ДОКУМЕНТИ
Здебільшого, коли висвітлюється діяльність ОУН, або її визначних діячів, як от Андрія Мельника, публікуються або цитуються матеріали і документи довоєнного і воєнного періоду. І, фактично, поза увагою широкого загалу залишаються матеріали і документи, які стосується післявоєнного періоду, коли діяльність ОУН та інших українських самостійницьких формацій, в основному, відбувалася на еміграції.
Полковнику А. Мельнику судилося перебувати на чолі ОУН багато років після завершення Другої світової війни. А тому важливо і цікаво ознайомитися із документами цього періоду, які засвідчують, що боротьба за ідеали самостійної України ніколи не припинялася.
На жаль, такі матеріали у нас маловідомі, вони, як правило, публікувалися за кордоном. Відтепер з ними може ознайомитися читач в Україні.
А. Мельник у післявоєнний час багато уваги приділяв консолідації українських сил, що відображено у відповідних зверненнях і деклараціях. Цікаво дослідити ідейно-світоглядні та програмні документи того часу, які фіксують зміну військово-політичної ситуації у світі, але жодним чином не відходять від принципових засад боротьби за державність України.
Андрій Мельник усе своє свідоме життя з великим пієтетом ставився до свого попередника і вірного товариша полковника Євгена Коновальця. Кидається у вічі незрима присутність Є. Коновальця у його промовах та інтерв’ю. Полковник у такий своєрідний спосіб звітує перед своїм вірним другом про свою роботу зокрема і діяльність ОУН в цілому.
Не простим було повернення Андрія Мельника у незалежну Україну. Окремі віхи цього повернення також знайшли відображення в опублікованих тут документах.
Загалом оприлюднення маловідомих і недосліджених в Україні матеріалів і документів ОУН, без сумніву, прислужиться для подальшого дослідження життя і боротьби визначного військового, політичного і державного діяча Андрія Мельника.
Богдан Червак
***
ПЛЯТФОРМА ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ
1. Всеукраїнська Національна Рада метою своєю ставить всебічну й невідступну боротьбу за конечне створення Української Самостійної Соборної Держави.
2. Шлях цієї боротьби полягає в національній революції, тобто в революційно-визвольному зрушенні всього українського народу, при чому це зрушення не має визначати політичних монопартій та їхніх претензій на монопольність у визвольній боротьбі.
3. Будучи чинником позапартійним, Всеукраїнська Національна Рада (ВУНР)
рішуче прямує до міцного з’єднання революційно-визвольних сил при суворій
умові, що ці сили остаточно позбавлені яких-небудь шкідливих для української
державности політичних впливів і що вони не визнають жодного пріоритету
будь-яких позаукраїнських партій чи осередків і ведуть безкомпромісову боротьбу проти всяких окупантів.
4. ВУНР стоїть на засадах народовладности, з переходовим етапом найбільш
двох років чинности Революційного Парляменту, скликаного ВУНРадою. Спосіб
і характер керування українською державою остаточно визначить Всенародній
Парлямент, члени якого обираються загальним, рівним, прямим, таємним і без посереднім голосуванням. Судову владу в Українській Державі виконує незалежне судівництво.
5. Свою акцію репрезентанта істотних прагнень українського народу ВУНР переводить як у середині України, так і за кордоном.
6. В стосунках з іншими народами ВУНР визнає за кожним народом право на його повне політичне і державно-економічне самовизначення на його етнографічній території.
7. Національним меншостям B Українській Державі ВУНР передбачає забезпечення цілковитої громадянської свободи, якщо ці громадяни будуть незаперечно підпорядковуватися зобов’язуючим в Українській Державі законам і працюватимуть на користь Української Держави.
8. В земельному, промисловому й ремісничому питаннях ВУНР додержується
засад приватної власности і докладне їхнє розв’язання покладає на Всенародній Парлямент.
9. ВУНР визнає право громадянина української держави на свободу релігії, думки і слова, а також право на освіту, соціяльне забезпечення, охорону здоров’я та особистого майна.
10. Кожного громадянина Української Держави зобов’язується до праці, до служби в Українській Армії і до беззастережного виконання всіх національних та державних обов’язків.
Серпень 1944.
Всеукраїнська Національна Рада
УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЄ!
Вихор світової війни зірвав тебе з рідного ґрунту і виніс на далеку чужину, на чужі, суворі й непривітливі землі. Скривавлена Україна, зганьблена й лона іпотоптана ворогами, віддалила тебе, українська еміґраціє, від свого послала в широкі світи. Сховалися від зору твого останні українські крайовиди, запах рідного чорнозему, пахощі українського зілля вже не доносяться до тебе. О Руська Земле, уже на зашоломянем еси!
І от ти, новітня українська еміґраціє, стаєш на стежки ходжені вже твоїми попередниками, але по-старому тернисті й важкі. Тими стежками ходили колись Пилип Орлик і Войнаровський. Пізніше опинилися на них героїчні когорти бійців останнього Всеукраїнського Зриву. Кров Симона Петлюри, пролита на вулиці Парижа, кров Євгена Коновальця, що рясно скропила роттердамський брук, стали символами героїчної незламности українства. Суворі й величні традиції створила наша еміґрація… Не сплямити ці традиції, високо тримати їх покликана тепер ти, молода українська фалянґо. Для багатьох момент виходу на еміґрацію став одночасно і моментом глибокого духового занепаду. Шириться неґативна оцінка визвольних змагань останніх років, українські жертви в цій боротьбі розцінюються, як марні й непотрібні. З-за дерев не бачать лісу!
Нинішній еміґраційний період, без усякого сумніву, не буде таким тривалим, як попередній. Цій еміґрації суджено бути останньою політично-визвольною українською еміґрацією і завершити разом з матірніми землями такий болючий і такий радісний акт визволення Нації і створення могутньої Української Держави.
Політичні суперечності не змінюються з закінченням війни проти Німеччини. Навпаки, вони лише зростатимуть і ускладнюватимуться. Московський імперіялізм, що в большевизмі знайшов собі найзручніше замаскування, прибираючи до своїх рук Центральну Європу, Балкани, тягнучися до Скандинавії, смертельно загрожує інтереси Великобританії і творить конечність зіткнутися двом імперіялістичним потугам. Народи, що потраплять нині під важку руку модернізованого московського деспотизму 3 Його страшною комуністичною дійсністю, дуже швидко вилікуються від большевицько-русофільських ілюзій і розгорнуть фронт антибольшевицької боротьби.
Сьогодні боротьба на Рідних Землях триває з одчайдушною впертістю. Вона розгортається та охоплює міцніше терени Східньо-Українських Земель. Ґрунтовно підготовані та відповідно організовані кадри ОУН залишилися в батьківщині, щоб далі продовжувати революційний змаг. Розгортає акції бойова військова організація «Оборона України».
Провід ОУН, що його більша оперативна частина не виарештована, перебуває нині на Рідних Землях, у самому вирі боротьби, очолюючи українську революційно-мілітарну силу. І в імені українського народу Провід ОУН звертається до тебе, українська еміґраціє:
Загартуй своє серце мужністю! Віднайди в собі силу і снагу до вирішальної боротьби, висліди якої визначать долю України на цілі століття.
Важка нинішня дійсність, що так гнітить тебе, еміґраціє, – це лише зверхня оболонка, під якою заховані процеси, що з залізною закономірністю несхибно несуть українську перемогу.
Тому ніхто нині не має права і підстав на розпач. Плач і зойки залишіть тим, що засуджені на марну смерть. Мусимо струсити з себе порох зневіри і стати на шлях революційної підготови великого Завтра. Різко відмежуйте від себе всі безнадійно асоціяльні елементи, плекайте традиції моральної чистоти політичної еміґрації! Взаємодопомога, чуйне ставлення до брата по Нації, солідарність перед лицем чужонаціональних сил одні з перших передумов усякої національно-творчої праці еміґрації. Всім єством своїм зверніться до боротьби на Рідних Землях, робіть на еміґрації все можливе для того, щоб сили національної революції в Україні перемогли! Розглядайте себе, як резерву національної революції і раз-у-раз вилучайте зо своїх лав вишколені на еміґрації кадри до повернення на Рідні Землі, до включення їх там у шалену смертельну боротьбу!
Користуйтеся кожною нагодою, щоб популяризувати в європейській опінії ідею українського національного визволення. Викривайте скрізь московсько імперіялістичну і соціяльно-реакційну природу большевизму. Паралізуйте на кожному кроці протиукраїнську пропаґанду і політику поляків, мадярів та румунів. Українство бореться не тільки за своє власне визволення, але й за визволення інших поневолених народів Європи. Розгортайте на всю ширінь гасло: «Воля народам, гідність людині!»
Шукайте міцних надійних зв’язків 3 революційно-визвольними рухами інших народів! Мостіть шляхи українській державній суверенності на полі дипломатії! Національна революція потребує розвитку революційної теорії. В умовах під большевицької дійсности українські революціонери можуть тільки поборювати окупанта, але теоретичного опрацювання проблем української революції вони жадають від еміґрації. Завдання еміґрації – брати теоретичні революційно державницькі проблеми глибинно, розв’язувати їх ґрунтовно і в згоді з конкретними даними революційного змагу на Рідних Землях.
Хай живе тісна співпраця революціонерів краю та еміґрації!
Хай живе об’єднаний всеукраїнський визвольний фронт!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе Соборна Самостійна Українська Держава!
Слава Україні!
Постій, дня 5 вересня 1944 року.
Вождеві Слава!
Провід Організації Українських Націоналістів
КОМУНІКАТ ПРЕСОВОГО БЮРА ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ
Дня 22 квітня 1944 року у Львові уповноважені чинники Української Національної Ради в Києві, створеної дня 5 жовтня 1941 року по відході большевиків найвидатнішими представниками української громадськости; Української Національної Ради у Львові, створеної літом 1941 року; Української Національної Ради Карпатської України, що від революційних подій 1918 року, через події 1938-1939 років виявила себе найтривалішим і найістотнішим представником прагнень українців Карпатської України, – покликали до життя Всеукраїнську Національну Раду, (в скороченні ВУНР).
В точці 1 протоколу з 22 квітня 1944 року стверджується, що Всеукраїнська Національна Рада «як єдиний повновласний представник усього українського народу покликана заступати й вести національно-державну справу українського народу в усіх ділянках його життя». «Свою В своїй плятформі з серпня 1944 року до цієї точки ВУНР додає: акцію репрезентанта істотних прагнень українського народу ВУНР переводить як у середині України, так і за кордоном».
В точках квітневого протоколу встановлено формальні і статутові питання функцій і повновластей покликаних органів Всеукраїнської Національної Ради. В деклярації з цієї самої дати Всеукраїнська Національна Рада, як чинник, створений визвольною боротьбою і для визвольної боротьби стає в осередку історичних змагань української нації. В обличчі відступу німецького імперіялізму з України і відновлення на українських просторах окупаційного режиму імперіялістичної, большевицької Росії, Всеукраїнська Національна Рада заявляє: «…ми, що репрезентуємо волю і єдність Українського Народу, іменем усього його заявляємо, що його визвольна боротьба триватиме далі, аж до повного здійснення засади самовизначення Української Нації через побудову Суверенної Соборної Української Держави».
Ставши на позапартійному принципі, Всеукраїнська Національна Рада включає в свої ряди і свою працю всіх справжніх українських патріотів і самостійників без уваги на партійну приналежність. Плятформа з серпня 1944 року вияснює цю справу так: «Будучи чинником позапартійним, вона рішуче прямує до міцного з’єднання всіх революційно-визвольних українських сил при суворій умові, що ці сили остаточно позбавлені будь-яких шкідливих для української державности політичних впливів і що вони не визнають жодного пріоритету будь-яких позаукраїнських партій чи осередків та ведуть безкомпромісову боротьбу проти всяких окупантів». При тому ВУНР не узгляднює « політичних монопартій та їхніх претенсій на монопольність у визвольній боротьбі».
ВУНР не числить себе урядом, а є тільки революційним органом, що покликаний зосереджувати й оформляти всебічну боротьбу української нації, аж до часу скликання на рідних землях Революційного Парляменту: « ВУНР стоїть на засаді народовладности з переходовим етапом, найбільш двох років, чинности Революційного Парляменту, скликаного ВУНРадою. Спосіб і характер кермування Українською Державою остаточно визначить Всенародній Парлямент, члени якого обираються загальним, рівним, прямим, таємним і безпосередним голосуванням».
Наведені моменти недвозначно виявляють і підкреслюють, що Всеукраїнська Національна Рада силою свого походження, силою своєї постави і силою пророблюваної роботи є справді єдиним покликаним всеукраїнським позапартійним органом, що має виключне право і в краю і за кордоном зосереджувати та репрезентувати українські визвольні змагання.
Всі спроби поза Всеукраїнською Національною Радою творити всеукраїнські керівні осередки, без огляду на те, від кого б вони не походили і яких назов не уживали б, є або самозванчою авантюрою непокликаних чинників, або намаганням чужих, ворожих українству чинників здобути або поширити свій вплив на українські справи.
Постій, дня 25 жовтня 1944 року.
СПРАВА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
Як відомо вже з попередніх повідомлень з грудня 1944 року, Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Андрій Мельник, по звільненні з в’язниці, на пропозицію німецького уряду, за порозумінням з усіми українськими політичними чинниками і при їхній повній піддержці. провадив переговори з представниками німецького уряду в справі створення Українського Національного Комітету в Німеччині. Також відомо, що ті переговори не довели до позитивних вислідів тому, що німецький уряд не погодився на умови, поставлені полк. Мельником.
З огляду на те, що ставлення справи Українського Національного Комітету площині політичній не мало ніяких виглядів на успіх, а український осередок для правної і матеріяльної допомоги українській еміґрації в Німеччині був і є необхідний, Голова ПУН, полк, Андрій Мельник, запропонував українським політичним чинникам передати справу Українського Національного Комітету українським суспільно-громадським чинникам. Одначе деякі з українських політичних чинників на цю пропозицію не погодилися. Для дальшого ведення переговорів і на Голову майбутнього Українського Національного Комітету ті ж самі політичні чинники запропонували генерала Павла Шандрука.
Полк. Андрій Мельник погодився на кандидатуру ген. Шандрука, так само, як попередньо погодився на кандидата громадського, але під умовою, що ген. Шандрук у переговорах з представниками німецького уряду обстоювати буде вимоги українських політичних чинників, а саме:
1. Визнання німецьким урядом права українського народу на самостійну
державу;
2. Визнання Українського Національного Комітету як одинокого представника і речника українців, які знаходяться на теренах Великонімеччини (це з уваги на ген. Власова, піддержуваного в його претенсіях німецьким урядом);
3. Творення української національної армії під українським одно цілим командуванням;
4. Не зв’язування Українського Національного Комітету з акцією ген. Власова. Вкінці, як передумову українсько-німецьких переговорів, поставлено домагання про негайне звільнення з концентраційних таборів і в’язниць усіх політичних в’язнів української національности.
Дня 12 грудня 1944 року ген. Павло Шандрук передав німецькому урядові письмо з вище наведеними вимогами. В часі переговорів у грудні 1944 року і з початку січня 1945 року, ген. Шандрук утримував зв’язок з Головою ПУН, полк. Андрієм Мельником, в якого все знаходив підтримку в заходах творення Українського Національного Комітету. Але з часом, десь від половини січня 1945 року, той зв’язок, не з вини полк. Мельника, послаб.
Під кінець січня 1945 року стало відомим, що ген. Шандрук, всупереч напрямним і становищу українських політичних чинників, відбув, на домагання німецької сторони, стрічу з ген. Власовим. На бажання Голови ПУН, полк. Андрія Мельника, відбулася дня 23 січня 1945 року стріча з ген. Шандруком, на якій ген. Шандрук поінформував полк. Мельника про дотеперішні висліди його переговорів з німецьким урядом і стрічу з ген. Власовим. У своїй відповіді на ті інформації, полк. Мельник замітив, що ген. Шандрук не придержується напрямних, даних йому українськими політичними чинниками, і заявив одночасно, що своє становище в тій справі займе перед тим політичним чинником, який відповідає за ген. Шандрука, як за свого кандидата.
В днях 20-23 лютня 1945 року, Голова ПУН, полк. Андрій Мельник, виїхав до Ваймару, щоб відбути наради з українськими відповідальними чинниками. При стрічі з п. Андрієм Лівицьким, полк. Мельник зазначив, що ген. Шандрук зійшов з позицій, попередньо устійнених і спільних усім політичним чинникам, і що в тих умовах полк. Андрій Мельник не може нести відповідальности за те, що робить ген. Шандрук. В міжчасі проголошено в німецькому радіо і пресі, що ген. Павла Шандрука прийняв на послуханні міністер для справ Сходу в німецькому Уряді, Розенберг. Також дійшло до відома полк. Андрія Мельника, що міністер Розенберґ написав листа до ген. Шандрука, в якому приймає до відома творення Української Національної Армії, оставляючи політичні питання невирішеними. Лист міністра Розенберґа є доказом, що німецький уряд розглядає українську проблему, як свою внутрішню справу, а не як міжнародне питання й ухиляється від деклярації в справі української держави, що було вимогою українських політичних чинників.
Дня 13 березня 1945 року Голова ПУН, полк. Андрій Мельник, подав до відома українським політичним чинникам, що супроти неґативного становища німецького уряду до вимог українських політичних чинників у справі творення Українського Національного Комітету, полк. Андрій Мельник підтримує свою пропозицію з листопада 1944 року, а саме: передати творення Українського Національного Комітету суспільно- громадським чинникам, а слід за тим ген. Шандрук повинен зложити свої дотеперішні повновласті. Таке становище Голови ПУН, полк. Андрія Мельника, було обосноване ще й тим, що домагання про звільнення політичних в’язнів української національности з концентраційних таборів і в’язниць було німецьким урядом знехтоване.
Дня 14 березня – як повідомлено було відпоручника полк. Андрія Мельника ген. Павло Шандрук зложив на руки п. Андрія Лівицького свої дотеперішні повновласті.
Але зараз же потім ген. Шандрук прийняв повновласті від українських суспільно-громадських чинників. Дня 14 березня 1945 року у Ваймарі відбулася нарада суспільно-громадських чинників, без участи політичних чинників. У висліді тих нарад покликано до життя Український Національний Комітет, про що дня 15 березня 1945 року повідомив проф. Володимир Кубійович представників української громадськости на інформативних сходинах у Ваймарі. На тих же сходинах повідомив одночасно проф. Володимир Кубійович, що Головою Українського Національного Комітету є ген. Павло Шандрук. Його першим заступником є проф. Володимир Кубійович, а його другим заступником є п. Семененко.
Отже, як бачимо, справа Українського Національного Комітету він існує – таки перейшла з площини політичної в площину суспільно-громадську і тут знайшла свою розв’язку. Було б помилково надавати Українському Національному Комітетові чи добачувати в ньому політичний зміст. Вже саме те, що в переговорах з німецькою стороною не осягнено вимог, поставлених українськими політичними чинниками, а вкінці те, що остаточне оформлення Українського Національного Комітету відбулося без участи тих політичних чинників, є доказом, що Український Національний Комітет не має і не може мати будь-яких політичних завдань і мусить обмежити свою діяльність до суспільно-громадських рам, зокрема до несення правної і матеріяльної допомоги українській еміґрації в Німеччині.
Слава Україні!
Постій, дня 25 березня 1945 року.
РЕЗОЛЮЦІЇ ІІІ ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Сучасна доба й Україна
Доба світових війн і революцій значила шлях історії руїнами імперій, розгромом войовничих народів і упадком їх світоглядів расової виключности та насильства. Вкінці вона вивершилась потоптанням і поганьбленням одвічних ідеалів чести, любови і свободи.
Наша правда доби звучить: загальна криза людського життя й самої людини. На понурих обріях світу дотлівають огнища вчорашніх пожеж, а серед темряви зловісних ночей заблискують хижі спалахи вістуни третьої й найбільшої заверюхи, що енерґією глибоких протиріч і потворних пристрастей розладуються у вселенний змаг за долю людей, народів, рас і суходолів.
Апокаліптична доба нестримно гряде до повного вияву віками нагромаджених суперечностей думання, розбіжностей прагнення й непокараних злочинів діянь, щоб визволом на яву всіх сил розкрити містерію існування навстіж великому дневі суду, який вирішить, що заціліє й буде жити, а що впаде й відійде в забуття.
Пам’ять пережитого лихоліття і прочуття можливого загину в безодні майбутніх зривів виповнюють сучасність людей і народів неопанованим страхом, що скував на їх устах крик розпачу й шепіт молитви, щоб Провидіння було ласкаве і доля пройшла мимо них.
На роздоріжжях світу не видно живих пророків і рукотворних дороговказів спасіння. Під острим зором людського розуму великий світ помножився у безконечність і горить міріядами зір, а рідна зелена земля міниться вогнями блискучої цивілізації.
