не намагався провести підрахунок репресованих нацистами націоналістів у Наддніпрянській Україні.

Спочатку арештованих переважно відправляли до в’язниці у Радомишлі, пізніше – до Житомира. Більшість із них були розстріляні. Розстріли відбувалися на початку грудня у тодішньому передмісті Житомира – на Мальованці.

Арешти, пов’язані з відзначенням 20-х роковин Базарської трагедії, стали першою антимельниківською акцією німців і ввійшли в історіографію як «другий Базар». Цікаво, що в середовищі ОУН навіть припускали, що гітлерівці навмисно дозволили провести відзначення Базарської трагедії, аби зібрати в одному місці найбільшу кількість українських патріотів і потім їх репресувати, завдавши потужного удару по українському націоналістичному рухові.

Хоч там як, але за небезпідставним визначенням Івана Патриляка, до кінця 1941 року члени ОУН(м), подібно до бандерівців, опинилися перед дилемою: або йти у підпілля і починати активно протистояти німцям, або залишити територію Наддніпрянської України, повернувшись за Збруч або до Праги та Парижа. Керівник мельниківців Олег Ольжич обрав перший варіант. Проте він цілком усвідомлював, що репресії після Базарської акції – це лише початок масштабного наступу, стриманого лише певними організаційними труднощами, з якими зіткнулися німці. Аби уникнути повного розгрому та краху, наприкінці 1941 року мельниківці ухвалили рішення про поступовий перехід до підпільної боротьби. Саме тоді Олег Ольжич зазначав: «Я думаю, що Другий Базар відкриває черговий етап української революційної боротьби, що по найбільших ускладненнях мусить закінчитися створенням Самостійної Української Держави».

Після відступу німців і повернення більшовиків всі насипані під час відзначення 20-ї річниці Базарської трагедії могили та встановлені хрести були знищені. На початку 1990-х років, коли житомирські активісти намагалися розшукати могили, їм у селі Рудня Базарська вдалося відшукати жінку, яка 1941 року насипала могилу в Базарі. Вона розповіла таке: «У 1941 році, коли прийшли німці, староста села зібрав нас, комсомольців, і наказав насипати могилу. Ми насипали. А коли вернулись наші, тих, хто насипав, знову зібрали і наказали розкидати – зрівняти з землею».

У 1990 році, напередодні розпаду СРСР, українські націонал-патріоти, знаючи про Базар із еміграційних книжок, вдруге зуміли відшукати місце розстрілу та мали намір відслужити напередодні сумних роковин молебень, але комуністи за підтримки міліції не допустили їх туди. Людей з автобусами міліціонери просто завертали назад, окремі напрямки руху до населеного пункту перекривали технікою, а тих, кому вдалося дістатися села, побили. Те, що сталося тоді, учасники подій називають між собою “третьою Базарською трагедією”.

Після проголошення незалежності України місце страти воїнів УНР було приведене до належного стану, і виникла традиція щорічного вшанування пам`яті загиблих.

Володимир ГІНДА, “Збруч”