Олег Данилович Штуль (псевдо «Шуляк», «Жданович») народився 1 липня 1917 в селі Лопатичі Овруцького повіту (нині Олевський район) Волинської губернії в родині священика Данила. Тут, на житомирському Поліссі, пройшли роки його дитинства.
Плануючи піти в житті по стопах батька, він закінчив Крем’янецьку духовну семінарію, але подальше навчання у Варшавському університеті ці плани кардинально змінило. Олег Штуль бере активну участь у діяльності студентських українських націоналістичних організацій, займається публіцистикою, а знайомство з поетами-патріотами Оленою Телігою та Євгеном Маланюком спричиняє до остаточного вибору шляху в політичному житті. У 1939 він стає членом ОУН – Організації Українських Націоналістів.
Переїхавши до Праги, Штуль працює в культурній референтурі ОУН, яку очолює його Олег Ольжич. Водночас він – дописувач у журнал «Вісник», де редактором був видатний ідеолог українського націоналізму, літературний критик і публіцист Дмитро Донцов .
Напередодні 22 червня 1941 ОУН створила похідні групи, стратегічну мету яких Олег Штуль сформулював в одній із своїх статей так: «Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб у момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти і розбудувати позиції для дальшої боротьби».
Похідні групи (по три від кожної фракції – мельниківців і бандерівців), в залежності від напрямку у Наддніпрянську Україну, мали назви: «Північ», «Центр» і «Південь». Кожна похідна група складалась, у свою чергу, з малих операційних груп по 7-12 осіб. Згідно з рішенням ПУНу, рух у Наддніпрянщину всіх трьох мельниківських похідних груп організовував та координував Олег Ольжич.
З початком війни Штуль-Жданович входить до похідної групи ОУН «Північ», на чолі якої – Ігор Шубський. Серед її членів також Богдан Коник, Іван Рогач, Анатолій Карпінчук, Володимир Яхно, Дмитро Маслій та ін. Разом з цією групою прибуває у 20 числах липня 1941 до Житомира і Олег Ольжич. Пізніше до неї приєднуються Микола Сціборський та Омелян Сеник .
У Житомирі Штуль-Жданович із соратниками поринає в складну роботу з розбудови газети «Українське Слово», налагоджує зв’язки з отаманом «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем. У газеті «Голос Волині» (виходила замість «Українського Слова» після переїзду редакції до Києва) він аналізує спадкоємність збройної державотворчої боротьби на терені українського Полісся і говорить про поліських січовиків так: «Княжі воїни знайшли собі гідних наслідників при Берестейському шляху і так само, як у клесівських каменоломнях, що породили «Поліську Січ» і її бої коло Олевська, Білокорович, Варварівки й багато інших» (стаття «Нове Полісся», 6 листопада 1941).
У вкрай небезпечних умовах нацистської окупації він разом з однопартійцями готує заходи, присвячені 20-й річниці Базарської трагедії. З початком широкомасштабних репресій гестапо-СД Олег Штуль і Олег Ольжич встигають піти в глибоке підпілля.
З весни 1943 Штуль-Жданович бере активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, він – постійний представник Голови ОУН при штабі бульбівських військових формувань – УПА та УНРА. Від імені ОУН уходить до складу верховного органу УНРА – Політичної Ради. Співредактор газети «Оборона України».
19 листопада 1943 у Рівному отаман Тарас Бульба-Боровець і Олег Штуль-Жданович розпочинають перемови з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Німці направляють делегацію УНРА до Варшави, а згодом до Берліна і врешті приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенгавзен. Штуль-Жданович і Бульба-Боровець були звільнені лише у другій половині 1944, під час формування Українського національного комітету.
У повоєнний період Штуль-Жданович активно займається громадською, політичною, видавничою й публіцистичною діяльністю. Їздить по репатріаційних таборах, допомагаючи українським військовополоненим і біженцям, пише статті. За рішенням ПУНу звертається в суд і повертає законному володарю захоплені комуністичними силами в Парижі приміщення редакції та друкарні «Українського Слова». 17 жовтня 1948 відновлює видання тижневика як органу ОУН. З цього часу він – головний редактор «Українського Слова» в Парижі, одночасно очолює референтуру преси та інформації ПУН. Після смерті Андрія Мельника з 1 листопада 1964 обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті.