Проте, в душі людини, володаря земних істот, залягли пітьма і розпач бездомного сліпця, що збився з дороги і, непам’ятний мудрости прастарих мітів, не вміє рішитись ні на свобідний чин Прометея, ні на відповідальний вибір Геракля, але ладен піддатись на ласку сліпого випадку.
Неспроможність людини вичути небезпеку і протидіяти їй, прямо й надійно спричинена не браком мужности, але походить вона зо складности життя, яка ускладнила собою життєву тактику, самого її творця, який потрапив у залежність від власних надбань і боронить свое майно тоді, коли, передусім, смертельно загрожений він сам і його рід.
Справжнім пророком своєї долі мусить бути собі саме життя суверенних людей і народів, спроможних у годину історичної спроби виявити повноту духових сил і кинути в бій за свій прапор свого генія життя.
Геній – наймогутніший творчий вияв вічної ідеї життя, і він говорить у кожній людині мовою її роду.
2.
Світоглядова борня доби великих зламів переходить у внутрішній двобій вічно-людської ідеї свободи і нелюдської доктрини колективного рабства витвору духа московської імперії.
Жива ідея свободи – це прапор усіх поневолених народів і цих між державними народами, що збагнули грозу часу й уже відкрили джерело небезпек для свого фізичного існування своєї духової культури і свого становища в світі.
Поділ світу на Захід і Схід відбувається за почином першого, з метою протиставитися другому в невблаганному наступі його нівеляційної доктрини, якою прагне обняти ввесь світ та підкорити його своїй нищівній волі.
Дух богоподібної людини проти тиранії сатанічної потвори в людському тілі це заповідна тема сучасного змагу, ходом і вислідом якого окреслиться обличчя людської майбутности.
Перемога й переможець у найбільшому змагові історії обумовлені родом зброї, яка мусить бути виявом повноцінних прикмет і вартостей вічної людини, вирощеної з ґрунту рідної землі для високого духового покликання.
Бойова мораль воїна в похідних лавах ідеї життя за творчу будучність, одухотворена етосом чистої лицарськости нести її прапор до перемоги за всяких умов і жертов.
За наявности руїн Української Батьківщини, мільйонів жертов, що впали від злочинних рук чорного й червоного тоталізмів, перед обличчям безприкладної недолі всього українського народу поневіряного, гоненого й катованого в челюстях безмежно московської совєтської пропасти сучасна Україна глибоко хилить голову перед маєстатом мертвих і долею живих своїх дітей та підносить вона її і випрямлює зоране ранами своє тіло до грядучого бою за завтрішній день життя свого і своїх потомків.
На похідний шлях у соняшне майбутнє бере Україна хрест – символ героїчного духа, меч видимий знак сили живої крови, і тризуб знак тисячелітніх державних традицій української землі.
Сили землі, крови й духа в неподільній єдності української ідеї життя творять основну правду України.
Україна підносить прапор своєї істоти й покликання, як заповідь собі і своїм синам бути між народами світу суверенною одиницею і творити зо своєї особовости своєрідні вартості життя.
Українська ідея життя є одна й неподільна в своїй органічній сутності, а її творча природа відкриває для живучих у її підсонні істот широкий простір індивідуального вияву і ростових змагань.
Сучасний український націоналізм сприймає так окреслену свідомість української національної ідеї, як головну правду свого світогляду і буде діяти в ім’я її та творити для неї всі засоби її життєвого росту і творчого здвигу.
Найперше завдання української сучасности це освідомитись у всій соборності свого буття, думання і стремління в одність ідейного підмету для визволу всіх своїх сил у збірний чин державного воскресіння України.
Резолюції
І
1. Організація Українських Націоналістів, у час між Другим і Третім Великим збором Українських Націоналістів, у період другої світової війни, перейшла черговий етап своєї вогневої проби. Вона ще раз ствердила свою здібність починати та проводити зріло й доцільно акції і кермувати національно-визвольними процесами.
Оцінка Проводом Українських Націоналістів ситуацій, у яких спинилась Україна в другій світовій війні, була правильна, що стверджено дальшим розвитком подій. ОУН, розуміючи суверенність української визвольної політики, не пішла на авантурницькі кроки чи політичні комбінації, які були б шкідливі для української визвольної боротьби.
2. Коштом великих утрат у своїх членах, ОУН у 1941-1942 роках розгорнула на Наддніпрянщині широко закроєну акцію, яка скріпила самостійництво та збудила нові революційні сили на тих землях.
3. Партизанська тактика ОУН, що брала в свою основу малі, добре військово та політично вишколені групи людей, виявилася едино доцільною під кутом дальшого розвитку подій. Провід Українських Націоналістів, щоб не довести до братовбивчої війни, не вжив безоглядних заходів у напрямі усунення терористичних метод Служби Безпеки (СБ), і це надалі мало фатальні наслідки для українського політичного життя.
4. Третій Великий Збір Українських Націоналістів стверджує, що братовбивства, вчинені над членами ОУН та іншими українськими патріотами, тяжать далі над українським політичним світом і затроюють атмосферу в ньому. Третій ВЗУН вимагає покарання винних у каїнових злочинах і викинення їх поза межі українського життя. Тих, які незаплямовані тими злочинами, Третій ВЗУН закликає вернутися в лави Організації Українських Націоналістів.
5. Третій ВЗУН висловлює признання Голові Проводу Українських Націоналістів за його мужню, тверду та гідну поставу до націонал-соціялістичної Німеччини, коли він виступав чи то в імені ОУН, чи українського політичного світу в 1940-1945 роках.
6. Український націоналізм, як ідея та рух, що випливають з духу та потреб української нації, закорінився протягом останніх років ще глибше на всіх українських землях. У героїчній боротьбі кращих синів України, український націоналізм збагатив свої теоретичні основи та політичний досвід, використовуючи всі здобутки в поглибленні, удосконаленні своєї програми і тактики.
7. Третій ВЗУН зобов’язує Провід ОУН звернути якнайбільшу увагу на всебічний вишкіл кадрів під кутом потреб ближчого визвольного етапу, для якого мають бути розроблені теоретичні основи та зорганізовані матеріальні засоби.
II
1. Намагання монополізації українського життя однією течією в нинішніх обставинах протиприродні і заздалегідь засуджені на невдачу. Вони лише анархізують українську суспільність.
2. Зрізничкованість української суспільности, це явище нормальне, але вона не повинна переходити певних меж, щоб не атомізувати нашої суспільности. Вона повинна знаходити свою розв’язку в національній солідарності, як головній прикметі всякого політично дозрілого народу.
3. Вважаємо за нормальне й корисне змагання між політичними групами й
організаціями, бота добір способом відбувається кристалізація ідей людського матеріялу і цим шляхом оформляється правильна концепція визвольної акції. Та ці змагання, щоб дати практично-позитивні наслідки, повинні відбуватися в належній формі з дотриманням етичних засад і засади національної єдности.
4. Вимагаємо від груп і організацій, які мають претенсії на певну ролю в українському суспільно-політичному житті, а зокрема в визвольних змаганнях, ясного окреслення своїх світоглядових, програмових та політичних позицій, бо лише за цих умов можлива організація загально-національного визвольного фронту.
5. Приймаємо, як факт, існування в українському світі поруч націоналістичного руху ще цілого ряду інших політичних і світоглядових течій. Одначе, лише націоналістична ідея може стати найпевнішою підвалиною визволення і державницького зміцнення української нації. Тому націоналізм бореться й боротиметься за свою провідну ролю в українському житті.
6. Мислимо Національну Революцію як всенародній здвиг у напрямі визволення і державного оформлення української нації, здвиг, у якому візьмуть участь усі творчі соціяльні елементи і всі творчі національні сили з належним суспільним підґрунтям. Тоталітарним намаганням знищити український нарід духово, економічно, політично й біологічно, українці мусять протиставити всенаціональний фронт.
7. Заокеанська еміґрація має посісти на цьому фронті своє питоме місце і своїм досвідом, впливами, засобами та безпосередньою участю внести свій вклад у велику справу визволення України і відбудови української держави.
III
1. Еміґрацію трактує ОУН, як дуже важливий, але побічний відтинок української визвольної боротьби. Проте, він важливий тим, що тільки поза межами московської окупації можливий вільний вияв духа українства та організація і систематична праця на деяких ділянках роботи.
2. Збройна партизансько-повстанська боротьба проти окупанта України в це один з виявів чинного спротиву формі УПА чи якихось інших формацій – це його великий моральний українського народу і наявність цієї боротьби і політичний капітал. Як рух всенародній, не сміє бути монополізована жодною партією чи групою.
3. Третій ВЗУН у приявності представників українських земель з гордістю вітає героїчних друзів-бійців підпілля і повстанських загонів та заявляє, що всі зусилля націоналістичного руху спрямовані на підтримання їхніх змагань з ворогом :
а) вшановуючи героїв, що впали в боротьбі, Третій ВЗУН клонить голови перед стражданнями і горем вдів, сиріт, батьків, сестер і братів, які залишилися по них;
б) Третій ВЗУН висловлює свою глибоку пошану друзям-інвалідам визвольних українських змагань останньої доби та висловлює їм признання за зразкове виконання обов’язку супроти батьківщини.
4. Збройна боротьба – це вияв непримиренности України з режимом окупації, але на сучасному етапі визвольних змагань ОУН уважає за головне своє завдання на українських землях дальше закорінення підпільної сітки, як основної бази для всебічної боротьби з окупантом і з його політикою нищення.
5. Ворог веде скажений приспішений наступ на душу української нації та її біологічну основу. Виселювання мільйонів українців, організований голод, масові репресії, нищення найменших проявів української духової суверенности в мистецтві й науці, русифікація всього культурного життя до основ і кольонізація України – це його засоби.
6. Сьогоднішня боротьба українського націоналістичного руху це не лише боротьба за підготову зриву й останнього бою, але і за збереження цілости українського організму. Тому всякі передчасні виступи лише шкодять плановій підготові і переведенню остаточного бою.
7. За передумову Української Національної Революції Третій ВЗУН уважає зрушення найглибших кадрів народу, охоплення всіх суспільних верстов та включення їх в організований фронт боротьби, бо щойно тоді революційно-самостійницька ідея здобуває повну базу під свій розвиток.
8. В долі української нації щораз більшу ролю гратиме українське робітництво. Воно щораз більше поповнюватиме революційні ряди. Воно, поруч селянства, буде одним з тих таранів, що повалять большевицьку систему.
9. Для успіху в боротьбі на життя і смерть з червоною Москвою, необхідний суцільний фронт поневолених народів і суцільний український фронт. Конкуренційна боротьба і міжгрупове співзмагання українських середовищ, допустимі ще тепер, мусять зникнути на етапі головного удару. Третій ВЗУН кличе всі українські політичні середовища до звершення повної, всенаціональної концентрації сил і створення одного спільного політичного центру ще перед початком вирішального етапу.
10. Сила большевизму лежить у тотожності його цілей з цілями московського імперіялізму. Для повалення його, треба підкреслювати його антинародність, забивати клина поміж большевизмом і народом, між компартією і червоноармійцем, між верхівкою та рядовиками компартії.
11. Постава майбутніх наших воєнних союзників до державницьких змагань української нації може бути різна, але вона не впливає на ціль нашої боротьби. Українські революційні сили не дають себе узалежнити від зовнішніх чинників, а зіпруться на озброєні народні маси. Постава цих мас змусить сторонні чинники рахуватися з волею нації.
IV
1. Існування непримирних противенств поділило світ на два ворожі бльоки держав : західній, очолений ЗСА, та східній, під проводом СССР. Совети далі прямують до світової гегемонії шляхом підважування сучасних політичних і соціяльних режимів. Тим вони неминуче провадять до третьої світової війни.
2. Європа, знесилена другою світовою війною, опинилася між двома бльоками і загрожена в своїх політичних та господарських основах. Під впливом цієї загрози та обставин повоєнного часу, европейські народи шукають рятунку в затісненні політичної і господарської співпраці між собою. Зокрема Англія намагається цим шляхом установити нову рівновагу сил у світі.
3. Підлягаючи тим же вимогам та будучи загроженими в своєму існуванні розгоном московського імперіялізму та розростом Німеччини, народи сходу Європи прагнуть до творень більших державних з’єднань. Перед Україною відчувається перспектива організації та участи в бльоку держав чи в союзі народів, розташованих між Балтиком і Чорним морем.
4. Українська зовнішня політика, беручи до уваги факт наявности Української Совєтської Республіки в Організації Об’єднаних Націй, змагається за визнання світовими чинниками конечности відродження України, як національної держави, неминучости відірвання України від Росії та необхідности включення української держави в європейську політичну систему.
5. Українська зовнішня політика мусить прагнути до усунення тих труднощів, які в формі імперіялістичних тенденцій поляків стоять на перешкоді до відновлення самостійної соборної української держави.
6. Для успішности української зовнішньої політики потрібне створення Світової Української Репрезентації, яка б з участю заокеанської еміґрації провадила пропаґанду української національної ідеї та державности серед чужинного світу.
ДЕКЛЯРАЦІЯ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Живемо в часі історичних зламів. Цілий світ стоїть перед питанням бути, чи не бути. Чи історичний процес піде шляхом органічного розвою, чи комуністична авантюра кине світ у вир анархії? На таких терезах важиться нині доля нашої цивілізації і доля народів.
Противенства, що поділили світ на два ворожі табори, є так глибокі, що боротьба йде на взаємознищення. В тім змагу виживуть і переможуть ті народи і цивілізації, які мають велику життєву снагу. Україна ту снагу має, але, щоб вижити, потрібна мобілізація всіх її сил та як найдоцільніше орудування ними. Без того вона або буде розчавлена ворожою силою, або впаде від вичерпання.
Серед сучасної світової скрути і в обличчі страшних небезпек народи рятуються націоналізмом. Націоналістичні ідеї і чини найліпше мобілізують народи духово і фізично. В той сам час народи шукають з’єднання їх зусиль у боротьбі проти спільних загроз і спільних труднощів. Солідарність національна і солідарність міжнародня ідуть в парі і взаємно себе підсилюють.
Націоналістична ідея, не зважаючи на всі перешкоди, пересякла цілу українську дійсність. Навіть ті, що відкидають націоналізм засадничо, улягають його впливам. Він то двигнув у час останньої війни український нарід на чинну боротьбу за основні національні вартості : свободу, єдність та державність.
ОУН від початку її засновання була, є і залишиться єдиним носієм націоналістичної ідеї. Правильність ідеологічних, політичних і соціяльних позицій ОУН потверджується ще й цим фактом, що ті з її колишніх членів, які відколовшись від неї стали покланятися чужим богам, вертаються на покинені позиції.
Тактика спекуляції на модних гаслах ніколи не виплатиться на довшу мету. Одне звихнення на основних засадах неминуче потягає за собою друге і в остаточнім рахунку мусить допровадити до провалу, коли збаламучені не завернуть вчасно з хибного шляху. Подібна спекуляція в політиці коштує націю надто дорого, щоб не осудити її.
Українські націоналісти завжди відзначалися революційним активізмом. Роки передвоєнні і часи останньої війни бачили їх у перших лавах борців за долю України і бачили великі жертви, які вони несли на вівтар служення Батьківщині. Частина Націоналістів, що опинилась поза ОУН, була опанована сліпою стихією, яка обернула їхній активізм у гін для гону. Небезпека для всього українського народу, щоб ми дали себе захопити тим гоном без розмислу.
Українська націоналістична ідея є того роду, що вона росте і розвивається разом з внутрішніми силами нації, цього підмету націоналізму. Часи світових зламів позначилися великими зрушеннями в середині українського народу. Між іншим в лоні української спільности на чужині сильно зріс потяг до національної солідарности, що є покажчиком дозрівання нації до державного існування.
Внутрішні зрушення і досвід зовнішніх подій вплинули на зміст української націоналістичної ідеї та на поставу українського націоналізму супроти дійсности.
Такі ствердження зробив Третій Великий Збір Українських Націоналістів, що відбувся в місяці серпні на чужині. На тім Зборі переглянено хресну путь України перейдений шлях ОУН та означено вигляди на майбутнє. На цьому Зборі перевірено програму та устрій Організації, устійнено її теперішні позиції та усталено її завдання на ближчу і дальшу мету.
ПУН у його новому складі, де поруч з давніми запрацьованими в Організації членами знайшлися речники нового членства, на чолі зо старим випробуваним Головою ПУН, полк. Андрієм Мельником, перебрав на себе ті нові завдання. Вони тяжкі, з уваги на велетенські труднощі і небезпеки, що стоять перед українською нацією на шляху до визволення і державности. Перебороти ті труднощі і небезпеки вдасться лише збірними силами цілого українського народу.
Український націоналізм, зберігаючи свої питоменні позиції, повинен і далі все глибше просякати українські народні маси і провідні їх кола. Лише тим шляхом витвориться психологічне підґрунтя, спільне для всіх середовищ і конечне для спільного визвольного і державно-творчого чину. Для успішности того просякання ОУН мусить бути сильною, впливовою.
ПУН засилає свій привіт борцям за волю України, які змагаються на Рідних Землях, кличе членів і симпатиків ОУН подвоїти їх чинність, справність, жертвенність. ПУН велить їм загострити їх чуйність на ворожі підступи з-зовні і на анархічні вияви в нутрі нашої спільноти, щоб не допустити до розбивання чи знесилення українського національного табору.
Грядуть великі, вирішальні події світової ваги. Серед них вирішиться і доля України на довгі роки або сотки років. Нам дано бути свідками і співчинниками суду історії. Події знайдуть ОУН приготовленою. На націоналістах лежить обов’язок приготувати до них цілу українську націю. Тяжке і відповідальне це завдання, але виконати його мусимо!
Слава Україні!
Провід Українських Націоналістів
Серпень 1947 року.
КОМУНІКАТ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
В почутті відповідальности за впорядкування суспільного життя на еміґрації на всіх відтинках та завершення консолідації на відтинку державно-політичному і визвольно-революційному, Провід Українських Націоналістів від початку 1949 року ухвалив поновити переговори з ОУН(Р).
Уповноважені представники ОУН та ОУН(Р) перевели в останньому часі переговори для узгіднення позицій двох націоналістичних організацій в питаннях загальнонаціональної визвольної політичної та громадської акції в Україні і на еміґрації та взаємовідносин між двома організаціями.
У висліді ґрунтовного обговорення справ поточного моменту та дальших подій, делегації обох націоналістичних організацій дійшли до основних узгіднень відносно питань:
1. Революційно-визвольного центру (і міжорганізаційних відносин на революційному фронті);
2. Політично-Державного Центру;
3. Суспільно-громадських організацій;
4. Міжорганізаційних відносин.
Ті узгіднення виготовлено на письмі і представники двох делегацій їх парафували.
ОУН готова була парафовані узгіднення підписати, але Провід ОУН(Р) їх підписати відмовився. Так само делеґати ОУН(Р) відмовилися підписати протокол переговорів. Натомість ОУН(Р) без відома делеґатів ОУН розпочала акцію, незгідну з інтенціями переговорів.
Тим самим і на цей раз до порозуміння не дійшло з вини ОУН(Р).
Вислід цих переговорів подаємо до відома українській громадськості в інформативному порядку.
Січень 1950 року.
Провід Українських Націоналістів
ЗВЕРНЕННЯ
ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ У ДВАДЦЯТЬП’ЯТИРІЧЧЯ ОУН
Українські Націоналістки й Націоналісти!
Наближається знаменна дата двадцятип’ятиріччя з дня заснування Організації Українських Націоналістів.
Перший Конґрес Українських Націоналістів, що відбувся в днях від 25 січня до 3 лютого 1929 року, став зворотним моментом у найновішій історії України.
Ідеї українського націоналізму, що віддавна нуртували в лоні нації, на І Конґресі були вивершені в струнку систему революційної ідеології, програми й тактики боротьби. Було створено, нарешті, повноцінну революційну організацію, що про неї передовіші люди з нашого народу мріяли вже від 90-их років минулого століття.
Створення ОУН знаменувало собою перехід українського націоналізму в етап зрілости. Процес української революції владно перебирав у свої руки новий тип революціонера, практично-політичні і революційні дії якого були гармонійно поєднані з його світоглядом. Безкомпромісова боротьба за могутню Самостійну Соборну Українську Державу, засновану на принципах націократичної народо- владности – таке гасло вогненними літерами полуменіло на його прапорі.
Організація Українських Націоналістів з’явилася як виплід могутнього історичного процесу дозрівання нашої нації, тому, виникнувши, стала вона центральним звеном у широкому потоці націоналістичного руху на рідних землях і почасти на еміґрації, руху, що несе на собі головний тягар національного визволення.
ОУН своїм політичним і революційним діянням в останніх 25 роках визначила напрям визвольної боротьби українського народу; основні осяги цієї боротьби на протязі останніх 25 років нерозривно зв’язані з іменем ОУН.
Націоналісти невтомно будили нарід до боротьби, підносили його віру в майбутню перемогу, давали приклади жертвенної праці і смерти для великої ідеї, ставали чолом до бою з усіма окупантами українських земель, запліднювали українську думку глибиною національно-визвольної концепційности.
