Хвилину тому ще був удома. Ні, не провідував своїх. Таке скажеш. Просто був. Як то удома. У ніякій справі. Це мій дім. Я там живу. Тямиш? Але хто повірить, коли таке розкажеш. Візьмуть на кпини. Скажуть – вигадуєш. Чи намарилося. Бо як це ти, чоловіче, міг бути одразу у двох місцях?
Якби ж я знав! Десь тут у нас в батальйоні був поет, медіум, зв’язковий між паралельними реальностями, іносвітами… він мав би такі речі прояснювати. (Посміхається.) Чи як?
Ти що, особливий? – питають. Може, дух? Янгол? Ні, я звичайний. Василь Кіндрацький – доброволець, чоловік, батько, позивний «Кіндрат». Справді, як?
(Запитання застрягло в повітрі, наче випадкова куля в бійниці, яка мить роздумує, в кого влучати, а потім тупо заривається в землю стіни, поки не зупиняється всередині мішку з гравієм (в останню мить вона вирішила нікого не вбивати), бо на те він бліндаж.)
Якщо міркувати логічно, одноплощинно, матеріально, то неможливо бути у себе вдома, на Дністрі, в Миколаєві, перебуваючи на Кальміусі в Пісках. (І ти, мій свідку, це бачиш, чуєш і добре знаєш, що воно саме так).
Але куди подіти той непоборний спокій, коли чуєш безтурботний сміх власних дітей за стіною в сусідній кімнаті, яким обіцяв піти разом на виставу на післязавтра, он і квитки в кишені лежать; відчиняєш двері і долонею фізично відчуваєш прохолоду дверної клямки, зазираєш на кухню і просто-таки поринаєш у виразний аромат ранкової кави з корицею, який спершу був на її, а зараз вже на твоїх губах?
Намарилося. Що намарилося? Світ намарився? Ціле життя примарилося? Не знаю. Най буде так. Однаково іншого не маємо. Бігме, не спав-ім. Коли він по тобі другу годину поспіль з тих бісових мінометів гатить, як тут заснеш? Ніяк.
(Голос; обличчя не видно; лише голос звідкілясь із темряви, з-під низької стелі бліндажу, – виразний, його, Кіндратів, – тільки руки на світлі – самотні, вправні, вагомі, зайняті – ладують стрічку набоями та лаштують до бою кулемет.)
А ще у тому моєму найважнішому серед марев мареві – був чистий четвер. Тож я запалив воскову свічку, своїм звичаєм, і пішов по колу пробиті місця в оселі вогнем латати, нечисть випалювати, бо ніщо так не лікує наш світ, як пломінь цієї манюсінької божої ватри. Це наче знову зібрати докупи розкидану по часах і світах родину в плаценті батьківської хати. Містерія, сказати б. Колись так мертві встануть з могил. Вони вже встають потроху. На те він – чистий четвер. (На те кожен вмер)
Тут-таки – моя Галина, загадує мені піти на город хрону накопати, і малих із собою забрати на годину з хати, бо у неї теж свої ритуали в такий день.
І от ходимо ми з донькою та сином по нашому городі, а там куди не глянь – скрізь ями, ями, ями. Вночі прилітали 120-і, а перед досвітком – крили градами. Війна, згадую. І все летить шкереберть.
А небо навколо таке дзвінке, до синього натягнуте, як дріт на розтяжці, і сонце, завмерле, пусте, наче хто щойно кинув гранату, і терикон, як голгофа; тут не вийде гонорово зійти на страту, тут потрібен штурм і щонайменше роту пацанів покласти – от де хрест! Спробуй такий підняти. Спробуй, якщо не впадеш. А вітер. До кісток. Поривається душу із тіла забрати. Враз стає страшно. Не за себе. За світ, за дітей.
Як я зможу їх захистити? Вийшов на город хрону накопати. Не взяв із собою навіть автомата. Стою безпорадний – ні перебігти, ні закопатися – як той колодязний бузьок, з порожнім відром та рискалем.