«З прибуттям Олега Штуля-Ждановича у Францію в 1948 пов’язані мої спомини, – згадує Василь Михальчук, його товариш і побратим (Ukrslovo, № 29 (3640) 17–23 липня 2013). – Радість з несподіваної зустрічі була у нас неймовірна, і ми проговорили цілу ніч у мене на квартирі. Я мав точні вісті про несправедливо загиблого його брата Василя в 1943, а Олег розповідав мені про радощі й горе Золотоверхої столиці на переломі 1941 і 1942.
Кілька днів згодом український Париж перевів Олега до себе, де на нього чекали руїни Української друкарні та її тижневика «Українське Слово». Український Народний Союз поставив їх на ноги перед війною, і вони вірно служили українській визвольній ідеї. Тепер треба було все підносити з руїни і відбудовувати. Задум видавався божевільним, але за нього взялися такі не менш «божевільні» як, власне, Олег Штуль та його друзі. Вже під кінець того самого року почало виходити «Українське Слово», а в першій половині наступного відкрила двері Українська Друкарня.
Крім відповідальности за газету, Організація Українських Націоналістів призначає його своїм тереновим провідником у цій країні, і він успішно відбудовує, зміцнює і поширює її мережу. Крім уваги до місцевих справ, його зір переходить кордони Франції і проникає в усі інші країни Європи, Америки та Австралії. «Українське Слово» стає органом ПУН. Воно віддзеркалює програмово-політичні спрямування ОУН, а, розходячись у всі закутки українського культурного світу, газета стає прожектором на всю складність визвольної справи України і представляє її перед громадою. На сторінках газети друкуються найталановитіші представники української діаспори, уважаючи за честь виступити в газеті, редактором якої є Олег Жданович.
Коли в 1964 помирає полковник Андрій Мельник, голова ОУН від 1938, організація спонтанно вибирає на свого третього з черги голову, після полк. Євгена Коновальця і полк. Андрія Мельника, легендарних командирів київських Січових Стрільців у Визвольних Змаганнях України 1917–1919, Олега Штуля-Ждановича. Паризький майдан стає всеукраїнським.
Вірність ідеї, за якою він пішов і якій вірно служив, ілюструвалась у нього відданістю тим, хто цю ідею втілив і впав за неї. Коли Олег розповідав про свій поклін перед могилою Миколи Сціборського і Омеляна Сеника в Житомирі або про Київ з Гестапо і большевицьким підпіллям, що стояло на вірній службі німцям в їх боротьбі проти українських націоналістів в 1942, чи про збройну партизанську боротьбу, коли йому доводилось бути свідком загибелі найкращих друзів, то слухач мав враження, що Олег волів радше загинути з побратимами. Це рідкісна риса людей, але вона їх ушляхетнює.
Хоч як Олег Штуль був відданий ідеї українського націоналізму і його носієві – Організації Українських Націоналістів, він не став засліпленим монопартійцем. Він мав дуже рідкісну і цінну рису толерантности і пошани до інакомислячих, якщо вони стояли на платформі самостійности і незалежности Батьківщини. Влучно це відмітив проф. Володимир Янів, колишній ректор УВУ в Мюнхені, кажучи, що Олег Штуль вирощував у собі «політичного провідника спеціального типу, тактика якого полягала не у поляризуванні поглядів, а на залагодженні контрастів». Тому було самозрозумілим, що саме він перебрав своїх двох попередників – Євгена Коновальця і Андрія Мельника.
На його похорон у Бавн Бруці коло Нью-Йорку (православне кладовище Bound-Brook, Нью-Джерсі) 12 листопада 1977 прибуло багато людей із США і чисельні делегації з усього світу, крім материка, для якого він трудився все своє життя. Не тільки з числа однодумців українського націоналістичного руху, але і політичних противників. У промовах на тризні відчутною була думка про велич Олега Штуля-Ждановича в його стійкости на полі ідеологічної борні з ворогом та постійна журба за українську молодь, якій він все сприяв і переконував до цього інших.
Тлінні останки батька Олега – отця Данила, спочивають на Байковому цвинтарі в Києві, його мами Антоніни – на Поліссі, брата Василя – у невідомому місці великого лісу на Крем’янеччині, а Олега – у США. Вся історія української культурної еліти є дуже подібною до історії родини Штулів.
Олександр Гуцалюк