Націоналістична ідея в своєму модерному оформленні на сторінках «Розбудови Нації» долинула до провідних одинаків-націоналістів на Східніх Українських Землях. Перекликаючись через кордони зо східньо-українськими націоналістами, «Розбудова Нації» була для них благодійним стимулом; зокрема Микола Куліш вивершував останній етап своєї творчости на основі ідейного зв’язку з плятформою організованого націоналізму. Постріл Лемика в советському консуляті у Львові в помсті за голодову політику Москви в Україні позначив чином соборницьку єдність змагань українців, а могутні протести й маніфестації, що їх повсюдно на Заході проводила Організація Українських Націоналістів, були перед усім світом демонстрацією єдности поборницької політики українського націоналізму. Голова Проводу Українських Націоналістів, Євген Коновалець, продовжуючи справу УВО, творив глибоко законспіровані клітини ОУН у вирішних ділянках апарату окупантів у Великій Україні, що ставило московських загарбників під перманентну загрозу, примушувало їх усю боротьбу проти українських визвольних змагань трактувати як боротьбу проти українського націоналізму і на протязі ряду років робити спроби знищення Голови ПУН, що й удалося їм осягнути в трагічний день 23 травня 1938 року, який, одначе, не захитав рішучости ОУН до соборницького визвольного чину на всіх землях України.
Під натиском українського націоналізму, що поєднав завдання національно- Державницького визволення з далекосяглою програмою соціяльного усправедливлення устрою майбутньої України, скрахувала в 30-их роках Комуністична Партія Західньої України, досить сильно перед тим розбудована в ряді західньо-українських осередків.
Український націоналізм звів рішучий бій з польським окупантом. Пацифікаційна акція польської влади в Галичині в 1930 році лише сприяла зміцненню всенародньої симпатії по боці ОУН і дала можливість голосно поставити українську справу перед міжнароднім форумом Ліги Націй.
Всі дотогочасні спроби пропаґанди української справи перед чужинець ким світом бліднуть у порівнянні з тим, що зробила ОУН у цій ділянці на протязі 30-их років. Тисячі статей у пресі мало не всіх цивілізованих народів, десятки книжок чужими мовами, періодики на англійській, французькій, німецькій, італійській, литовській, шведській, фінській та інших мовах залишаться назавжди доказами тієї плодотворної праці. Разом з тим ішла внутрішня напружена праця, творчо-революційна діяльність, що поглиблювала революцію в царині духовости. Найвиднішими познаками цієї творчости були ідеологічні збірники ОУН, праці Миколи Сціборського, діяльність празького націоналістично-культурного осередку під кермою Ольжича тощо.
Протягом тридцятих років український націоналізм неухильно зростав, з особливою силою вкорінювався в народню гущу спочатку в Галичині, далі на Волині, Буковині, Закарпатті і вже в 1939-1941 роках на Холмщині й Лемківщині. Так само все політично активніше і національно-революційне на еміграції об’єдналося навколо ОУН. Рух могутньо перекинувся за океан, у ЗСА, Канаду, Південну Америку і через створення там Братніх Організацій став міцним надійним запіллям, моральним і матеріяльним підпертям для революціонерів ОУН, що зводили бій з окупантами. Привівши заокеанські еміґраційні терени в стан постійного національно-визвольного духового поготів’я, Націоналістичний Рух тим самим істотно зменшив вплив асиміляційних процесів на українську еміґрацію. ОУН гартувалася й перемагала не тільки в безкомпромісовій боротьбі з окупантами, але і в твердому змагові з українськими опортуністичними середовищами, що шукали шляхів «реальної » політики і співпраці з окупантами (УНДО, польонофіли табору УНР тощо). І всіх їх ОУН своєю послідовно-соборницькою і революційною поставою, в якій голошені принципи суворо відповідали дії, перемогла.
Державницький здвиг у Карпатській Україні в 1938-1939 був генеральною пробою сил і зрілости ОУН.
На кінець 30-их років можна було сказати, що всі політично-революційні сили українського народу об’єдналися навколо ОУН, але розкол в організації привів до значного ослаблення революційного табору саме напередодні вибуху совєтсько-німецької війни.
Однак воєнні роки все ж таки були роками широкої активізації на Середніх і Східніх Українських Землях, так на поверхні леґального життя, як і в підпіллі. Діяння ОУН розгорнулося від Сяну по Кавказ і залишило по собі такий слід, що його в свідомості людей не зітруть ніякі зусилля окупантів.
Численні неофіти ОУН у Києві, Полтаві, Харкові й Вінниці, Одесі і в Дніпропетровському могутньо боролися під знаком українського націоналізму і вмирали, вірні його великим засадам. В роках війни український націоналізм ще глибше занурився в національний материк, розорав його безкраю ширину потужним ралом своєї ідеї і посіяв зерно, вагітне майбутніми історичними плодами.
Не зважаючи на велике ослаблення через удари ворожого терору, ОУН і в повоєнній дійсності зберегла за собою значну ролю, як революційний і політичний чинник. Вже в кінці 1945 року ПУН на еміґрації поновив контакти з революційним підпіллям і відтоді безнастанно, в міру своїх можливостей, працює над скріпленням ідейної та організаційної міці підпілля, яке сьогодні діє на всіх теренах українського материка.
В еміґраційних умовах ОУН приклала багато зусиль для того, щоб захистити засади націоналістичних ідей і політичних принципів від розкладових впливів зґальванізованого на українському ґрунті демолібералізму. Рівночасно з тим ненастанно дбала вона про створення єдиного фронту всіх самостійно-соборницьких сил української еміґрації. Ставлячи ще від свого Першого Конґресу гасло єдности всіх українських політичних середовищ навколо конкретно-конструктивних завдань, ОУН лише в 1948 році увінчала свої змагання тим, що вирішно прислужилася до створення УНРади, як екзильного Державно-Політичного Центру, спертого на моральну підтримку з боку підпілля ОУН і на всебічну підтримку великої частини української еміграційної громадськости. В середині Української Національної Ради фракція ОУН непохитно стояла і стоїть на захисті політики безкомпромісового самостійництва і соборництва, збереження засад національної моралі, загострення боротьби проти червоного й білого московського імперіялізму та всіх його покровителів.
На черзі дня – кольосальне й важке завдання віднови єдности Націоналістичного Руху. Хочемо вірити, що живлові соки націоналістичної єдности з 30-их років не висякли, що їх не висушать підшепти національного ворога, який тішиться з розбрату й уперто працює над поглибленням прірви поміж двома крилами націоналістів. Щоб відновити єдність, треба керуватися не проминущими інтересами тактики й міркуваннями злободенного характеру, а лише завданнями великої історичної міри. І в почутті відповідальности перед визвольними змаганнями українського народу за віднову суверенности Української Соборної Держави ми, як дотепер, так і надалі готові на привернення єдности Українському Націоналістичному Рухові. Чи спроможна буде друга сторона оцінити важливість тих завдань, які історія положила на Український Націоналістичний Рух, і чи здатна буде попри всі часові трагічні зудари здобутися на таке саме почуття відповідальности, щоб піти назустріч нашій готовості до єдности — покаже майбутнє. Відзначення 25-ліття організованого націоналізму було б найкращою нагодою для вияву тієї готовости.
Націоналістки й Націоналісти!
За нами двадцять п’ять років важких змагів, гекатомби жертов, але за нами й великі історичні осяги. Український націоналізм наблизив колісницю української історії до заповітної брами визволення. Свідомі того, що ми гідно служили заповітам своїх батьків і чесно виконували свій обов’язок перед нацією, у знаменні січнево-лютневі дні 1954 року, що надходять, пронесімся духовим зором крізь увесь пройдений нами шлях і нехай це буде скріпленням наших духових сил для дальшої боротьби і для дальших перемог.
В дні 25-ліття кожному з нас е що згадати зо свого життя і зо свого служіння нації. Але з’єднаймося в ці дні через спільні спогади в один суцільний моноліт і нехай наше свято поставить перед нами й перед громадськістю навіч усю небуденну значущість доконаного націоналізмом діла.
Відзначимо ж ці дні врочистими академіями для громадськости, товариськими зустрічами для самих себе, ознаменуймо їх переведенням поглибленого вишколу в ділянці націоналістичної ідеології, відмітьмо річницю новими виданнями, зокрема виданням збірника ОУН у честь її двадцятьп’ятих роковин. І нехай наш ювілейний рік буде роком дальшого поглибленого плекання наших кращих державницьких націоналістичних традицій, нехай він буде започаткуванням нової хвилі піднесення ОУН і всього Націоналістичного Руху!
Слава Україні!
Провід Українських Націоналістів
в листопаді 1953 року.
РЕЗОЛЮЦІЇ ЧЕТВЕРТОГО ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
1. Духове життя
1. Четвертий ВЗУН стверджує, що між роками 1947 і 1955 українська Націоналістична ідеологія, ідучи шляхами дальшого поглиблення і розбудови, відіграла велику ролю в організації українського духового життя і раз-у-раз виявляла свій благотворний вплив на українську політичну практику через ОУН і сестринні організації, що несхибно керуються засадами українського націоналізму.
2. Четвертий ВЗУН затверджує тези Ідеологічної Конференції ОУН з 1948 року й закликає до дальшої пожвавленої праці в ідеологічній і культурній ділянках, за напрямними, що їх визначила згадана Ідеологічна Конференція.
ІІ. Внутрішня політика
1. Провід Українських Націоналістів та Організація Українських Націоналістів керуються у своїй внутрішній політиці засадами національно-державної рації.
2. При цьому ПУН спрямовує свою внутрішню політику на зміцнення Організації Українських Націоналістів, як хребта і стрижня Українського Націоналістичного Руху, який є запорукою успішного розгортання визвольних змагань за привернення суверенности Українській Соборній Державі.
3. Четвертий ВЗУН відмічує заходи ПУН, пороблені ним у дусі вирішень Третього ВЗУН у напрямі загальної консолідації, зокрема схвалюючи звернення Голови ПУН і Проводу Українських Націоналістів з нагоди ХХѴ-ліття ОУН щодо привернення єдности Українському Націоналістичному Рухові.
4. Для зміцнення й розбудови Українського Націоналістичного Руху та визвольних змагань, ПУН у своїй внутрішній політиці змірятиме до привернення єдности Націоналістичному Рухові в формі, яку вважатиме найдоцільнішою.
5. В загально-національній внутрішній політиці ПУН, виходячи з засади власних сил народу, поробить усі заходи, щоб утримати консолідацію в державному Центрі з Українською Національною Радою на чолі під умовою збереження нею національно-державної рації, яка узмістовлюється у визвольних змаганнях за привернення суверенности Українській Соборній Державі.
6. Вдержуючи консолідацію в Державному Центрі, ПУН поробить усі заходи для завершення тієї консолідації включенням до Української Національної Ради тих політичних партій і середовищ, які сьогодні стоять ще поза нею, хоч мають усі дані належати до Української Національної Ради.
7. Якщо політика Української Національної Ради не буде відповідати національно-державній рації, або якщо на перешкоді завершенню консолідації стоятиме структура Української Національної Ради, тоді ПУН повинен шукати таких форм концентрації національних сил, які найкраще відповідали б вимогам української національно-державної рації.
8. Заки прийде до всенаціональної концентрації сил, ПУН поробить усі заходи для відновлення Нарад Політичних угрупувань, започаткованих 25 червня 1952 року, щоб тим шляхом вдержати внутрішнє порозуміння щодо правопорядку серед української еміґрації і щодо спільних виступів у міжнародній визвольній політиці.
ІІІ. Суспільно-громадська ділянка
1. ПУН допоможе всім громадським організаціям та установам, що стоять на позиціях організованого українського націоналізму, в їх розбудові і закріпленні на їхніх теренах.
2. Четвертий ВЗУН стверджує потребу співпраці і координації діяння в суспільно-громадській ділянці на всіх теренах і доручає Проводові Українських Націоналістів устійнити форми, відповідні для кожного терену.
3. Четвертий ВЗУН відмічує почесну ролю української жінки в Вирощуванні нових поколінь на повновартних членів нації, з чого випливає історична відповідальність українського націоналістичного жіноцтва.
4. Четвертий ВЗУН звертає увагу на потребу поглиблення духового зв’язку націоналістичного жіноцтва на еміґрації з українським жіноцтвом на рідних землях і заохочує українських націоналісток до вивчення проблем і стану української жінки в УССР.
ІV. Ділянка молоді
1. Четвертий ВЗУН стверджує, що українська молодь завжди стояла в аванґарді боротьби за державну незалежність України, виявляла й виявляє незрівняний героїзм у боротьбі з окупантами нашої Батьківщини.
2. Четвертий ВЗУН відмічує, що головний масив української націоналістичної молоді залишився в Україні, де за відданість визвольній ідеї і за революційно-підпільне діяння постійно наражений на удари з боку московсько- большевицького окупанта. Тій молоді Четвертий ВЗУН висловлює свій подив і признання за її видержливість на стійках Української Національної Революції.
3. В наслідок національного гнету та соціяльно-економічної системи большевицького окупанта скріплюється серед української молоді і студентства дух резистансу.
4. Молодь в Україні, зокрема та її частина, що силою обставин перебуває в комсомолі, але не діє на шкоду українському народові, визволившися з-під впливу комуністичної системи виховання, стане кадром у будові та закріпленні української держави.
5. Почерез своє діяння і засоби виховання ОУН підносить рівень національної свідомости серед української молоді в краю і на чужині, виховуючи її в патріотичному і національно-державницькому дусі.
6. Молодь, що народилася і виростає на чужині, становить помітну підпору Воюючій Україні. В лавах сестринних націоналістичних організацій стоїть вона пліч-о-пліч з ОУН у її боротьбі, хоч і зберігає свої питоменності й обов’язки супроти країн свого народження.
7. Своєю працею і діянням українська націоналістична молодь і студентство будуть змагати до єдности української молоді різних політичних середовищ на
чужині, які стоять на позиціях державної суверенности України.
Ѵ. Крайова ділянка
1. Четвертий ВЗУН клонить голови перед світлою пам’яттю тих, що впали на стійках у боротьбі за волю України і висловлює співчуття стражданням і горю тих, що по них залишились, та свою глибоку пошану друзям-інвалідам.
2. Четвертий ВЗУН стверджує, що боротьба українського народу в усіх її формах і відгалуженнях являється головним чинником визвольної політики Організації Українських Націоналістів.
3. Четвертий ВЗУН стверджує незмінність одвічних імперіалістичних прямувань Кремля всіми доступними засобами втримати Україну в існуючій політичній та соціяльно-економічній системі, проти чого український нарід бореться всіми своїми силами.
4. Сучасний стан на рідних землях і нові тенденції міжнароднього життя, що узмістовлюються в концепції коекзистенції, вимагають від українства всенаціональної концентрації сил і нових методів боротьби в Україні та поза її межами.
ѴІ. Військова ділянка
1. Четвертий ВЗУН стверджує, що єдиним шляхом для привернення суверенности українській соборній державі є боротьба всього українського народу, а зокрема його збройних сил.
2. Для успішного завершення визвольної боротьби потрібне мобілізування всіх українських військових кадрів без уваги на те, з якої армії вони походять. Для переведення цього завдання ПУН подбає про створення Українського Військового Центру на всеукраїнській базі, забезпечуючи необхідні для цього передумови.
3. Четвертий ВЗУН доручає Проводові Українських Націоналістів докласти всіх старань для використання всіх можливостей вишколу українських військових фахівців.
4. Четвертий Великий Збір Українських Націоналістів апелює до українців, колишніх вояків, щоб вони в ім’я грядучих завдань супроти Батьківщини створили суцільний вояцький фронт.
ѴІІ. Зовнішня політика
1. У взаємовідносинах між вільним світом і комуністичним бльоком відбуваються нові процеси, що починають викристалізовуватися в концепції коекзистенції двох ворожих собі світів.
2. Поскільки ця концепція набирає форм практичної політики, вона являється великою загрозою для вільного світу взагалі, а для визвольної боротьби така концепція України й інших Москвою поневолених народів зокрема, демобілізує сили вільного світу, а рівночасно зміцнює позиції московсько-большевицького імперіялізму.
3. В обличчі такої політичної дійсности поневолені Москвою народи повинні в своїй визвольній боротьбі змагати до створення спільного політично-революційного фронту. Предметом співпраці українських керівних центрів з центрами поневолених народів є координація революційного діяння в їх країнах та політичної акції на міжнародньому форумі.
4. Українська міжнародня політика повинна докласти всіх зусиль, щоб протидіяти московсько-большевицьким та іншим акціям, що діють з приспати чуйність вільного світу та на шкоду українським інтересам.
5. Американська політика щодо народів СССР стоїть під знаком засади самовизначення народів, але не займає становища до їх самостійности в майбутньому. Цю позицію під назвою «непередрешенства» використовує російська еміґрація через американські «приватні кола », щоб гальмувати українську визвольну політику. Українці рішуче відкидають «напередрешенство» для себе та домагаються чинної підтримки визвольним змаганням українського народу, розкриваючи затії російських імперіялістів та їхніх союзників.
6. Українська міжнародня політика повинна в своїй акції наголошувати факт приналежности України до Організації Об’єднаних Націй та підкреслювати, що впорядкування міжнародніх відносин та осягнення справжнього замирення в світі неможливі без визволення поневолених народів, а головно без віднови суверенности України.
7. Нав’язуючи до еволюції міжнародніх відносин, зумовлених об’єктивними обставинами взаємозалежности між народами та вимогами їх відборонности, українська міжнародня політика підготовляє організування реґіональних блоків Східньої Європи з участю України та включення їх у більші міждержавні об’єднання.
8. Для успішности української акції на міжнародньому форумі необхідно, щоб вона провадилася узгіднено, спільними політичними й революційними силами.
АПЕЛЬ
ДО ВІЛЬНОГО СВІТУ ЧЕТВЕРТОГО ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Вільний світ знову стоїть перед дилемою: Чи ставити чоло московсько- большевицькій експансії чи зложити зброю і простягти руку Советам. Ця дилема ставала для західніх потуг десять років тому, в момент закінчення другої світової війни. Конференція в Женеві в липні 1955 року висунула її знову, започаткувавши нову еру безконечних переговорів з Кремлем.
Мимоволі в пам’яті виринають спогади з 1938 року, коли світ стояв перед наступаючою тиранією Гітлера. Тоді переговори в Мюнхені ніби усунули загрозу війни, але вони викликали хаос, коли сила стала на місце права. І тоді лише маленька Карпатська Україна підняла зброю проти насильника, щоб зайвий раз ствердити право українського народу, поділеного тоді мировими договорами між чотирьома державами, на вільне державне існування. Уступки Гітлерові не врятували світ від війни. І коли вона вибухла, Захід уперше пішов на союз з Советами. Заходові вдалося повалити Гітлера, але довелося віддати половину Європи на поталу Москві. І знов лише Україна не зложила в 1945 році зброї і силами Української Повстанської Армії ставила спротив совєтській експансії на захід. Пізніше та експансія звернулася на схід та підпорядкувала Москві Китай. Вільний світ безрадно приглядався переможному походові большевиків.
Щойно згодом вільний світ став усвідомлювати, що єдиною силою, здібною протиставитися большевизмові, це націоналізм поневолених ним народів. Дарма, що Москва використовує в своїх цілях боротьбу кольоніяльних народів проти їх метрополій. Разом з тим вона викликає своєю загарбницькою політикою великий спротив у всіх країнах, які потрапить опанувати. Совети свого часу відвернули від себе скомунізовану Юґославію, а ще більша реакція проявляється в країнах-сателітах, яким вони накинули комуністичний режим. Націоналізм починає ставити опір Совєтам і в Азії, доказом чого конференція в Бандунґу, де висунено питання совєтського кольоніялізму.
Речником такого непримиренно ворожого Советам націоналізму є Організація Українських Націоналістів, яка діє вже повних 25 років і яка в місяці серпні ц. р. відбула в західній Європі свій Четвертий Світовий Конґрес. Ідея національного визволення є нині чи не найпотужнішою ідеєю-підоймою, яка діє в цілому світі. Вона підіймає до власного державного життя народи Азії та Африки. Вона нуртує серед народів Європи за залізною заслоною і являє собою найсильнішу зброю проти Совєтів. Тож мав рацію президент Айзенгавер, підносячи в Женеві питання звільнення їх від зверхности Москви.
Так звані народні демократії середньо-східньої Європи, як і народи Совєтського Може замикати Союзу, перебувають у стані сателітів-невільників. На це не очі вільний світ, як не може він полишити їх на ласку і неласку Москви, заявляючи своє «дезентересман» щодо їх долі.
Ми свідомі великої небезпеки для людської цивілізації в разі світової тотальної війни. Але ми бачимо, що наша цивілізація загрожена комунізмом не менше, як атомною бомбою. Нова тактика Совєтів не повинна нікого змилити щодо цілей Москви, яка неухильно зміряє до світової гегемонії. Для неї потрібно лише перепочинку, щоб повести з новою силою нові атаки на вільний світ. А тому Совети не збираються розв’язувати свої п’яті кольони, ані зносити залізну заслону, ані припиняти холодну війну.