Озираюся. Придивляюся уважніше. Відганяю марево. Викліпую пелену з очей. Волію тут не бути, перенестися, свій дім від війни заховати, дітей під божу опіку віддати, і вони даленіють, віддаляються, їх огортає марево відстані і часу (Галина гукає до хати), підхоплює вихор і несе, несе, несе.
І що бачу? «Ранчо Лєшого»! Давид, Ківі, Міф, на іншій позиції Кром, Северин, Дрозд, ти, брате. Піски. Війна! Тішуся! Серце, що мало не зупинилося в грудях, знову застрибало від щастя. Радію, що війна не мій город оре мінами, засіває снарядами. Страх забирає з мого горла свої волохаті лапи. Дає дихати. Цілую свою зброю, як ніколи до того не цілував святе розп’яття. А ті Піски страшні, як москва в судний день. І ми на людському городі, в свіжій ямі від 120-ої, облаштовуємо позицію під АГС.
(Впорався зі стрічкою. Взявся вкручувати запал до гранати. Життя нині таке, що ніяк не годен без гранати, – жартують хлопці. Кожен коло серця її носить. Щоб, ну, там у разі чого – не датися живим.
Виразно бачу руки в акцентованому світлі лампи, наче взяті зі старої Великодньої листівки. Рідкі сутінки далі приховують від мене його лице.)
Отаке видиво, брате. Той світ, такий близький світ, іноді такий далекий, шо не знати. Як марево. А за цей ще треба поборотися. Повоювати. Викликай «Небо». Нехай «Апостол» дивиться. Запустимо пару снарядів у бік Жаб’ячого. Пристріляємося. «Апостол» скоригує. А потім – зробимо свою роботу – зачистимо все вогнем.
Чистий четвер слушний день, щоб відшкребти рідну землю від нечисті усілякої. Хоча, в певному сенсі, у нас тут кожен день – як чистий четвер.
Помовчав. І несподівано каже таке:
А ще у тому моєму мареві було інше – справді дивне марево, про яке навіть тобі остерігаюся повідати. Марилося, наче я прогулююся вузькими доріжками на Личакові, шукаю стежку на вихід, та ніяк не знайду. Скрізь урочисто одягнуті люди, немовби зібралися до шлюбу чи щойно з театру, ховаються від сторонніх поглядів у затінках, наче діти в піджмурки бавляться, грають лапанця, знічев’я провадять бесіди; ось і мені трапилася нагода погомоніти з Іваном Яковичем. З яким Іваном Яковичем? Ну, з тим, що «Зів’яле листя», «Мойсей». Мене з ним поєднує дата, 28 травня, от тільки не збагну, що вона означає, не можу пригадати; день народження у мене в інший день. До чого б це?
(Здригаюся. Починаю здогадуватися. Невже він нічого не знає? Нічого з того, що трапилося? Що з ним трапилося? Він продовжує жити, начебто нічого не сталося. Невже не здогадується? Сказати? А нащо? Навіщо бентежити такими дурницями чоловіка, який повним життям живе?
Це ми маримося, а він справжній. А то що дехто з нас настільки глибоко закопався у повсякденність, у посейбічну реальність, що геть втратив можливість приймати гостей з інших площин буття, з інших реальностей, то таке. Для нього зупинилося щось лише в одній реальності. В тій реальності, де ми комусь маримося. Де ми, відмарившись, розчиняємося, мов дим.
Вимовив і пішов. Зник. Розтанув. У нього клопоти – війна, Міф, Ківі, Давид, Франко – ще якісь справи. Десь в іншому місці його чекають. Зник, немов намарився. Намарився? Хто намарився? Що намарилося? Він намарився? Світ намарився? Ціле життя примарилося? Не знаю. Най буде так. Однаково іншого не маємо. Бігме, не спав-ім. Коли він по тобі другу годину поспіль з тих бісових мінометів гатить, як тут заснеш? Ніяк. Але ти, мій свідку, бачиш, чуєш і добре знаєш, як усе є насправді. Тут і тепер…)

Борис Гуменюк