У столиці, ввечері 2 грудня 2016 року, у приміщенні Європейського культурного центру (колишній кінотеатр «Краків») відбувся показ вистави«Блокпост Україна»театру української традиції «Дзеркало». Ця вистава присвячена українським воякам, які мужньо боронять Українську Державу на східних кордонах та приурочена до третьої річниці Революції Гідності.
“Я не наважувався писати про події на Донбасі, боявся братися за перо, бо не воював в АТО. Та прочитавши поезію Бориса Гуменюка, був шокований. Це саме те, що я шукав: тут є кров, вибухи, кулі. Ми почали з поезії робити спектакль. У результаті вийшла вистава “Блокпост Україна”. Блокпост став символом нашої боротьби. Це символ того, що ми перебуваємо на рубіконі. Вже багато століть поспіль Україна є отим блокпостом між варварами і Європою”, – розповів художній керівник, головний натхненник театру української традиції «Дзеркало» та Голова Дніпровської районної організації Конгресу Українських Націоналістів в м. Києві Володимир Петранюк, який, власне, написав і поставив виставу «Блокпост Україна», зігравши в ній одну з ролей.
Як зазначив поет і письменник, воїн-доброволець і герой АТО Борис Гуменюк, який відкрив вечір, присвячений третій річниці Революції Гідності, спочатку була поставлена вистава, а потім вже він завершив укладання цілої книги під назвою «Блокпост». Спочатку написав лише невелику книжечку, «Вірші з війни», та саме поезії з неї і надихнули друга Володимира на постановку вистави, яка є справжнім посланням до кожного небайдужого серця, до кожного, кому болить війна і доля України.
П’єса «Блокпост Україна» розповідає і про крик душі матері, яка не хоче відпускати сина на фронт, і про дівчат, які чекають на своїх захисників, і про самих вояків, котрі, хоч як би не було добре вдома, усвідомлюють, що крім них ‒ ніхто не захистить рідну землю.
Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» – «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…»
І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником.
Чи не найдраматичніша сцена і емоційна вершина п’єси – перевдягання матір’ю загиблого сина-воїна з камуфляжної форми у вишиванку.
Прониклива гра акторів, вдало підібрані декорації, «Пливе кача» і «Мелодія» Мирослава Скорика у якості музичного супроводу, відеоряд із документальних кадрів бойових дій, наскрізні образи-символи – рушник і текст «Заповіту» Бориса Гуменюка – все це гармонійно поєдналось у виставі «Блокпост Україна» і не залишає байдужим жодного глядача.
Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок із залом, і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»
Прес-служба КУН