Приспання чуйности, ослаблення відборонности, а також внутрішній розклад ось що несе вільному світові облудний мир Совєтів. І власне проти того хочемо остерегти вільний світ ми, українські націоналісти.
Україна, як і інші поневолені за залізною заслоною народи, боротимуться далі за своє визволення, не зважаючи на пакти коекзистенції з західніми державами, ані на облудні уступки Совєтів у формі фіктивної суверенности.
Вони боротимуться скрізь, включно аж до таборів примусової праці. Вони певні своєї остаточної перемоги, вони бо знають, що комуністична система засуджена на загибель уже в силу своїх внутрішніх противенств. З тих противенств і незламної волі народів до свободи виростуть Національні Революції, які вибухнуть солідарно в слушний час. Вони розсадять огнище комуністичної світової революції, що ним є Совєтський Союз. І це станеться тим скоріше, чим зручніша й мудріша буде постава вільного світу супроти Совєтів. Отже, в ім’я правди і справедливости, в ім’я великих вартостей нашої культури, в ім’я добра прийдешніх поколінь ми, українські націоналісти, звертаємося до відповідальних державних діячів і до всього загалу вільного світу з закликом: уважайте, щоб не дати себе розложити облудними гаслами большевиків, належно оцінюйте загрози, що їх несе коекзистенція, не демобілізуйтеся політично і мілітарно перед совєтською потужністю, подайте руку помочі в ході холодної війни поневоленим Москвою народам за залізною заслоною, які безнастанно і мужньо борються за свою свободу.
Свобода справді неподільна! Бо ж щойно визволення народів за залізною заслоною з-під московського ярма дасть світові ґарантію, що він не впаде колись жертвою совєтської атомної атаки чи світової комуністичної революції.
Президія Четвертого Великого збору Українських Націоналістів
Серпень 1955 року.
ДЕКЛЯРАЦІЯ
ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ З НАГОДИ IV ВЗУН
В році 1954 сповнилося ХХѴ літ існування й діяльности Організації Українських Націоналістів.
Відповідаючи вимогам часу та організаційним потребам, ПУН рішив цього року скликати черговий Великий Збір Українських Націоналістів. Ця найвища установа Націоналістичного Руху зібралася в одному з міст Західньої Європи в днях 7-14 серпня 1955 року і перевела свою працю згідно з Устроєм ОУН. IV ВЗУН застановився над питаннями Програми та Устрою Українських Націоналістів, виробленими попереднім Великим Збором. В своїх постановах він уточнив та розвинув деякі програмові точки, зберігаючи в основному позиції українського націоналізму, як вони були устійнені на основі досвіду передвоєнних часів та останньої світової війни. IV ВЗУН переглянув також Устрій ОУН, припасовуючи його до сучасного стану організації на Рідних Землях і на чужині.
Водночас з ІV ВЗУН Вийшов Ювілейний збірник, в якому зроблено перегляд праці в різних ділянках за час існування ОУН. Пройдений за чверть століття шлях боротьби українських націоналістів між двома війнами, під час та по другій світовій війні, встелений великими жертвами і скроплений кров’ю членів Організації. IV ВЗУН ствердив, що ті жертви і та кров не пішли намарне. В значній мірі, завдяки їм, українська нація здобула серед народів світу місце державної нації. Однак Україна ще й дотепер не стала вільною та вимагає від нас дальших трудів і дальших жертов.
Приглядаючися сучасній ситуації та шукаючи шляхів на майбутнє, IV ВЗУН зробив перелік сил ОУН та всього Націоналістичного Руху. Він ствердив, що основні кадри організації і Руху в Новім та в Старім Світі залишилися вірні
позиціям, освяченим кров’ю Вождя-Основоположника ОУН полк. Євгена Коновальця та його співробітників. До тих кадрів за останні десятиліття прибули нові, які за час від III ВЗУН вросли в організацію, збагативши її знаннями та досвідом, набутим на Рідних Землях перед і під час останньої війни.
На жаль, на деяких відтинках Націоналістичного Руху дроблення сил, що почалося в 1940 році, не припинилося і відбувається далі, йдучи різними шляхами. Такий стан речей накладає на ОУН ще більшу відповідальність за вдержання основних ідеологічних та політичних підстав українського націоналізму. А також він каже провідним людям подбати про вирівняння взаємовідносин між націоналістами з метою віднови єдности Націоналістичного Руху.
Від часу Третього ВЗУН в українськім житті відбулися немалі зміни. Боротьба проти московсько-большевицького наїзника на Рідних Землях перейшла під тиском обставин від методів збройного змагу силами Української Повстанської Армії до методів революційного підпілля. Глибші соціяльно-політичні процеси розточують поволі, але постійно, чужинецький режим і владу в Україні та змушують Совети робити уступки українському народові, ба навіть запобігати перед ним. Однак ворог ще далеко від того, щоб відмовитися від насилування волі українського народу та від панування над ним. ІѴ ВЗУН ствердив, що шлях Національної Революції, переведеної в догідних умовах, власними силами народу, є найпевнішим шляхом до визволення України від московського ярма та від большевицького режиму.
Українська політична еміґрація зробила від III ВЗУН значний крок у напрямі концентрації сил, реорганізувавши в 1948 році Державний Центр і створивши Українську Національну Раду, а також виступаючи у відповідні моменти спільним фронтом в імені наради всіх політичних угрупувань. Однак лише не е завершений, але від деякого часу він є процес консолідації не у відступі. А тому питання концентрації сил у тривалій формі спільного фронту є далі актуальне. ОУН, перебуваючи в складі УНРади та беручи участь у нарадах угрупувань, прикладатиме всіх старань, щоб, ідучи за постановами IV ВЗУН, сприяти злуці в одній лаві всіх живих, органічних і творчих українських сил. Високо розцінюючи вклад заокеанської еміґрації в справу визволення України, ОУН шукатиме способів поширення і поглиблення співпраці українців обабіч океану.
IV ВЗУН розглянувся в сучаснім міжнароднім положенні і ствердив нездорові тенденції деяких політичних чинників вільного світу, що шукають замирення з большевиками і то за всяку ціну. В наслідок нового курсу міжнародньої політики, що зміряє до співжиття двох ворожих, взаємно себе виключаючих світів, від певного часу відбувається взаємопросякання між ними. Постає
поважна небезпека приспання чуйности, підупаду відпорности, а потім внутрішнього розкладу вільного світу. Можливість замирення Заходу з большевиками загрожує залишити Україну, як зрештою й інші поневолені Москвою народи, на призволяще в стані уярмлення. Таке замирення великих потуг відкрило б нові шляхи для большевицької експансії і в остаточному рахунку становило б смертельну небезпеку для Заходу.
Серед цих обставин для української еміґрації, як також і для революційних сил в Україні, стають нові і ще більше відповідальні завдання. Борючися за свою волю і за своє право, українці повинні боронитися проти моральної демобілізації, а рівночасно боронити непроминущі вартості людської культури, загрожені отруйним подихом московського большевизму. Нова ситуація, витворена згаданими явищами, накладає на всіх українських патріотів обов’язок зімкнути їх ряди і подвоїти їх зусилля, щоб ставити чоло московській навалі, що готується так воєнними, як і способами облудного миру.
Підсумовуючи висліди IV ВЗУН, Провід Українських Націоналістів звертається насамперед до націоналістів з закликом взяти під розвагу наведені моменти та поробити належні висновки щодо свого поступовання в Націоналістичному Русі. В другу чергу Провід звертається до всіх українських патріотів, закликаючи їх приділити увагу нашим спільним завданням і зважити нашу відповідальність за українську політику на внутрішнім і зовнішнім відтинках.
Перед лицем сучасної дійсности в Україні та в міжнародньому житті українці можуть і повинні знайти спільну мову між собою, заки шукати порозуміння з чужинцями. ОУН не потребує відступати від своїх позицій, щоб брати участь у спільнім національнім фронті. Нічого більшого, як взаємного вирозуміння на основі вищої національної рації, не вимагає ОУН і від своїх українських політичних партнерів.
Щойно відбутий IV ВЗУН значно скріплює ОУН. Але сил її ніколи не буде забагато, як на ті завдання, що перед нею стоять. Тому першим обов’язком члена ОУН є дбати про внутрішню міць, тугість і справність організації. ПУН закликає провідні і рядові кадри ОУН до дальшої витривалости і напруги всіх сил, необхідних для успішного переведення тих плянів і заходів, що їх диктує сучасний історичний момент.
Постій, серпень 1955 року.
Провід Українських Націоналістів
ДО ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ І НАЦІОНАЛІСТІВ !
Несподівано перед очима нас усіх розгорілися великі події. Крізь країни сателітів, що їх, так само як і всі інші народи, поневолені в СССР, старалася Червона Москва остаточно підкорити своїй владі, прокотилися хвилі революційного піднесення. Вийшли на вулиці робітники польських міст, схопилися за зброю польські селяни, кинулися на барикади в різних містах польські студенти.
І ті, що подавали себе за непереможних, подалися. Пішли у відступ кремлівські рабовласники, і не лише мусіли мовчки визнавати право за польськими революціонерами, але теж почали завертати від усіх злочинів, що їх вони натворили перед тим. Не лише відчинилися в’язничні брами для познанських демонстрантів, але вийшли на волю й сотні інших, що їх єдиною виною була любов до свого народу. Хоч комуніст, але поляк перебрав керму політичного «вищої руки», наставлений життя B Польщі. А репрезентант російської московською владою Рокоссовський, опинився там, де його місце: в Росії.
Вернувся до виконування своїх обов’язків кардинал Вишинський. Дістають зворот свого майна грабовані дотепер селяни, ремісники тощо. А ще більші події розгорнулися в Мадярщині. Нарід узявся за зброю в обороні своїх прав, в ім’я народніх прав і здобутків, в ім’я народнього добра, для захисту своєї землі. І хоч ворог їх нищить переважаючими силами, вони не здаються.
І тут не важне : націоналісти, чи ні. Хто б ти не був, мусиш стояти за свій нарід ! Однак, місце націоналістів у передовій лаві боротьби. До цього кличуть славні традиції наших змагань, до цього зобов’язує відповідальність перед майбутнім. Українські націоналісти повинні, зважуючи конкретні обставини й можливості, скрізь виявляти ініціятиву в національному пробудженні мас.
Українські націоналісти повинні обростати масами, внурюватися в маси українського народу і, прислухаючись до биття народнього серця, вести нарід до повалення московського панування в Україні. Ми знаємо, що й серед наших комуністів ще не всі глухі на вимоги свого народу. Ми знаємо, що й серед них є люди, які боліють над горем України. І до них ми кличемо : шлях показаний! Ідіть же ним, коли хочете бути людьми, коли хочете залишити про себе згадку без осуду в людській пам’яті. Киньте служити Москві ! Станьте на службу своїй нації!
Оце сотні й тисячі людей вертаються після десятиріч на засланнях. Хто їх туди запроторив ? Хто їх позбавив волі? Хто розбив родини, наніс нещастя мільйонам людей, а знищив інших ? Російські комуністичні шовіністи ! Не один же Сталін винен ! Не він один карав людей, знущався над ними, розстрілював, гнав на Сибір. Робили це за ним віддані йому російські комуністи та їх вислужники, що найкраще доказує тепер застосування тих же засобів супроти Мадярщини. І чи не буде кари за те? Чи погодитеся, щоб між вами ходили вбивці та злочинці ? Кари тим, що знущалися над народом, кари винним !
А тим, що вернулися, держава мусить звернути все заграбоване, заплатити за страчені ними роки, за здоров’я. Це далеко не все, що їм належиться, але хай це буде тільки частина !
Та на цьому не все. Народи й люди каралися, бо російські кольонізатори всі здобутки вивозили в Москву, а хто тільки слово писнув, того в Сибір або на смерть!
Хто дав право комуністам і комуністичній партії репрезентувати ввесь нарід ? Кожна людина і група має право вибирати свого представника. Вибори мають бути виборами, а не мовчазним потвердженням рішень, винесених у застінках канцелярії комуністичної партії.
Кожна людина має право розпоряджати не лише своїм життям, але і своїм майном по своїй уподобі. Це мусить усвідомити собі український нарід і витягнути з цього висновки, щоб раз назавжди позбутися московського панування.
А хто ж у такому випадку може наказувати всій нації? Хто може наказувати робітникові з Дніпропетровського, чи гірникові з Нікополя, чи студентові з Києва, що йому добре, а що зле?
І тому ми вітаємо польських демонстрантів та мадярських повстанців. Їхні виступи проти Москви — це етап на великому шляху визволення народів, хоч ще далеко до повних успіхів. І до повного визволення мусить готовитися і бути готовим український нарід!
Слава Україні!
Провід Українських Націоналістів
Постій, листопад 1956 року.
У СОРОКЛІТТЯ ЛИТВИ
Як і інші поневолені Москвою народи, що спільно з нами борються за своє визволення, литовці відзначують день 40-ліття своєї незалежности проводять широку акцію протесту проти поневолення та за підтримкою своїх визвольних змагань.
Міністер Стасис Лозорайтіс, шеф литовської дипльоматичної служби в Римі, вислав спеціяльного листа на руки Генерального Секретаря Об’єднаних Націй, в якому читаємо: «З нагоди цих роковин, в імені литовського народу, черговий раз звертаю увагу Об’єднаних Націй на його трагічну долю і на міжнародній злочин, довершений СССР незаконною окупацією Литви. Перед цілим світом заявляю поновно, що литовська нація не зреклася ніколи своєї суверенности і своєї самостійности та обстоює незламну свою волю добитися їх вільного здійснювання. В очікуванні дня визволення, литовський нарід глибоко вірить, що уряди вільних народів здержаться в своїх евентуальних переговорах з СССР від усього, що могло б виходити на шкоду суверенних прав Литви і що не признаватимуть і далі т. зв. інкорпорації Литви до СССР.
Литовський нарід висловлює теж свою надію, що Організація Об’єднаних Націй, поставлена на сторожі міжнародньої справедливости, послужиться кожною нагодою, щоб підтримати визволення Литви з советського ярма і щоб до цього визволення довести ».
В 40-ліття незалежности Литви українці шлють товаришам недолі свій гарячий привіт і найсердечніші побажання успіхів у спільній боротьбі за розвал московської тюрми народів.
В день 40-их роковин відновлення литовської держави, коли серце кожного литовського патріота сильніше б’ється на спомин історичного 16 лютого 1918 року, всі ми, українські націоналісти, де б ми не були, на рідних землях чи поза ними, дружньо вітаємо геройський литовський нарід по цей і той бік i залізної заслони з його величнім святом і поділяємо горді почування, що
нуртують у його душі.
Судилося литовському й українському народам у сіру давнину жити одним Державним життям; судилося попасти в вікову московську неволю; судилося на порозі 1918 року стрясти московські окови й зажити своїм власним державним життям; судилося в нерівній боротьбі втратити свої суверенні держави, одному раніш, другому пізніше, не припиняючи боротьби за них ні під московським ярмом, ні поза його засягом.
З’єднує нас від ряду літ спільна боротьба проти Москви, спільна крицева віра в перемогу нашої боротьби. Сьогодні наші дружні побажання литовському народові, щоб, спираючись на свої власні сили, готувався зо зброєю в руках привітати день свого визволення, щоб на теперішніх руїнах знов відновити своє самостійне життя, щоб зажити знову в колі вольних народів світу.
Приєднуємося всім серцем до нинішнього свята лицарського литовського народу, з’єднані з ним давнім братерством зброї, кованої найкращими синами Литви й України.
Провід Українських Націоналістів
16 лютого 1958 року.
ЗАЗИВ
УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ У 20-РІЧЧЯ СМЕРТИ ПОЛК. ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
Друзі!
До вас усіх, на рідних землях і в країнах нового поселення, в двадцяту річницю дня, що жалобою покрив наші лави, зазив : тісніше стати довкола заповіту, що його залишив нам незабутній Вождь та Основоположник нашого Руху, ділами засвідчити нашу відданість націоналістичній ідеї та нашу єдність з тими друзями, що в важких умовинах революційного підпілля твердо стоять на стійках Української Революції, скріпити нашу готовість, сцілити наші ряди в многогранній системі Українського Націоналістичного Руху та причинитися до якнайвидатнішого посилення визвольно-революційної акції і визвольно-пропаґандивного діяння в Батьківщині і поза її межами.
Віримо, що без решти виконаєте завдання, прийняті на себе, вступаючи в ряди Організації Українських Націоналістів. У день цього зазиву-апелю відновіть дану тоді обітницю вірно служити українському народові в карних рядах Організації Українських Націоналістів на фронті Української Національної Революції.
Поляглому Вождеві слава !
Травень, 1958 року.
Слава Україні !
Провід Українських Націоналістів
У 25-ЛІТТЯ ДЕРЖАВНОСТИ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ. ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Двадцять п’ять років тому, 14 березня 1939 року, Карпатська Україна, що на протязі віків була відірвана від свого національного материка і залишена на поталу чужої денаціоналізації, проголосила свою державну самостійність. Нарід, серед якого продовж віків провадили свою підступну пропаґанду москвофіли й мадярони, протягом кількох років самотужки, з поміччю Організації Українських Націоналістів та нечисленних кадрів інтеліґенції зо всіх земель Соборної України від Тиси по Кубань, як бурхливий потік ринув назустріч великій ідеї національної свободи.
Це було могутнє національне відродження, що запалило народні маси ентузіязмом та повело на героїчні чини. Це відродження, цей ентузіязм і героїчний чин корінилися в тому, що не зважаючи на вікове переслідування й намагання денаціоналізації, український нарід Закарпаття не втрачав і не втратив, лише зберіг почуття своєї української національної окремішности і снагу до самостійного життя. І вона була такої великої напруги, що Карпатська Україна проголосила й обороняла свою самостійність проти волі й бажання панівних тоді народів і держав у Європі, які до того морально, політично й матеріяльно підтримували напасників на Карпатську Україну.
Карпатська Україна постала з волі народу і з вищої національно-політичної рації. Створення самостійної Карпатської України напередодні другої світової війни віщувало новий етап боротьби українського народу за привернення суверенности Українській Соборній Державі, до якої Закарпаття, Актом « Загального Собору» в Хусті 21 січня 1919 року приєдналося. Це сповняло острахом московських, румунських і чеських імперіялістів та мадярських загарбників, а так само це суперечило плянам всесильного тоді Гітлера в стосунку до сходу Європи. Тому наступ мадярських загарбників на Карпатську Україну, при диверсійно-підривній акції поляків і румунів, відбувався за тихою згодою та моральною і політичною допомогою III Райху, чого одним з багатьох доказів був віденський арбітраж з 2 листопада 1938 року, яким Німеччина й Італія признали частину Карпатської України з Мукачевом та Ужгородом Мадярщині. Тим арбітражем і тихою згодою та моральною підтримкою Мадярщині в її наступі на Карпатську Україну III Райх прихилив на свій бік Мадярщину й Румунію, що було дуже важне для його дальших плянів відносно Сходу Європи. В парі з тим Гітлерові вдалося обманути Польщу й Совєтський Союз, бо відвернув їхню увагу від тих своїх плянів, про які виразно говорилося в його «Майн Кампф».
Тій змові і тим плянам ІІІ Райху на чолі з Гітлером та наступові Мадярщини протиставилася Карпатська Україна своєю Карпатською Січчю, яка, не зважаючи на переважаючі сили загарбника Мадярщини жертвенно обороняла самостійність Карпатської України. Того подивугідного геройства Карпатської Січі ніяк не могли розуміти деякі народи на Заході і «Нью Йорк Тайм» запитував: «Чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу»? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод у здобутті території, яку боронять вояки-аматори ? Цю нерівну боротьбу супроводжали різні насильства напасників над українським населенням, розстріли і середньовічні тортури застосовувані супроти українських полонених у мадярських таборах. Ці насильства, розстріли й тортури не змогли вбити ідеї, що за неї змагався український нарід зо своїми Січовиками, в рядах яких були українці з усіх земель соборної України від Тиси по Кубань; не змогли вони залякати бойової лави і змусити до капітуляції.
Цією поставою Карпатської Січі українці заманіфестували й задокументували свою незламну волю до здійснення державницьких аспірацій і заповітів. Ця незламна воля, виявлена напередодні другої світової війни, неслася в 1941- 1945 роках могутньою силою по широких просторах України від Карпат по Кавказ, залишаючи в душах українців нестерті сліди віри й надії на визволення.
Мільйони українців, наснажені геройством Карпатської Січі, а згодом, у часі війни, таким же геройством кадрів Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії й інших військово-повстанських формацій,
продовжують визвольні змагання з окупантом України все новими підростаючими силами з вірою в свою перемогу.
В річницю проголошення самостійности Карпатської України усвідомімо собі, зокрема ми, члени Організації Українських Націоналістів та її прихильники, ту велику відповідальність, до якої нас зобов’язують покладені на вівтарі Батьківщини жертви, до якої зобов’язує Венецький Договір з 21 липня 1939 року, заключений нами 3 владою Карпатської України, щоб з посиленою завзятістю продовжувати наші визвольні змагання за привернення суверенности Українській Соборній Державі, в якій почесне місце збережене буде для Срібної Землі, славного нашого Закарпаття.
Слава Україні!
Провід Українських Націоналістів
Березень, 1964 року.
ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ПРО ВІДБУТТЯ V ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Від 19 до 25 липня 1964 року відбувся в одному з міст Західньої Європи П’ятий Великий Збір Українських Націоналістів (ВЗУН), в якому взяли участь 50 делегатів усіх теренів вільного світу.
V ВЗУН почався Службою Божою, що її відправив Преосвященний Кир Володимир Маланчук. Опісля Отець Протоієрей УАПЦ прочитав молитву українського націоналіста.
Наради V ВЗУН відкрив генерал Микола Капустянський, Заступник Голови Проводу Українських Націоналістів, полковника Андрія Мельника, поважно захворів з кінцем місяця червня не міг бути присутнім.
До Президії V ВЗУН наспіли численні привітання від установ і визначних та рядових членів ОУН, а також від Крайового Проводу Українських Націоналістів. У цьому останньому, у відповіді на ряд запитів Проводу Українських Націоналістів, висловлено було побажання щодо внутрішньої та міжнародньої політики, програми і структури ОУН.
Повних сім днів тривала напружена праця кваліфікованих учасників у рамах пленарних засідань та десяти комісій. У висліді цих праць схвалено поправки до програми й устрою ОУН та структури Українського Націоналістичного Руху, які беруть до уваги вимоги доби та перспективи майбутнього розвитку.
З уваги на те, що стан здоров’я полк. Андрія Мельника покращав, його потверджено на становищі Голови Проводу Українських Націоналістів, вибираючи з-поміж представників молодшого покоління трьох його заступників та Ділового Керманича. В склад нового Проводу Українських Націоналістів також увійшли переважно представники молодшого покоління.
Новий устрій ОУН покликав до життя Сенат Українського Націоналістичного Руху під проводом генерала Миколи Капустянського. Сенат виконуватиме доцьогочасні функції Малого Збору Українських Націоналістів та Адміністраційного Трибуналу. Члени Сенату мають право й обов’язок брати активну участь у поточній праці Українського Націоналістичного Руху. Таким чином члени Сенату мають усі дані служити своїм досвідом і вказівками молодшим друзям, що перебрали керівні пости в Проводі Українських Націоналістів.
V ВЗУН вирізнявся високим рівнем доповідей та дискусій, що слід завдячувати широкій участі молодшого активу та молодого покоління інтелектуалів. Його наради дали основи до майбутньої діяльности ОУН у вільному світі і на рідних землях, враховуючи всі впливи нашої змінливої доби.
Провід Українських Націоналістів
РЕЗОЛЮЦІЇ І ПОСТАНОВИ П’ЯТОГО ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
РЕЗОЛЮЦІЇ
1. Положення в світі
1. Світ увійшов у добу перемоги на широкому фронті визвольних націоналізмів. Кольоніяльні імперії остаточно розпадаються і поневолені народи вступають твердо на шлях власного національно-державного існування.
2. Недавно визволені народи Азії та Африки, бажаючи перескочити розвиткові фази старих держав та не маючи власних капіталів, відразу намагаються переходити на вищі форми кермованого державою господарства. Не маючи досвіду й шукаючи допомоги скрізь, вони входять у ближчі зв’язки з СССР і відкривають Москві можливості проникати на широкі простори Азії та Африки, куди ще недавно вона не мала доступу.
3. Це просякання тим легше, що західньо-капіталістична система переходить кризу, спричинену глибокими перемінами, які прийшли як наслідок розпаду імперій. Та сам СССР переходить ще глибшу економічну та ідеологічну кризу і, не зважаючи на поширення засягу його проникання, сила імперії падає.
4. Ми є свідками глибокого зрушення дотеперішнього укладу сил у світі. Доцьогочасний двоподіл на протиставні табори, очолені Вашінґтоном і Москвою, Перемінився в поділ на більшу кількість бльоків: американського, європейського, московського, китайського і т. зв. невтрального. Не виключене дальшетворення нових бльоків, чи розпад наявних на менші. Явище дріблення бльоків підносить питому вагу менших народів, збільшує їх значення і можливості.
5. Тенденції розвитку історичного процесу, швидке його темпо – говорять про те, що світ вступає в останню фазу упадку імперіялізму, в якій невідмінно під тиском національних революцій упаде останній його бастіон московська імперія. На її руїнах прийде побудова нового світу на базі національних держав та їх добровільних з’єднань.
6. Доля визволення поневолених Москвою народів залежить від висліду конфлікту між Московщиною та Україною. Визволена Україна стане запорукою стабільности великого простору та остоєю миру в ньому.
7. Жахлива ядрова зброя та географічне положення України кажуть нам шукати способів довести до національної революції, по можливості уникаючи чужої інтервенції і взагалі нищівної війни, яка принесла б Україні неймовірне знищення.
II. Положення в Україні
1. Поширення московського імперіялізму після другої світової війни натрапило на спротив у самому комуністичному таборі. Різні сили заперечили владу одного московського центру. Цей факт привів до кризи в ідеологічній та політичній площині. Зазнавши невдачі в побудові всесвітньої гегемонії, Москва черговий раз завернула до традиційної московської імперіяльної політики і піднесла теорію « злиття націй».
2. Реформи в СССР, що пройшли в останньому десятилітті, не змінили основної мети московської політики, але все ж вони принесли нові методи, що мають вплив як на положення в самому СССР, так і на відношення в світі.
3. В періодах відносного полегшення (1956-1959 та 1961-1963) висунено в СССР ряд домагань На поодиноких ділянках суспільного життя, частинно покращали умови буття в порівнянні з попередніми періодами. В Україні ці передишки використано для мінімальних національних постулятів, які були доказом, що нація живе. Ці прояви є незаперечним доказом, що совєтській системі не вдалося знищити душу людини та перетворити її в зматеріялізованого совєтського автомата.
4. Обороняючись перед дискримінацією та народовбивчою большевицькою системою, кращі представники українського народу використали й мінімальні можливості для захисту свого національного «я». Український нарід, позбавлений своїх елементарних прав, використовує «відлиги» та деяку децентралізацію, щоб рятувати свої основні цінності, бореться за збереження самобутности української культури, протиставиться русифікації, нагінці на релігію та Церкву, змагається проти кольоніяльного визиску.
5. В існуючих в Україні умовинах нема місця для широко закроєної бойово-революційної акції підпілля, яке і далі діє. Одночасно з його акцією потрібно й доцільно використовувати всі леґальні форми для підсилення спротиву та скріплення національних позицій українського народу.
6. Підпілля в Україні сприятиме національно-освідомлюючій діяльності свідомих одиниць леґального сектора та всіми способами організуватиме спротив настановам окупанта.
7. Важливим завданням українських націоналістів на сучасному етапі визвольної боротьби України є підтримування духового контакту між еміґрацією та рідними землями. Для того еміґрація повинна вивчати сучасну дійсність в Україні, виявляти зрозуміння для поневолених братів та їх положення у ворожій системі. Нам слід належно оцінювати всі здобутки братів в Україні на політичному, культурному чи економічному полі, які відповідають інтересам української нації, і в нашій пропаґанді заохочувати їхніх керівників до заходів на усамостійнення від влади окупанта. Тим способом, не відриваючись від рідного ґрунту, підсилюючи визвольну боротьбу, еміґрація легше зебереже своє національне обличчя.
8. Основним завданням членів ОУН поза межами України є вести свою працю під кутом потреб рідних земель.
9. ВЗУН доручає Проводові Українських Націоналістів покликати до життя осередок студій сучасного стану в Україні, якого завданням є систематично вивчати процеси в Батьківщині та шукати способу впливати на них.
ІІІ. Еміґрація та її завдання
1. ВЗУН стверджує, що українці в країнах вільного світу за довгий час свого існування зуміли не лише зорганізуватись та забезпечити своє матеріяльне й духове життя, але також здобути поважні політичні й науково-культурні позиції.
2. Одним з головних завдань української еміґрації в поточний час є доповнювати своєю діяльністю творчість українського народу в ділянках національної культури та політичної думки, які під ворожою окупацією зазнають великих труднощів і важких ударів.
3. Зберігаючи свою національно-культурну самобутність, українська еміґрація повинна брати участь у житті країн свого поселення і тим шляхом здобувати нові можливості прийти з політичною допомогою визвольній справі України.
IV. Духово-культурна ділянка
1. Національна культура разом з любов’ю до свого краю і народу є головним чинником і запорукою збереження і розвою нації. Українські націоналісти по- винні брати чинну участь у духово-культурних процесах як у краю так і на еміґрації.
2. ВЗУН вітає започаткування діялогу між Українською Католицькою та Православною Церквами, як започаткування спільного шляху до впорядкування відносин між віровизнавчими групами української нації.
3. Українські націоналісти повинні плекати самобутність української культури та всіми засобами поборювати московські впливи та облудні теорії в усіх ділянках культурного, соціяльного та політичного життя і з усією силою протиставитися «злиттю націй», що його пропаґує і практикує Москва.
V. Суспільно-громадське життя
1. Українська еміґрація має поважні здобутки в організуванні нижчих і вужчих клітин свого життя. Ці здобутки вимагають вивершення в надбудовах вищого типу й ширшого засягу.
2. ВЗУН вітає і підтримує ідею скликання Світового Конґресу Вільних Українців, який сприятиме координації діяння української еміґрації в усіх ділянках, а насамперед — у суспільно-громадській, культурній, науковій, виховній тощо, а також причиниться до здвигнення суцільного українського національного фронту в вільному світі.
3. ВЗУН вітає відбуття конференції ІСНО у Вашінґтоні і сподівається, що створення Координаційної Ради сприятиме широкому розгорненню діяльности та збільшенню успіхів ідеологічно споріднених націоналістичних організацій.
4. Національна доцільність, яка не виключає зрізничкування спільноти в різних площинах, вимагає стислої співпраці окремих груп української еміґрації у спільному зусиллі до свого збереження та посилення напруги духового життя.
VI. Сектор молоді
1. ВЗУН стверджує відрадне явище відпорности української молоді на рідних землях на ворожий наступ і висловлює переконання, що заходи московсько-совєтського режиму, націлені на денаціоналізацію української молоді, не матимуть успіху.
2. ВЗУН вітає факт пожвавлення життя і діяльности української молоді у вільному світі, а зокрема на відтинку ідеологічної праці та на відтинку студентському.
3. ВЗУН уважає вказаним скликати конґрес молодечих організацій, що існують при ІСНО, та створити центральне тіло, яке координуватиме їхню
діяльність.
4. ВЗУН закликає ІСНО, які не мають своїх молодечих організацій чи секцій, подбати про їх створення, влаштовувати літні табори, курси українознавства та покликати до життя Виховну Комісію, яка б випрацювала методику виховання української молоді на чужині.
VІІ. Військовий сектор
1. Українська Національна Революція неминуче в слушний час набере форм збройної боротьби за визволення України. Тому українські націоналісти повинні дбати про підготову вишколених кадрів військовиків на рідних землях і на еміґрації.
2. ВЗУН закликає націоналістичну молодь вступати до військових шкіл у країнах їх поселення, набувати військове знання, щоб у належних політичних обставинах прийти з допомогою Українській Національній Армії.
3. ВЗУН доручає Військовій Референтурі ПУН переводити реєстрацію старшин і підстаршин українського роду в країнах вільного світу і тим улегшити здобування військових фахівців для потреб визвольної боротьби України.
ѴІІІ. Внутрішня політика
1. Перед українськими націоналістами стоять поважні завдання, що вимагають великих зусиль від ОУН. Тому ПУН змагатиме в першу чергу до скріплення ОУН та Українського Націоналістичного Руху в цілому і в міру можливостей – до привернення організаційної єдности українських націоналістів.
2. Не зважаючи на всі доцьогочасні невдачі, ПУН не тратить надії, що скоріше чи пізніше українські націоналісти знайдуть спільну мову, щонайменше для координації праці і діяння націоналістичних організацій.
3. Українські націоналісти повинні плекати ідею національної солідарности та здійснювати її скрізь, де тільки вона має примінення, та пропаґувати ідею українського націоналізму.
4. На еміґрації ПУН стоїть далі на позиції потреби консолідації всіх українських політичних сил для визвольних змагань, які вимагають співпраці всіх українських патріотів без уваги на їх політичні спрямування. З цих міркувань
ОУН включилася в Український Державний Центр і співпрацює з іншими українськими угрупуваннями в Українській Національній Раді.
5. ПУН дбатиме про завершення консолідації українського політичного світу, уважаючи, що це скріпить позиції України в міжнародній політиці та піднесе на дусі братів на рідних землях.
ІХ. Зовнішня політика
1. ОУН використовуватиме всі нагоди для скріплення позицій України на міжнародньому форумі.
2. ВЗУН уважає, що наявні зовнішньо-політичні обставини дають мало виглядів на визволення України з-під кольоніяльної залежности від Москви шляхом світового збройного конфлікту. Але такі факти, як постійні вияви невдоволення поневолених Москвою народів, а в тому й українського, внутрішні і зовнішні труднощі СССР — дають підстави надіятися на розвал її знутра і при тій нагоді і визволення України.
3. ВЗУН уважає, що українська зовнішня акція повинна наголошувати потребу включення східньо-європейських країн до Об’єднаної Європи. Основним завданням зовнішньої акції є здобувати союзників для визвольної справи України.
4. У своїй зовнішній акції, українська політика повинна шукати зв’язків та співпраці з речниками національної політики поневолених народів СССР та сателітів Москви, щоб спільними силами поборювати московський кольоніялізм і звільнити ті народи від поневолення.
Х. ОУН і Український Націоналістичний Рух
1. ПУН шукатиме разом з ІСНО способу розбудови і зміцнення системи ОУН в Українському Націоналістичному Русі. З цією метою Організаційна Референтура ПУН присвятить пильну увагу перебудові та розбудові організаційної мережі.
2. ОУН лишається і надалі ядром і стрижнем Українського Націоналістичного Руху. Тому кожний член ОУН повинен активно включитися в працю суспільно-громадського сектора.
3. Продовжуючи своє діяння на крайовому секторі, ПУН утримуватиме тісні зв’язки з підпіллям на рідних землях, інформуватиме його про свою діяльність, постачатиме йому належні матеріяли та помагатиме всіми можливими способами в підготові Української Національної Революції.
ПОСТАНОВИ
І. Прапор Організації Українських Націоналістів
Прапором Організації Українських Націоналістів і її бойових формацій в Україні був блакитний прапор з золотим тризубом з мечем, уміщеним у центрі полотнища. Під цим прапором ОУН та її військова формація Карпатська Січ – ішли від перемоги до перемоги й від жертви до жертви. У 25-ліття постання Карпатської України П’ятий ВЗУН приймає на вічні часи для ОУН, як її прапор, блакитний прапор з націоналістичним тризубом у центрі.
ІІ. 20-ліття смерти Олега Ольжича
У двадцяту річницю скритовбивства заступника Голови ПУН, Олега Ольжича-Кандиби, П’ятий ВЗУН стверджує, що світлої пам’яти друг Кардаш дав вийнятковий вклад у розвиток ОУН у духовому та бойово-революційному секторах і закликає членство ОУН та ІСНО достойно відзначити річницю його смерти.
ІІІ. У фінансових справах
1. Члени ОУН на всіх теренах зобов’язані вплачувати членські внески. З них половина призначується для ПУН, а друга половина на місцеві потреби.
2. Висота членських внесків визначується на місцях, в залежності від економічної спроможности даного терену і членства. Всі терени переводять збірку на Український Визвольний Фонд принаймні раз на рік.
4. (Не публікується).
5. Теренові Проводи подбають про закладання нових, або розбудову існуючих підприємств, з яких прибутки йдуть на Український Визвольний Фонд.
6. Допомогою потребуючим подругам і друзям займуться допомогові установи ІСНО.
IV. В справах зовнішньої акції
Кожен націоналіст, опинившися на чужині, повинен намагатися прищепити своєму оточенню чи своїм співгромадянам ідеї та цілі українського націоналізму, пред’являючи їх, як вселюдські ідеали, за які повинно змагатися все людство для свого кращого майбутнього. В цій ділянці П’ятий ВЗУН поручає такі методи :
1. Здобувати приятелів серед свого оточення та шукати їхньої підтримки для нашої визвольної боротьби.
2. Проводити такі акції в країнах свого поселення, які матимуть успішний відгук в Україні та зміцнюватимуть самостійницьке ставання.
3. Прищіплювати світові ідею розчленування СССР.
4. Старатися, щоб у світовій пресі появлялися статті на українські теми, найкраще писані впливовими чужинцями.
5. Поширювати книжкові видання, що інформують про Україну мовою нашого оточення.
6. Влаштовувати студійні конференції, доповіді тощо з українською тематикою для наших співгромадян. При цьому зацікавлювати їх відвідуванням наших культурних та мистецьких імпрез.
7. Наші члени й симпатики, що мають громадянство країн поселення, повинні включатися активно в політичне життя, зокрема в ті партії і течії, що прихильно ставляться до визвольної справи України.
8. Творити в кожній країні, де перебуває навіть мінімальна кількість українських поселенців, товариства на зразок Англьо-Українського чи Німецько-Українського.
9. Слідкувати за світовою пресою і реаґувати на те, що в ній пишеться про Україну: висловлювати признання авторам прихильних статтей, подяку редакціям, протестувати проти неґативних.
10. Змагати до зміцнення приязні з представниками сусідних Україні країн та плекати почуття конечности спільної акції у визвольній боротьбі.
11. З уваги на те, що жиди в світі є впливовим і чинним фактором у політично-громадському житті, як з уваги на те, що вони являють значну меншість в Україні змагати до унормування українсько-жидівських відносин.
ДЕКЛЯРАЦІЯ
П’ЯТОГО ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Заснована 1929 року Організація Українських Націоналістів веде проти всіх окупантів безкомпромісну боротьбу за право українського народу на вільне національно-державне життя, діючи як в Україні, так і поза її межами. Недавно вона відбула свій черговий конґрес П’ятий Великий Збір Українських Націоналістів, – на якому розглянула ситуацію в Україні та в світі. Президія П’ятого ВЗУН уважає за потрібне звернутися до вільного світу цією деклярацією.
Одним з головних чинників еволюції людськости в наші часи є нація та її намагання до волі і співжиття з іншими націями. Тому, останнім часом, ми є свідками визволення недавно ще кольоніяльних народів та створення ними своїх національних держав. Це сталося в більшості без збройної боротьби, але за згодою колишніх європейських метрополій.
Сьогодні останньою кольоніяльною імперією являється Совєтський Союз, з Московщиною, як метрополією. Після розвалу російської імперії царів у 1917 році, різні її народи проголосили свої національні держави, між ними й Україна, що стала незалежною актом з 22 січня 1918 року. Бажаючи відновити стару імперію в новій формі, московські большевики під проводом Леніна пішли збройним походом проти Української Народньої Республіки. Після чотирьох років завзятих боїв, большевики окупували Україну та, позбавивши її суверенности, насильно і проти волі українського народу включили її в т. зв.
СССР, під назвою Української Совєтської Соціялістичної Республіки. Проти цього московсько-большевицького насильства український нарід невпинно веде боротьбу всіми можливими засобами, від спротиву русифікації до підпільно-революційної акції. Новим володарям імперії, як і їхнім попередникам, не вдалося перетопити поневолені народи, ані зламати їхнього спротиву, виявом якого був штучно організований голод у 1933 році, процеси, розстріли та заслання, що вібувалися впродовж останніх сорок років і відбуваються далі. Під час другої світової війни поневолені народи СССР виступили збройно проти Москви й Берліну. Український нарід провадив свою боротьбу в діянні Української Повстанської Армії та інших повстанських формацій, що протиставились окупації України німцями та росіянами. Але, не без підтримки західніх потуг, СССР опинився в таборі переможців і підпорядкував собі країни Центрально-Східньої Європи, накинувши їм комуністичний режим та кольоніяльну залежність. І так постала совєтська імперія ще більша і ще аґресивніша від імперії царів, маючи свої західні кордони на лінії Штеттін-Трієст.
Події 1956 року в Польщі й Мадярщині знову наявно засвідчили спротив т. зв. сателітів московському кольоніялізмові. Їх спротив збільшився з ментом вибуху конфлікту між Москвою і Пейпінґом, яскравим прикладом еманципаційні намагання Румунії. Мають рацію західні потуги, коли затіснюють зв’язки з країнами Центрально-Східньої Європи і тим помагають їм унезалежнюватися від СССР. Одначе ті потуги допускаються помилкового недогляду, роблячи ріжницю між сателітами та поневоленими народами СССР. Змагання цих останніх ідуть впарі зо змаганнями сателітів і не випадково УПА дала себе відчути під час повстання в Мадярщині в 1956 році. Український нарід ставить рішучий спротив московсько-комуністичній окупації, використовуючи скупі леґальні можливості та ведучи підпільну боротьбу, про що свідчать судові процеси, заслання та шалена пропаґанда большевиків проти українських
націоналістів.
Не малою заохотою для українського народу в його визвольній боротьбі є еманципація народів Азії та Африки, як теж поява нових форм співпраці між вільними народами. Український нарід культурно й географічно належить до Європи. Тому особливу увагу українського народу притягає об’єднання європейських націй, що розбудовується на основі спільноти цивілізації, економічних інтересів, політичних прямувань та для протидіяння загрозі з боку скомунізованої Росії та її експансії. Східньо-європейські народи, що своїми духовими й матеріяльними інтересами тісно пов’язані з Заходом, не можуть брати участи в створенні об’єднаної Європи через спротив Москви. А ці країни з 150 мільйонами населення, з їх природними багатствами, з їх стратегічним положенням – можуть відограти в наявному змагу комуністичного Сходу проти західнього світу вирішальну ролю. Включення України в об’єднану Європу лежить інтересі не тільки українського народу, але й вільного світу. Останніми часами Москва устами Хрущова висунула ідею мирного співжиття комуністичного світу зо світом вільним. Ця ідея неменш облудна від інших з московського репертуару, подиктована не тільки страхом перед атомною війною, не тільки бажанням вести боротьбу за опанування світу політичними та господарськими засобами, але теж внутрішніми суперечностями в совєтській системі, економічними труднощами й політичними ускладненнями внутрі й назовні совєтської імперії. Мирне співжиття зміряє до морального роззброєння противника. Сам Хрущов заповів, що Москва ніколи не припинить ідеологічної боротьби і не піде на ідеологічну коекзистенцію. Холодна війна політичними засобами, з московськими та китайськими інтриґами в Азії, Африці та Південній Америці, триватиме так довго, як довго існуватимуть комуністичні центри в Москві чи Пейпінґу.
Ні атутом ядерної зброї, ні мирним співжиттям не можна усунути загрози московського імперіялізму чи комуністичної підривної роботи, ні послабити престиж комуністичних потуг, що його, вони здобувають своєю облудною пропаґандою. Помилкою було б думати, що в обличчі китайської небезпеки Советський Союз може колись стати союзником вільного світу. Народи, поневолені нині совєтською імперією, будуть союзником вільного світу тільки тоді, коли вони стануть свобідними. Тому вільний світ повинен піднести прапор боротьби проти московського імперіялізму та кольоніялізму, щоб позбавити Кремль фальшивого престижу і довести до розподілу совєтської імперії на незалежні держави поневолених народів. На жаль, західні потуги байдуже ставляться до визвольних змагань поневолених народів СССР. Інколи видається, що вони готові ціною визнання сучасного політичного стану на Сході Європи забезпечити мирне співжиття. Тут лежить найбільший риск, що його допускаються західні потуги й політики, дозволяючи Москві бути поневолювачем та грати ролю «визволителя від імперіялізму ».
П’ятий ВЗУН уважає, що потуги вільного світу в їхньому власному інтересі повинні зайняти тверде становище щодо Москви та її політики й усіми можливими засобами підтримати визвольні змагання народів на Сході Європи. Західні потуги повинні сприяти боротьбі поневолених, помагаючи їм здійснити право рішати самим про свою долю. Тим шляхом буде вможливлена участь народів Сходу Європи в процесі організування об’єднаної Європи і включення їх в європейську спільноту, без чого вона була б неповна.
Україна, як найбільша з поневолених націй, відограє провідну ролю у визвольній боротьбі поневолених Москвою народів. Її боротьба за самостійність настільки очевидна, що Москва від хвилини її завоювання пробує заспокоїти її аспірації видимістю держави в формі УССР, а по війні в
Об’єднаних Націях. Цей факт дає Заходові додаткові можливості помогти Україні здобути суверенність та мати змогу укладати свої відносини з іншими народами, взаємного пошанування i не виключаючи і народу російського, на основі співпраці. Тоді Україна буде в стані виконувати свою історичну місію, що нею є посередництво між європейським заходом і азійським сходом, яка випливає з її географічного положення та історичних традицій.
П’ятий ВЗУН уважає своїм обов’язком звернути увагу відповідальних
міжнародніх чинників на вище заторкнені проблеми і вірить, що ці проблеми знайдуть зрозуміння та належне трактування.
Президія П’ятого Великого Збору Українських Націоналістів
На чужині, липень 1964
ЗВЕРНЕННЯ
П’ЯТОГО ВЕЛИКОГО ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
ДО ЗЕМЛЯКІВ І ДРУЗІВ В УКРАЇНІ
Дорогі земляки і друзі !
Пересилаємо вам палкий братній привіт, зібравшись на V Великому Зборі Українських Націоналістів, щоб розглянути нові умови і нові потреби нашої визвольної акції, нові можливості допомогти вам та українському народові в його визвольній боротьбі та творчій праці. Розкинені по різних країнах та континентах, ми всі об’єднані любов’ю і прив’язанням до нашої рідної землі, до українського народу, до вас. Ми уважно слідкуємо за вашим життям, працею, здобутками і жертвами. Кожне ваше досягнення на будь-якому відтинку життя сповняє нас гордістю і радістю, а ваші невдачі – смутком. Бо ж усяка ваша поразка є болючим ударом і по нас.
Ви знаєте, чому ми опинилися поза межами України, далеко від батьківської землі. Ми всі, за вийнятком тих, що прийшли на світ у чужих країнах, живши вдома, в Україні, трудилися з усім народом над розбудовою нашого життя, як робітники й селяни, учителі та кооператори, інженери і громадські діячі. Багато між нами й тих, що ставили чоло ворогові на фронті бою 1917-1921 років, або як підпільники, як бійці повстанських загонів, що протиставилися ворожій окупації, не даючи їй утривалитися в душі народу. Разом з усіми вами ми клали цеглину за цеглиною для дальших здобутків, для дальшого піднесення життєвого рівня всіх мешканців України, для росту й розвитку нашої соняшної Батьківщини. І найвищою для нас усіх метою завжди було : нарід і його добро. Не партія, не кліка, а нарід ! Щоб український нарід, поруч усіх інших народів світу, був вільний і незалежний. Щоб був він господарем своєї землі, щоб рівний з усіми вільними народами, не мав він над собою ніякого пана, ніякого погонича, ані « старшого брата ». І за те ми рішилися боротися до останнього нашого віддиху.
Боротися проти всяких узурпаторів та імперіялістів, проти наїзників, що старшували б над нашим народом, диктуючи йому, накидаючи йому свою волю.Таке своє наставлення засвідчили ми і засвідчуємо нашою працею і нашою безнастанною боротьбою. Тому червоний окупант намагається поставити мур між вами і нами, намагається дискредитувати нас, як наємників ворожих сил, як «найлютіших ворогів українського народу », як ворогів вашої праці і ваших здобутків, «паліїв війни» і т. п.
Хочемо вам сказати, що ми ніколи не виступали і не виступаємо проти ваших досягнень, бо це досягнення українського народу і наші досягнення. Також наші здобутки у вільному світі є вашими здобутками.
Ми виступаємо і боремося, як боретеся і ви, проти окупації, що вас поневолює. Кожного дня, на кожному кроці ви бачите, як непродуктивні нероби, погоничі і наставники витискають з народу піт і кров. Вони нічого не творять, нічого не продукують, нічого вартісного не дають, орудують пустопорожними фразами, видуманими теоріями, щоб тільки підбудувати й утривалити своє паразитне життя.
Накинувши вас у злидні державного капіталізму та колгоспного кріпацтва, ці паразити проповідують « вищість соціялістичної системи », покликаючися Марксову обіцянку виробити безклясову суспільність. Насправді ж, замість визволення пролетарів вони створили нову клясу червоної буржуазії, яка тримається системи, що не має нічого спільного з визволенням трудящих.
Сьогодні виразно видно, що вся Марксова терія остаточно провалилась. Не прийшло до концентрації капіталу і заломання капіталізму з внутрішніх суперечностей, а навпаки приходить децентралізація капіталу, постійний ріст добробуту робітників і селян, які здобувають щораз більші права і шляхом демократичних інституцій кермують своїми державами. Пролетарі, що не мають нічого до втрачення, існують у першу чергу в т. зв. соціялістичних державах.
Трудящі країн вільного світу мають багато до втрачення, а в першу чергу свою людську гідність. Наявним доказом того є факт, що т. зв. Соціялістична система заводиться в усіх країнах тільки силою багнетів Червоної Армії. Пляново й поступово російсько-большевицькі шовіністи й обрусителі намагаються зрусифікувати Україну й український нарід. Вони крок за кроком підпорядковують українську мову російській, намагаються зробити її говіркою «мови Леніна». В культурі, в письменстві, в мистецтві, на кожному кроці московські шовіністи та їх українські поплентачі вбивають нам у голову, що українські письменники, вчені, мистці нездібні творити самостійно, а були тай і є учнями, наслідувачами російської духової творчости. Так ніби український нарід це нездара, нездібний творити свої власні духові вартості.
В економіці вже таки без ніякої маски грабуються природні багатства українського народу, його землі. Потом мешканців України розбудовується сила й потуга московського центру. Чи ж не ціною голодової смерти мільйонів українців побудовано біломорський канал, промислові центри Сибіру, а сьогодні «освоюється» Казахстан ? Чи ж Україна служить для Московщини кольонією, з якої вивозяться господарські багатства і жива робоча сила ? Чи ж Москва не встановляє цін на наші вироби і продукти? Чи ж вона не дарує їх від свого імени тим народам, які хоче в свою чергу закабалити ?
А вже найбільше терпить від московського свавілля українська думка та політичне діяння. Сама згадка про політичні прагнення українського народу в сучасному, а навіть про його здобутки в минулому, викликає заперечення в московських цензорів. Московські бюрократи і партійні в УССР є тільки виконавцями наказів з Москви. Це ж ті ставленики Кремля, що колись під проводом Леніна завоювали Україну, позбавили Українську Народню Республіку суверенности, створили УССР, насильно включили її в СССР і сьогодні господарять у ній, як у своїй кольонії. Хіба вони дбають про мільйони українців поза межами УССР ? А в зовнішньому світі українська еміґрація далеко більше сказала, наприклад, у 150-ліття народження Шевченка, як уряд УССР.
В подібному положенню, як сьогодні Україна, ще недавно перебувало багато країн та народів азійських і африканських кольоній. Їх також гнобили політично, експлюатували економічно, упосліджували культурно. Одначе після першої світової війни влада поневолювачів захиталася і вони мусіли визнати право народів на самовизначення. Тоді теж піднявся український нарід і створив свою незалежну державу.
Та кольоніяльні імперії не зникли відразу. Вони поступово, зокрема після другої світової війни, стали розпадатися під тиском визвольних змагань поневолених народів та в силу всяких політичних, соціяльних та економічних процесів. Кольоніяльні народи почали унезалежнюватися та творити свої самостійні держави. За останніх двадцять років усамостійнилися 53 народи.
Сьогодні єдина й остання кольоніяльна імперія- це СССР, що тримає в неволі народи Європи й Азії. Колесо історії не повернути назад і для совєтської імперії мусить надійти кінець. Історія не знає вічних імперій. Чи ми маємо менші права на національно-державну самостійність, як кольорові народи Африки та Азії ? В 1956 році проти московської диктатури виступили народи польський і мадярський. Користаючи з напруження між Москвою і Китаєм, румунський нарід щораз більше унезалежнюється від Москви. У зв’язку з китайською загрозою Москва змушена робити щораз більші уступки своїм т. зв. сателітам. Недалеко той час, коли вона не буде в стані втримати в залежності й інші поневолені нею народи й республіки, а в тому й УССР.
Та годі думати, що до того прийде без боротьби. Москва не дасть волі народам СССР, коли вони не піднімуться проти неї одностайно й рішуче. В Об’єднаних Націях існує окрема комісія для ліквідації кольоніялізму в світі. Там уже нераз виникало питання поневолених Москвою народів. Але ніхто нам не прийде з допомогою, доки ми самі не виявимо в рішучій формі бажання усамостійнення. Нарід, що перейшов стільки історичних лихоліть, перетривав різні окупації, переможе й московську навалу. Чекаючи остаточного розвалу імперії, українська еміґрація працює у вільному світі в напрямку з’єднання Україні союзників і підтримки. Український нарід не може виявляти лише пасивного спротиву. Тож і ви використайте всі леґальні можливості для спротиву русифікації, для господарського усамостійнення, для виплекання свідомости своїх завдань національної провідної верстви. Творіть спільний фронт поневолених Москвою народів. У всіх ділянках готуйтеся зустріти і використати пригожий мент для удару, що остаточно розвалить совєтську імперію!
Пам’ятайте, що ми завжди з вами в боротьбі за Україну «без холопа і без пана », без «старшого брата», без большевицького паразита-погонича. Наші серця б’ються в один такт з вашими. Ми оцінюємо героїзм друзів-підпільників, завзяття всіх націоналістів-державників, усіх тих, що використовують кожну можливість зберігати національну свідомість і духову тугість українського народу. Зо свого боку ми робимо і робитимемо все, щоб для ваших і наших змагань знайти симпатії і підтримку зовнішнього світу.
При спільних зусиллях, взаємному зрозумінні, завзятті й безперебійності нашої боротьби перемога буде за нами!
Президія П’ятого Великого Збору Українських Націоналістів
КОМУНІКАТ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Всевишньому сподобилося покликати до себе Голову Проводу Українських Націоналістів, полковника Андрія Мельника, незламного керманича Українського Націоналістичного Руху протягом 25 років, наступника Вождя-Основоположника, Євгена Коновальця. Біль наш не має меж, втрата це для всього українського народу – незамінима.
Андрій Мельник, старшина Українських Січових Стрільців, від 1914 року став у ряди активних бійців за українську державність. Він Начальник Штабу Дієвої Армії Української Народньої Республіки, перший Крайовий Комендант Української Військової Організації, формації, що перебрала на себе збройну боротьбу іншими засобами. Він — співосновник Організації Українських Націоналістів і Голова Проводу Українських Націоналістів. З Його ім’ям зв’язана ціла епоха українських визвольних змагань і втрата це неймовірних розмірів.
Український Націоналістичний Рух тратить в особі Андрія Мельника свого найгіднішого й найвищого Репрезентанта. Увесь український нарід тратить у Ньому людину криштальної чистоти, характер без скази, незаперечний авторитет морального порядку, що лишався авторитетом для всіх при всіх політичних пристрастях і спорах.
Схилім наші голови перед маєстатом смерти і перед пам’яттю неповторного Борця. Поклянімося, що всіми нашими силами будемо продовжувати діло, якому Він віддав усього себе.
Висловлюючи найглибше співчуття Його вірній Товаришці життя і труду, Вельмишановній Дружині Покійного, вшануймо пам’ять померлого Голови ПУН жалобою, що простягнеться сорок днів від дня смерти, тобто до дня 10 грудня 1964 року. День же 12 грудня, день народження полковника Андрія Мельника і день його небесного покровителя, Святого Апостола Андрія Первозванного – 13 грудня — нехай стане нагодою загального відзначення пам’яти Покійного.
Ми ж, націоналісти, віддаймо честь Покійному нашою посиленою працею для здійснення ідеалів, що для них Він жив, що їх Він нам прищепив.
Провід Українських Націоналістів
1 листопада 1964 року.
КОМУНІКАТ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
7 листопада 1964 року відбувся в Люксембурґу на Бонневеґер Фрідгоф, похорон Славної Пам’яти полковника Андрія Мельника, Голови Проводу Українських Націоналістів.
Вийнятково чисельна Українська Громада сусідніх країн, націоналісти Європи, Канади й ЗСА, делеґації різних українських середовищ зібралися солідарно, щоб віддати останню прислугу Тому, що був для нас найвищим керманичем, а для всього українського загалу незаперечним авторитетом.
Коло сотні вінків склали ті, що бажали сполучитися в спільному відданні чести і спільному болю з Вельмишановною Дружиною Покійного, з Його Родиною та всім Українським Націоналістичним Рухом.
Після похорону відбулося засідання ПУН, на якому, згідно з Устроєм Організації Українських Націоналістів, схвалено, що дотеперішній, затверджений П’ятим Великим Збором Українських Націоналістів на пропозицію полковника Андрія Мельника перший Заступник Голови ПУН редактор Олег Штуль-Жданович приступив з днем 1 листопада 1964 року до виконування обов’язків і прав Голови Проводу Українських Націоналістів.
Виконуючи вимоги Устрою ОУН, Провід Українських Націоналістів вирішив на тому ж засіданні скликати до часу 12 місяців Шостий ВЗУН, якого завданням у першу чергу буде вибір Голови ПУН. Склад Комісії підготови Шостого ВЗУН, точна дата й місце його відбуття будуть своєчасно подані до відома всім клітинам Українського Націоналістичного Руху.
7 листопада 1964 року.
Провід Українських Націоналістів
***
РОЗГОРТАЙМО ГОРДИЙ НАШ ПРАПОР !
(З кінцевого слова Голови ПУН, полк. Андрія Мельника, на III ВЗУН)
Я глибоко зворушений виявом Ваших почувань до мене.
Зайво буде запевняти вас, що всі мої сили та все життя посвячу всеціло українській визвольній боротьбі, як і досі його віддавав для добра свого народу в таємних студентських гуртках, у лавах Українських Січових Стрільців, в Українській Військовій Організації та в ОУН. Так, як і досі, будемо ділити й надалі дні смутку й радости, невдач та успіхів. Свідомий я, що тільки тоді я зможу всеціло відповісти вимогам, які ставить до мене Третій Великий Збір, коли зможу сподіватись цілком вашої найтіснішої співпраці, вашого повного, нічим не підірваного довір’я до мене і дальшого сумлінного виконання даних вам моїх доручень.
Чекає нас, друзі, невсипуща, тверда й мозольна праця, жертвенність та риск власним життям на шляху до визволення України.
Та нема в нас зневіри. Нам ясно світитиме зоря нашої Великої Ідеї, віра у правильний шлях та успіх нашої праці, у перемогу та здійснення прагнення батьків і наших задумів — жити вільним життям у нашому власному українському державному храмі. Нам присвічує віра у воскресіння самостійної соборної української держави нашим трудом, нашою кров’ю та життям, яке радо віддамо на те, щоб жила і цвіла вона – Україна.
Дня 30 серпня закінчуємо Третій Великий Збір Українських Націоналістів, дня, в якому радість зо смутком обнялися. 30 серпня – це річниця героїчної смерті двох найближчих співробітників славної пам’яти Євгена Коновальця : Омеляна Сеника-Грибівського та Миколи Сціборського; 30 серпня – це річниця вступлення об’єднаних українських збройних сил у столицю України в 1919 році. І хай же нинішній день буде символом переможного походу туди – над Дніпро.
Друзі з рідних земель, що тут між нами! Наша спільна праця хай буде ластівкою успішної революційної боротьби проти жорсткого окупанта!
Розгортаємо гордий наш прапор, щоб занести його до Золотоверхого і поставити на бані святої Софії!
Вперед, друзі, до бою, до перемоги!
ПРОМОВА ГОЛОВИ ПУН, ПОЛК. АНДРІЯ МЕЛЬНИКА
на могилі сл. п. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, травень 1948 року
Наш Вожде!
Звітую, що твір Твого Великого Духа, Організація Українських Націоналістів, — діє. Що хоч гекатомби склала вона на жертовнику Батьківщини, хоч скривавлена ворогами і своїми, вона не понизила піднятого Твоєю рукою нашого прапора і що держить його високо й гордо, щоб, загоївши рани і поповнивши зріднілі ряди, занести його у Золотоверхий, як велить Твій заповіт.
Звітую, що згідно з Твоєю волею і з Твоїм наказом іде невпинна боротьба на рідних землях і поза ними за найвищий ідеал Нації, що йому в жертву Ти приніс своє життя.
Від когорт наших прийми привіт і тривке запевнення, що всі задуми і сили наші спрямовані на те, щоб до краю і сумлінно, чесно й достойно сповнити наш обов’язок українського націоналіста супроти Батьківщини і, йдучи Твоїми слідами, віддати дня неї все для осягнення нашої найвищої мети.
Привіт Тобі приношу від наших бойових ланок з рідних земель. Ти благолови їх чин, благослови наш шлях до перемоги.
В десяту річницю Твоєї геройської смерти ми прибули до нашого Святая Святих, Твоєї могили, щоб віддати Тобі наш глибокий, доземний поклін, скласти вислів нашого «вірую», що недалекий день, коли вернемося на рідні пороги, щоб поновити величний храм Української Держави і в ній здвигнути Український Пантеон, де б легше було Тобі спочити в рідній українській землі, ніж у цій землі голландській.
Не легкий наш шлях, не легкі завдання, не легкий труд, не легка боротьба. З печаттю Твого Духа пройдемо його до кінця. Ти ж з засвітів благослови наш чин. благослови наш шлях до перемоги.
СЛОВО ГОЛОВИ ПУН. ПОЛКОВНИКА АНДРІЯ МЕЛЬНИКА
на святі Української Стрілецької Громади в Торонті
Стрілецька Громадо!
Товариші по зброї!
Минає сорок літ від епопеї в якій схрещувалися мечі наші з ворожими в великих перемогах наших, а вкінці в героїчнім відвороті.
По вистрілі останньої шрапнелі, останньої скорострільної ленти, коли. не залишилося й кулі в крісі, багнетом промощували ми наш шлях, щоб винести горді наші прапори поза межі Рідного Краю, щоб не капітулювати, не просити в ворога пощади.
З непереможним болем прощалися ми з рідними полями та покидали їх, відступаючи з ще більш непереможною вірою, шо з українською зброєю в руках вернемося в рідні пороги, рідні стріхи, до батьків і дрібних сестер та братів, яких ми залишили. Переживши страхіття ворожих таборів, ми розсіялися по всьому світі, щоб йому голосити нашу Правду, за яку боролися зо зброєю в руках і за яку боремося по нинішній день, щоб готовитися до походу проти ворога, коли заграють наші сурми.
І в час, коли наші брати, що їх залишили в Краю, кривавилися в повстанчих загонах і в нашому підпіллі проти ворога, засвідчуючи перед світом, що українським нарід не зрікається і не зречеться ніколи бути хазяїном української землі, старшинство і стрілецтво непоборної української армії, опинившись на еміграції, не спочило ні хвилини, з завзяттям приступило до праці і поклало зруби могутнім організаціям у всіх ділянках українського життя на чужині, передаючи провід військових і політичних справ Українській Військовій Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів.
Не осталися позаду й ви на гостинній канадській землі, де підняли піонерську тяжку працю, засіваючи своїми відділами широкі канадські простори від Атлянтійського до Тихого Океану і покликаючи до життя ряд чергових установ організованого українського життя в Канаді.
Ні хвилини не оставляли ви без уваги вимог і потреб Рідного Краю, відгукалися кожночасно, коли зов ішов від УВО чи від ОУН. А коли зійшло сонце волі над Срібною Землею у стіп Карпат, ви поспішили не тільки з моральною і матеріальною поміччю, але й найкращих з-поміж вас вислали в Карпатську Україну, щоб засвідчити братерство зброї і братерство ідей, що їх винесли ви з Рідної Землі і що ними живете до нині.
Не осталися без відгомону звуки бойових наших сурм, коли спалахнула надія відбудови Української Держави в первопочинах Другої світової війни, коли розторощений московський кольос захитався й українська земля готовилася до створення власного державного життя. Вірні гаслам і ідеям, за котрі вмирали їх брати і друзі в попередніх десятиліттях, голі й босі, переслідувані, як звірина, хортами Ґестапо, ішли ці нові молоді «лицарі абсурду» від села до села, від хутора до хутора, від фабрики до фабрики, щоб голосити українську Правду, право до власного життя у своїй хаті, серед українських селян і робітників, даючи на місцях основи до організованого багатогранного українського життя, зокрема організуючи перед новим німецьким загарбником збройну самооборону, що розгорнулася в куди ширші рами повстаннях місцевих загонів, а згодом в Українську Повстанчу Армію, знову засвідчуючи перед світом невмирущість стремлінь українського народу до самостійного держаного життя. Не припиняється ця боротьба на Рідних Землях і по нинішній день, у змінених рамах, серед нових обставин, новими методами, ціною чергових жертов нашого підпілля.
Коли спиняюся на цих моментах, то тільки на те, щоб показати, що старшинство і стрілецтво української армії й українського підпілля сповнили до краю свій обов’язок перед Батьківщиною та осталися вірні своїй зложеній присязі в кожній хвилині продовж цих сорок літ, що ділять нас від визвольної нашої війни і від віднови Самостійної Соборної Української Держави від Сяну й Тиси, по Каспій і Кубань.
Осталися вірні і цю вірність засвідчуєте і ви нинішнім святом, нинішньою хвилиною. Вибачте моє схвилювання, коли стою серед вас і коли думкою лину до незабутніх часів, коли з більшістю з вас ділив щастя і радощі збройної служби України, чи то в Карпатах, чи в степах Поділля, чи на вулицях Києва, під Мотовилівкою. Карабчієвом і знов у Києві, де українська зброя святкувала перемогу над багато численнішим ворогом.
Коли суджено мені нині бути серед вас. не можу не покористуватися цією небуденною нагодою, щоб іменем Українського Націоналістичного Руху й Організації Українських Націоналістів, речника визвольних змагань, висловити вам глибоку подяку і заслужене вами моє признання за величезний дотеперішній Ваш вклад у ці наші визвольні змагання.
Глибоко зворушений нинішнім сердечним виявом почувань ваших, глибоко вдячний за велику честь, яка зустрічає мене ось наданням почесного членства УСГ. Нинішнє свято рахую я відзначенням сороколітньої української визвольної боротьби, виявом вашої пошани до героїчного чину української збройної революційної сили незакінченої революції. Бо не міняється такт сердець наших, що б’ються цим же ритмом любови до України, як билися колись, коли ми обстоювали її права зо зброєю в руках, приносячи їй у жертву наше здоров’я, кров, життя.
Проте не осягнена ще нами наша мета. Не закінчені ще ваші завдання, за які взялися; перед нами ще важкий тернистий шлях.
Та пройдемо його з піднесеним чолом з візією соняшної України в наших душах і з вірою в нашу перемогу. Цю віру вщіплюйте в серця синів, дочок і внуків ваших, змальовуйте образ квітучої колись України в їхніх молодих умах. Уважаю найбільшою проблемою ось у вас і найбільшим завданням вашим на найближчий час — зберегти нашу молодь для українства, подбати про найкращий розквіт її на вільній канадській землі, щоб стала незабаром гідним спадкоємцем ваших справ у цій країні і згодом перейняла керму їх щоб здійснити ідеали за які боролися наші батьки, за які боролися ви, коли може прийде час, що ця керма законом природи випаде з ваших рук, бо не вічні ми, а невмирущий є український нарід, вічною є Україна.
За свого життя ні на хвилину не покидайте віри, що вернемося в рідні пороги, у Рідний Край, щоб хоч на схилі життя зажити у власній рідній хаті, віддаючи решту своїх сил і знання на якнайскоріше влаштування державного храму вільної України.
Держіть і надалі сильно в руках винесені з Рідного Краю горді прапори наші, щоб занести їх до обновленої вільної України і замаїти ними Святого Юра та Софію.
Цієї великої хвилі діждати, вам, товариші по зброї, гаряче бажаю я, який перед сорок роками ділив з вами радощі і смутки, з вами горів огнем перемоги і в неї вірю ще й нині.
Осягнете ту ціль тільки невпинною жертвенною працею, тільки завзяттям у нерівній боротьбі, тільки в самовідреченні і в повній посвяті, тільки в крицевій вірі в нашу Правду.
Слава Україні!
РОЗМОВА З ПОЛК. А. МЕЛЬНИКОМ (За газетою «Новий Шлях» – Вінніпег, Манітоба, число 96 – 14 грудня 1946 р.)
Першим питанням, яке поставив наш співробітник, було:
— Які, на Вашу думку, Пане Голово, є основні завдання українського громадянства в теперішню хвилю поза межами краю?
— Основним завданням організованого українства поза межами України я вважаю гідну репрезентацію і оборону українських інтересів перед чужинним світом. Не менше важним завданням є розв’язання цілого ряду проблем практичного характеру, які стосуються побуту української еміграції на чужині.
Коли говорю про інтереси України, маю на увазі цілість української національно-державної справи. Підставові постуляти тієї справи для всіх українських патріотів однакові: Українська Самостійна Соборна Держава, вільна від усякого чужинного гніту, вповні суверенна. Не бачу великих розбіжностей в думках тих патріотів і щодо шляхів та способів здійснення того постуляту. Висунення його перед міжнародніми чинниками серед сучасних складних обставин мусить бути розважне і солідне. Від того залежить, чи здобудемо довіря до нашої справи. Одного шуму і галасу для цього не вистарчить і надуживання зовнішнього ефекту може пошкодити справі. Від крику могли впасти мури Єріхону, але криком не побудовано досі ні одної держави.
Годі однак думати, що здвигнути державу можна одною дипломатією. Ця остання мусить доповнювати чинні змагання поневоленого народу, які є першою передумовою визволення. Такі змагання ніколи не вгавали в Україні. Тож і тепер чужинна преса повна вісток про збройну боротьбу українського народу силами відділів Української Народньої Революційної Армії (УНРА), відділами Української Повстанчої Армії (УПА) і відділів Оборони України. Це є вияв чинного спротиву нашої нації, всіх її соціяльних прошарків, всіх політичних таборів, а головно народньої маси, спротиву виміряного на визволення з-під чужинного московського гніту. Всі українські патріоти серцем і душею є з цими борцями. Отже і під цим оглядом ми є однодушні. Між нами можуть бути розходження хіба в думках щодо способів провадження збройної і політичної боротьби. А втім партизанка має свої закони і хто їх не розуміє чи нехтує, той може скорше пошкодити, як помогти їй.
Організоване українство поза межами краю повинно подбати про врятування соток тисяч українських скитальців, які є цвітом українського народу під оглядом соціальним й біологічним та якому немає місця під чужинною совітською окупацією. Наші земляки за океаном роблять великі зусилля, щоб прийти з допомогою скитальцям. Але їх засобів ніколи не вистарчить, бо ж це справа великого маштабу, яка понад сили навіть одної держави. Тому то проблема «обездомлених осіб» стала міжнародньою проблемою. Наші заходи повинні зміряти до того, щоб оперти рятування українських скитальців на міжнародні сили і засоби. А для того мусимо поставити відповідно цілість – української національної справи перед міродайними народними чинниками, повязавши її з проблемою миру і організації повоєнної Европи. Без такого розширення рамок проблеми скитальців, ці останні будуть розглядані лише як біологічна маса, до якої стосуються хіба гуманні міркування. На жаль – в наші жорстокі часи гуманність не відограє великої ролі і вирішальними є політика та економіка.
— Чи не ці завдання, що випливають з самої при-роди політичої еміграції, пояснюють шалену ворожість Совітів до організованого українства закордоном?
— Немає нічого дивного, коли наші вороги намагаються дискредитувати українську еміграцію, яка є живим свідком їх злочинів перед чужинним світом, а також єдиною надією гнобланих Совітами земляків наших. В тій цілі Совіти розпочали кампанію-на американському ґрунті. «Українські Щоденні Вісті» друкують серію статей під наголовком «під чужими прапорами», повні брехні та немудрих вигадок, де українських «кацетників» (тих, що сиділи в німецьких концентраційних таборах) робиться прислужниками німців. Совіти видали брошуру Ковиченка «Історичний маскарад німецько-українського націоналізму», де українські патріоти представлені, як німецькі прислужники. Цю брошуру урядово поширюється на Україні. Однак і чужинці, а тим більше українці знають ціну пропаганді, яка є рівнорядна роботі Гебельса. Така пропаганда хіба зробить нам рекляму і то цілком безкоштовно.
— Так широко закроєні Вами, Пане Голово, завдання вимагають від українців великих здібностей, тяжкого труду і немалих жертв. Чи бачите Ви ті чинники в українському житті на чужині, що могли би завдання ці виконати?
— Так, ті завдання велетенські і вони понад силу одного чи кількох чинників нашого політичного життя, хіба всіх їх разом. Тому то скрізь, де є організовані громади українців, є гін до концентрації діючих в різних ділянках наших сил. Так є в Канаді, ЗДА метерики, Півд. Америці, зрештою . і в Европі, де повстали різні централі, які провадять допомогову чи загально національну акцію. Той гін є виявом самозаховавчого інстинкту нашої нації, яка з краю, з матірнього пня дає нам наказ економії і доцільного використання наших сил для спільної справи і рятунку Батьківщини.
— Розумію Вашу глибоку думку щодо здорового життьового інстинкту нашого народу, який шукає рятунку в єдності. Але ми звикли думати, що українські націоналісти не є прихильниками політичних коаліцій, бо вони, мовляв, надто вяжуть рухи і відбірають розгін. Чи ідея єдності має розтягатись і на політичну ділянку?
— Ваш сумнів має свою рацію. Але прошу взяти під увагу, що в політиці немає місця для абсолютів і там все, крім оконечної мети, залежить від обставин. Український націоналізм в своїх початках мусів від-штовхуватися від всіх інших політичних урупурань, щоб знайти себе, викристалізуватись, перевести певну критичну роботу в українській національній дійсності. Та цей період внутрішнього оформлення минув і належна робота переведена. Націоналістична ідея вже просякла в українську свідомість і зробилася загальнонаціональною категорією думання. Це однак не значить, що ОУН може зійти зі сцени. Ні, ця організація має свою глибоку рацію існування, як те горнило, в якім плекається націоналістична ідея і те знаряддя, яке переводить її в життя. Однак нині наша організація вже може дозволити собі на коаліцію без ризики втратити своє питоме обличчя. З другого боку, наші політичні позиції поза межами краго не різняться від позицій інших українських державників. Звідси можливість стислої співпраці всіх українських політичних чинників. Дарма, що в справах тактики вони можуть розходитись. Але в цих питаннях тактичних політичні угруповання не повинні себе взаємно поборювати, лише взаємно себе доповнювати.
— Отже закиди чи підозріння, що ніби українські націоналісти змагають до гегомонії в українськім житті не є оправдані?
— Коли мова не про гегемонію ідеї, але про гегемонію силову, шо є рівнорядне тоталітаризмові, то мушу рішучо заперечити подібні закиди і відкинути підозріння. Я вже .зазначив, що на мою думку, ніяка група не є в силі винести, сама одна, цілої української справи на своїх плечах. Більше того, я уважаю, що приклади інших народів виразно показують, наскільки намагання неподільного панування одної групи чи партії є небезпечні. Для правильного функціонування проводу в якімсь суспільстві повинна існувати критика, яка би не давала проводові зійти на манівці та допровадити до такої катастрофи, яка сталася з Німеччиною та Італією. Англійська система, яка передбачує критику в лиці «лояльної опозиції уряду його Величності» виправдала себе сотками літ практики і велитенськими осягами. Звертаючись до нашої української дійсності, треба ствердити, що намагання монополізувати суспільно – громадський та політичний провід приводить не до об’єднання, але до розбиття нашого загалу на що-найменше два непримиримі табори. І з тієї ситуації немає виходу, доки не заникнуть тенденції до монопольності. Бо ж навіть застосування найбільше варварських методів поборювання противника не дасть переваги одній групі в обставинах нашого життя.
— Думаю, що кожний політично думаючий українець погодиться з Вашими думками на тій точці. Однак повстає питання, де є шлях до уодностайнення українського національного чину на чужині?
—Для мене той шлях ясний і очевидний. Ним є співпраце на основі національної солідарності всіх громадсько-політичних чинників. Свідомий вище виложених істин, я, відколи став по смерті сл. п. полк. Е. Коновальця на чолі ОУН, все старався кермувати чинність націоналістів на цей шлях. На жаль, в лоні організації знайшлися елементи, яким була незрозуміла моя постава. Бо вони надто взорувались на прикладах чужих нашій дісності. Звідси розкол в ОУН, який повстав в 1940 р. В році 1941, напередодні німецько- совітської війни, я робив заходи для злуки всіх українських сил в однім національнім фронті. Ті самі елементи утруднили мені здійснення того плану. Вони скликали в Кракові в червні, 1941 р. так зв. «З’їзд української політичної еміграції» і створили «Український Національний Комітет», який нічим себе не виявив і послужив лише для маскування дійсних замірів організаторів. В початку 1942 р. мені вдалося допровадити до спільного виступу проти гітлерівської політики в Україні головних українських політичних чинників, включно з митрополитом А. Шептицьким, як головою Української Національної Ради у Львові, але за винятком кругів С. Бандери.
В році 1943 за моїм почином піднято заходи для створення керівного політичного осередку в формі «Всеукраїнської Національної Ради», створеної з представників краю, оскільки цей не був ще під большевицькою окупацією, і еміграції. До того не дійшло з вини групи С. Бандери, яка не приставши до «Всеукраїнської Національної Ради» (ВУНР), що повстала весною 1944 р організувала літом цього року «Українську Головну Визвольну Раду» (УГВР).
В кінці 1944 р., по моїм звільненні з німецького концентраційного табору, спільними силами тих самих чинників, за винятком митрополита, який помер недовго перед тим, але натомісць з участю С. Бандери, намагались ми організувати спільний український фронт проти наступу на нас конаючої Німеччини. На жаль, і ті змагання наші не дали сподіваних наслідків і то не з моєї вини. Від тоді уриваються мої звязки з С. Бандерою.
— Наколи я не помиляюсь, то всі спроби створення одного українського національного фронту розбивались через неможливість порозуміння і співпраці двох відламів націоналістичного руху. Чи є які вигляди на віднову єдності націоналістів?
— Ваше припущення має деяку рацію, але не зо-всім. Головна причина роз’єднання української еміграції полягає в намаганні групи С. Бандери захопити політичний провід українства і всі громадські установи на чужині. Цьому противиться наш загал в Европі, як певно спротивився би і наш загал в Новому Світі. Цей спротив унагляднюється найбільше в рішучій поставі націоналістів і симаптиків ОУН. Звідси враження, що ніби розкол той в ОУН розбиває цілий український загал, але воно не є зовсім правильним. Провід Українських Націоналістів і я особито дали досить доказів – от хоч би мої стрічі і наради з С. Бандерою в 1944 р. – що не зважаючи на тяжкі криваві порахунки між двома крилами націоналістичного руху — маю на оці вбивства моїх співробітників і чолових членів ОУН — ми готові були, во ім’я національного добра і політичної рації, не видвигати наразі питання відповідальності за ці морди. Але на жаль, така наша постава, що була правдивою жертвою з нашої сторони, не врятувала ситуації і розкол триває дальше.
– Бачу, Пане Голово, що Вас болить сама згадка про ті трагічні події, за які не одному українцеві палає лице сорому, що вони могли мати місце в нашім національнім житті …
— Так, вони болять мене. Боляче за людей, що згинули, боляче за організацію, що розкололась, боляче за ідею, що її потоптано. Але націоналістична ідея лишилась єдиною і ненадщербленою, а тому мене не покидає надія на віднову єдності націоналістичного руху. Лише людей ніщо не воскресить для праці для України і заступити їх тяжко, бо то не були пересічні люди, це були передовики нашого руху. Болить мене і розбиття українських сил. Це останнє болить мене найбільше, бо ж Україна опинилась в невимовно тяжкому положенні, а українська справа стає до рішального іспиту. А тому я з великим жалем нотую новий удар по українськім національнім фронті.
— Ви певно знаєте, що українство в Европі створило в початках ц. р., не без помочі заокеанських братів, так зв. Контактну Комісію, яка допровадила до організації Координаційного Українського Комітету в складі представників всіх головних українських політичних груп діючих на теренах найбільшого скупчення його, і то в цілі співпраці їх на внутрішнім і на зовнішнім фронті. До того блоку політичних груп приступила і група С. Бандери. Натуральний розвиток того почину мав би допровадити до розв’язки не одного практичного питання нашого життя і чину в Европі. Недавно Координаційний Український Комітет мусів застановитись над питанням виступу перед Мировою Конференцією. Загальна думка зблокованих груп була за спільний виступ. На таку пропозицію не пристала лише група С. Бандери; більше того, вона устами свойого представника заявила своє виступлення з Координаційного Українського Комітету. Це новий удар з боку тих самих елементів, які розбили ОУН, цим разом виміряний проти нашої національної єдності.
Українське громадянство Дасть належний осуд цьому потягненні групи С. Бандери. Щодо мене, то я глибоко переконаний, що загал членів і прихильників тої групи, в патріотизмі яких ми не сумніваємось, не піде на це нове розбиття. Низи тої групи мусять пам’ятати, що двері організації, яка їх виховала політично, далі отверті для них. Вони мусять бути свідомими, що національна солідарність для них, як і для кожного патріота, є вища за групову дисципліну. А втім друге доповнює перше. І наколи би провідники групи С. Бандери не зломили свого часу організаційної дисципліни, вони не знайшлись би нині в положенні розбивачів національної солідарності.
— Чи останнє потягнення групи С. Бандери не становить небезпеки для цілості українського національного фронту?
— Воно є більше жалюгідне, як небезпечне. Попри негативи має воно і той-позитив, що вияснює ситуацію. Ви помітили вже, що в своїй чинності група С. Бандери здебільш прикривається гаслами фіктивної єдності в лоні УГВР. На цім її потягнненні унагляднено, що криється за тим гаслом. Знов же це потягнення викликає здорову реакцію українського громадянства. Ми переконані, що намагання розбити український національний фронт збільшить серед нашого загалу гін до об’єднання і зсилить внутрішню ціпкість його. Зрештою вже вжито заходів,щоб вирівняти цей вилім з українського національного фронту, але про них наразі не час і не місце говорити.
На останку мені лишається тільки подякувати Вам за відвідини і просити Вас передати нашим землякам, деби вони не знаходились, мій щирий привіт.
ІНТЕРВ’Ю РЕДАКЦІЇ «НОВОГО ШЛЯХУ» У ВІННІПЕГУ З ГОЛОВОЮ ПУН, ПОЛК. АНДРІЄМ МЕЛЬНИКОМ напередодні його виїзду з Канади, в червні 1957 року
Питання : Чи це ваша перша, пане полковнику, поїздка до Канади ?
Відповідь: Так. Справді, це вперше доводиться мені відвідати українську суспільність у Північній Америці, хоча від покінчення другої світової війни в мене постійно була потреба такої поїздки. Бо зв’язок українських націоналістів, чи точніше українського націоналістичного руху з українською еміграцією в заокеанських країнах має свою, вже десятками років виповнену, історію.
Ці перші зв’язки встановив мій попередник, сл. п. полковник Євген Коновалець, який безпосередньо після Конгресу Українських Націоналістів у Відні 1929 року виїхав до ЗСА й Канади, і від того часу ним наладнані зв’язки та співпраця української еміграції з Проводом Українських Націоналістів не припинялися, а навпаки, постійно розбудовувалися та посилювалися поїздками таких вельми діяльних членів Проводу, як сл. п. Омелян Сеник-Грибівський, полк. Роман Сушко, ген. Микола Капустянський, д-р Ярослав Барановський, ген. Віктор Курманович, а далі інж. Дмитро Андрієвський, інж. Осип Бойдуник та ред. Олег Жданович.
Зв’язки та співпраця ПУН викликали в свою чергу поїздки членів наших Братніх Організацій, які прибували до Європи, щоб засягнути в Проводі інформацій про нашу визвольну політику. Вже в 30-тих роках прибув тодішній посол Михайло Лучкович з Канади, а далі Ст. Давидович, Євген Скоцко, Володимир Різник, М. Череватюк. інж. Володимир Коссар, проф. Олександер Неприцький-Грановський, мґр. Василь Гультай, Василь Гладун. Безпосередньо після героїчної смерти сл. п. полк. Євгена Коновальця та подій у Карпатській Україні, прибув головний редактор Свободи » д-р Лука Мишуґа, а по війні о. д-р Василь Кушнір і колишній посол Антін Глинка.
Питання : Що було причиною встановлювання та розбудовування тих зав’язків ?
Відповідь: Як знаємо з історії української еміграції, наш нарід ніколи не був байдужим до долі своєї еміграції, як і навпаки, наша еміграція завжди втримувала і зберігала свій органічний і духовий зв’язок зо своїм народом. Тому то наш зв’язок з українською еміграцією був диктований нашими національними почуваннями, я сказав би — цього вимагала наша душа. Вся праця нашого народу була постійно на очах всієї української еміграції і навпаки, кожний успіх нашої еміграції сповняв радістю і гордістю наш нарід. Бо кожному з нас було аж надто добре відоме, що наші емігранти, чи це були перші піонери в заокеанських країнах ще до часу першої світової війни, чи повоєнні емігранти, колишні вояки та старшини українських армій, чи вельми численна наша еміграція після другої світової війни, ніяких матеріяльних засобів з собою не везли, так потрібних для організування свого життя в нових країнах поселення. Тим більш для нас цінні успіхи нашої еміграції в кожній ділянці — національно- культурній, організаційній, релігійній, шкільній, економічній, спортовій і т. д.
Щоб належно оцінити велику матеріяльну та всебічну моральну допомогу, яку подавала наша еміграція українській визвольній боротьбі, я хотів би з вдячністю і признанням вказати на той факт, який у нас нібито самозрозумілий, але він понад усе свідчить про характер моральної допомоги нашої еміграції визвольним змаганням українського народу.
Вся українська еміграція в різних заокеанських країнах не тільки утримувала постійні зв’язки зо своїм народом, але вона була завжди всім своїм єством з тими, які продовжували нашу визвольну боротьбу. Українська еміґрація не визнавала окупації і не примирювалася ні зо знищенням соборної української держави, ні з пошматуванням території України. Тим то йшла в першу чергу постійна моральна поміч нашій визвольній боротьбі, а далі й матеріальна. Ніколи наша еміґрація не висказувалася за припиненням нашої визвольної боротьби, ніколи не стукала до дверей котрого-будь з ворогів України, ніколи не просила в них якихось уступок, ніколи з ніяким ворогом не пактувала і до такого пактування нікого з українців не закликала.
Це перший і найважніший фактор, цебто стан нашої еміграції, її національна сила, її моральна стійкість, її завзятість і неуступчивість у боротьбі за права нашого народу, в боротьбі за ного рівнорядне місце під сонцем.
Питання: Чи могли б Ви, пане полковнику, схарактеризувати сучасний стан на рідних землях ?
Відповідь: Загальний стан нашого народу надзвичайно важкий, так з національного, як і релігійного та соціального боку. В кожній ділянці йде безоглядний натиск Москви та її адміністрації і партійного апарату. Цей натиск ворога зрозумілий, бо ж наш нарід змагає до віднови свої суверенної, соборної держави.
На шляху свого відродження наш нарід досягнув того ступня, коли питання здійснення його державного ідеалу стало єдиною найважливішою і найбільш пекучою проблемою життя. Кожний рік війни, кожний рік визвольної боротьби поширював, поглиблював і закріплював цю ідею в нашому народі. Нині Москва в кожному українцеві. навіть у тому, найбільш відданому партійному вислужникові, бачить «сепаратиста», якому не тільки не можна в нічому довіряти, але й перед яким треба чимало справ і питань таїти.
Український нарід ведеборотьбу в усіх ділянках життєвого вияву де тільки зустрічається з московством. Перші роки безпосередньо по другій світовій війні були роками боротьби, що нагадувала нам кінець 1919, а далі 1920-1921 роки. На всіх землях України наш нарід одверто вороже ставився до ворога. Дуже часто вживав зброї у тій боротьбі, набувши її в часі війни, бо ж Україна майже повні чотири роки була полем бою двох велетенських армій.
Боротьба з Москвою куди важча, як була з Польщею, вона диктувала нам простудіювати і на практиці випробувати нові методи, нову тактику боротьби. Нині можна з певністю сказати, що й нові методи і нова тактика боротьби є нашим повним здобутком і хоча ворог кожних кілька місяців проголошує, що вже вщент розгромив українських «буржуазних націоналістів», то це не відповідає правді, бо не вимагало б воно так частого повторювання.
Треба мати на увазі, що те, до чого ми змагали ще в початках Української Військової Організації — поширити організаційну систему на весь простір України, на цілому просторі зорганізувати боротьбу — сталося тепер дійсністю. Більше цього, ми сягаємо і поза простір України. Тим самим наші завдання дуже й дуже поширилися, бо давніше вони відносилися тільки до українського народу, нині ж вони вимагають уже діяння серед інших, а навіть і серед народу ворожого.
Питання: Як розцінюєте, пане полковнику, сучасне міжнародне положення ?
Відповідь: Сучасне міжнародне положення куди гірше від того, яке створили переможці першої світової війни. Концепція президента Вільсона не сміла бути застосована тільки до «вибраних» народів, а повинна була поширитися і здійснюватися для всіх поневолених чужими імперіялізмами народів. У висліді другої світової війни пожертвувано не тільки тими народами, які змогли визволитися при помочі альянтів, але навіть такими, які свою суверенність здобули вже перед десятками років. Цим у першу чергу ЗСА і Велика Британія визнали й ратифікували московський імперіалізм і кольоніялізм.
Коли при меншому злі, яке спричинили альянти у висліді першої світової війни, не можна було створити тривалого миру, то тим менше даних для такого миру після другої світової війни Нині ввесь світ стоїть під загрозою небувалої катастрофи, а навіть заглади. Цією єдиною небезпекою є московський імперіялізм і кольоніялізм, що з кожним роком цю світову небезпеку збільшує.
Очевидна річ, що в цій проблемі взаємин Сходу з Заходом, чи шляхом миру чи шляхом війни, є також українська проблема. Вона є проблемою нашого народу в першу чергу і в залежності від сили та спроможностей нашого народу — міжнародньою проблемою в другу чергу. Ніяка це для нас розрада, ані ніяка користь для нашого народу, коли у висліді першої світової війни Антанта зігнорувала всеціло українську проблему, чи в часі другої світової війни — це ж саме зробили і Німеччина і політика ЗСА.
Тільки нашою силою, нашими спільними зусиллями і нашою мудрою політикою може бути поставлена й удержана в міжнародньому вимірі українська проблема. Не можемо допустити, щоб поновно коштом українського народу чужинні держави робили розрахунки у своїй міжнародній політиці. Отже мусимо виказати таку саму стійкість і таке саме завзяття у ставленні нашої проблеми на міжнародньому форумі, як виказуємо всі, разом з нашим народом, у визвольній боротьбі за віднову суверенної соборної української держави. І так, як ми віримо, що наш нарід не припинить своєї визвольної боротьби, доки не здобуде перемоги над ворожою неволею, так само наш нарід вірить, що українська еміграція у вільному світі не відмовить йому потрібної помочі, не припинить своїх змагань, не пожаліє своїх засобів, щоб добитися у вільних держав позитивного ставлення до української проблеми й корисного її вирішення.
Питання : Яке ваше враження, пане полковнику, з дотеперішніх відвідин у Канаді ?
Відповідь : Запрошений Президією Українського Національного Об’єднання на святкування 25-ліття УНО Канади, я мав нагоду поділитися своїми думками вже під час самих святкувань у Торонті, на фестивалі і на ювілейній сесії. Але крім того був я на низці засідань Крайової Екзекутиви УНО і Братніх Організацій і там запізнався з працею поодиноких організацій у системі УНО. Одночасно нав’язав я особистий контакт з провідним активом у Канаді, з яким давніше співпрацював на європейському терені.
З усіх цих зустрічей виніс я якнайкраще враження і не скриваю свого вдоволення та повного признання за поступ праці і дотеперішні осяги в системі УНО. А втім, найбільшим признанням для довершеної праці було саме свято Срібного Ювілею УНО, яке було величавим переживанням для мене самого, яке своїм ефектом перейшло навіть очікування всіх тих, які підготовляли це свято. А була це маніфестація українства і великий підйом для кожного з учасників.
По відвідинах Торонта мав я нагоду відвідати Монреаль, Содбури і Вінніпег, ці найважніші осередки організованого українського життя Східньої і Центральної Канади, і мої відвідини лише підтвердили ту високу оцінку, яку я дав у моїх виступах для конструктивної праці в системі УНО. Праці, що є плідною і творчою для нової батьківщини Канади і незмірної ваги для визвольних змагань українського народу.
Українська суспільність може гордитися поважними осягами на канадській землі, зосібна може ними гордитися УНО і Братні Організації. Треба сподіватися, що при з’єднаних зусиллях будуть у Канаді використані ті можливості розвитку в кожному напрямі, щоб попри моральну й матеріяльну допомогу, яку ця суспільність давала досі, український націоналістичний рух у боротьбі з московським окупантом зміг числити і на політичну поміч, що саме є найголовнішим завданням нашої сусальности в Канаді Щоб відповідальні політичні чинники Канади могли прийти з політичною поміччю Україні, на те потрібна єдність зусиль української суспільности, взаємне довір’я всіх згуртованих та невпинна і збільшена праця їх усіх.
Питання : Куди ви виїжджаєте з Вінніпегу ?
Відповідь : В найближчих днях виїжджаю не тільки з Вінніпегу, але покидаю канадську землю з глибокою подякою для Президії УНО, що дала мені можливість відвідати Канаду, і з дружніми побажаннями для всіх подруг і друзів успіхів у їхній праці на майбутнє.
СЛОВО ГОЛОВИ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ПОЛК АНДРІЯ МЕЛЬНИКА на Жалобній Академії в Роттердамі 25 травня 1958 року
Жалобна Святочна Громадо!
Пам’ять творимо і вшановуємо нині Великого Сина України, який за найвищий ідеал наш: приніс у жертву своє життя, здалека від рідного краю, на голландській землі в Роттердамі, розірваний на вулиці Колсінґел 23 травня 1938 року вполудне бомбою агента московського імперіалізму.
Ось передучора сповнилося двадцять років, коли перестало битися серце безстрашного і невгнутого бійця за визволення України, чи на чолі Січових Стрільців на воєнному фронті, чи в запіллі на чолі Української Військової Організації, чи при кермі Організацією Українських Націоналістів. Ось 28 травня сповниться двадцять років, коли свободолюбна голляндська земля прийняла в збереження його тлінні останки на цвинтарі Кросвейк.
Святими є для нас ті місця, де бійці за волю України дали своє життя; святами нашими є ті дні, коли на вівтарі Батьківщини догоряли їх великі серця; святими, відроджуючими й оживляючими є ті дорогі могили, що зберігають кості наших героїв. Тому з’їхалися ми сюди з усіх сторін українського поселення у вільному світі, щоб у це свято віддати доземний поклін одному з найславніших з них у місці його загину та над його могилою скріпити нашу віру в перемогу справи, за яку наклав він головою і нам живим оставив заповіт її довершити.
В кожній великій добі речниками прагнень та ідей націй з’являються і для їх здійснення живуть великі люди. їхня велич полягає в тому, що вони, вийшовши з народу, силою свого духа ведуть нарід і формують у боротьбі за його найвищий ідеал. До цих великих людей з найвищими провідницькими прикметами належить Євген Коновалець. Вже перші його виступи в столичному Києві на початках української національної революції виявили глибоку інтуїцію його в оцінці дійсности й уміння організувати засоби для здійснення своїх задумів, виявили вміння послідовно й уперто будувати шлях для осягнення найвищої мети, що нею є Самостійна Соборна Українська Держава.
Ім’я Євгена Коновальця з перших хвилин відродження української державности, що її 40-ліття святкуємо в цьому році, перейшло до історії українських визвольних змагань. З його іменем зв’язана світла сторінка історії української боротьби проти Москви; його ім’я означає передусім творця Січових Стрільців, — спершу куреня, згодом полку, окремого загону дивізії та вкінці корпусу і групи, — тієї вийняткової революційної військової частини української армії, що попри свої бойові завдання й чини була неперевершеною школою українського соборника й українського державника, з якої виходив ідеальний тип українця з виключно всеукраїнськими категоріями думання. Як основник цієї школи, як всеукраїнський діяч, Євген Коновалець зо своїми Січовими Стрільцями беззастережно поставив себе і стояв на сторожі української державності, чи в часі оборони Києва перед ордами Муравйова, чи в відступі Української Центральної Ради з Києва під військовою охороною Січових Стрільців, чи в часі здобування Києва, згодом закріплювання української влади, аж до хвилини гетьманського перевороту.
Зберігаючи вірність законній український владі, Євген Коновалець вибрав гіркий полин — роззброєння Січового Стрілецтва — і щойно згодом, тільки на запевнення гетьмана Павла Скоропадського, що збережений і доповнений буде національний зміст Української Держави, приступив до організування Окремого Загону Січових Стрільців для захисту української самостійної державности перед чорносотенними московськими затіями.
Федераційний акт гетьмана, що був яскравим запереченням самостійности української держави, звернув Січове Стрілецтво, вірне зложеній присязі, служити самостійній Україні, на оборону цієї самостійности. Вірним лишилося Січове Стрілецтво на чолі з полк. Євгеном Коновальцем, згідно зі зложеною присягою владі Директорії Української Народньої Республіки в усіх найтрудніших ситуаціях: серед тифу, холоду й голоду аж до «чотирокутника смерти» і розв’язання групи Січових Стрільців.
Як фанатик української збройної сили, коли визвольні змагання на рідних землях не дали бажаного висліду, Євген Коновалець, для якого розв’язання Січового Стрілецтва було чи не найтяжчою хвилиною життя, опанувавши біль і йдучи за холодним розумом стратега, що виростав на великого будівничого держави, переходить до черговог етапу своєї діяльности. Він приймає енергійні заходи для створення нової української військової частини поза межами рідного краю, а коли ці заходи не увінчалися успіхом, вертається на рідні землі, щоб у нових найтяжчих умовинах продовжувати українські визвольні змагання, не дивлячись, що по закінченні визвольної війни, по міжнародній стабілізації та по розвіянні останніх надій на світову справедливість запанувала в українській суспільності глибока депресія, почалася дезерція з визвольних позицій, став губитися національний ідеал.
Треба було палкого й захоплюючого слова, щоб знову запалити вірою серця і зрушити націю до боротьби. Треба було поривного чину, щоб розвіяти пригноблення і прибиття всієї нації, яке кинуло в стан нечинности, або звело на манівці багатьох чільних діячів з доби війни за українську державу. Роки 1921 по 1929 — це черговий героїчний етап Української Національної Революції, це період підпільної Української Військової Організації, в якому коріння новітнього українського здвигу. Творцем і керманичем цього українського революційного підпілля, що згуртувало в собі найшляхетніший і найідейніший елемент нації, є полк. Євген Коновалець. В цьому періоді зроджується новий, світоглядово й чуттєво, тип українця-націоналіста.
Вилонюється з кривавого моря української революції в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає консолідації українських сил і координації українського чину. Формується новий світогляд, розвивається новий творчий чин, згоджується діяння Українського Націоналістичного Руху, організований послідовний український націоналізм, спертий на непорушній правді про націю, як тривалого форматора історії, як джерело й підставу кожного розвитку й поступу, як суверенного й повновартного члена вселюдської сім’ї. Відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили — прапорним своїм завданням ставить він віднову й оборону самостійної соборної української держави.
Українська революція вступає в черговий свій етап, коли націоналістичні групи в усій Європі зливаються в одну суцільну політичну силу, в Організацію Українських Націоналістів. На її чолі стає полковник Євген Коновалець.
Її змагання розгортаються одночасно на всіх фронтах: ідуть великі акції на Західніх Українських Землях; ідуть зв’язки зо Східніми Землями; ставляться перші кроки на Закарпатті й Буковині; здобуваються терени в Європі та за океаном: в З’єднаних Стейтах Північної Америки, в Канаді, Бразілії й Арґентіні; іде грандіозна зовнішньо-політична і пропаґандивна акція.
Полковник Євген Коновалець передбачав скорий вибух світової війни і в цій війні бачив велику українську шансу. Він приготовлявся до цієї війни і, вистоявши гідно й незламно на своїй чільній стійці до кінця, упав на ній, як вояк.
Упав Євген Коновалець, та його світла постать, що виросла з державного змагання 1918-1919 років, піднеслася як огненний стовп над непоборною Україною, відблиск якого осяює наші дні й осяюватиме ряд майбутніх поколінь. З його волі розгортає своє діяння Український Націоналістичний Рух, який становить той хребет, що просто тримає тіло української нації, є її основою та силою.
Сьогодні ніяка українська свідома людина не зможе заперечити що покликана до життя і ведена Євгеном Коновальцем Організація Українських Націоналістів — це незатертий вклад в історію, боротьбу і політичне діяння українського народу. Ми свідками, що український націоналізм є нині великим моральним і політичним чинником серед українства по цей і по той бік залізної заслони. Чи ОУН буде єдиною організацією, що очолить перемігу визвольної боротьби, чи ні, то все ж таки все що буде в тому напрямі, буде «од імени » ОУН, буде від духа її творця, основоположника Євгена Коновальця. Бо «був це вождь Богом даний, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю знеможену й закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу й боротьби».
Євген Коновалець з природи й покликання був майстром тактики, грачем великого стилю на політичній шахівниці; він умів зручно маневрувати, легко виходив з трудних ситуацій і тим способом рятував багато важливих справ.
Євген Коновалець був незрівнянним політичним стратегом; він же вказав, що у визвольній нашій акції на дальшу мету необхідно зберегти духову боєздатність нації і продовжував боротьбу всіми можливими засобами — звідси ідея Української Військової Організації для вдержання нації в стані бойового поготів’я; він же розумів, що живемо в добі революційній, в епоху націоналізму — звідси стільки його зусиль для остаточного оформлення українського націоналізму в глибокім переконанні, шо тільки націоналістичну ідею можна протиставити ідеї комуністичній і що тільки націоналістична ідея, виплекана на історичних українських традиціях, в силі двигнути українську націю на шляху де державности.
Євген Коновалець був послідовним державним діячем. В його чинності, чи як командира військової еліти Січових Стрільців, чи як коменданта Української Військової Організації в підпіллі, чи як Голови Проводу Українських Націоналістів і керманича Організації Українських Націоналістів, завжди в центрі його уваги, завжди на першому пляні його задумів і чинів були державницькі справи. Все своє життя присвятив він відбудові суверенної, соборної української держави. І таким залишається він для нас сьогодні і залишиться назавжди: послідовним, непохитним державним будівничим, заповітом на наші і грядучі дні.
Відтворюючи світлу постать Євгена Коновальця в нинішнім короткім слові, годі не спинитися на моменті, якому місце на цій Академії для вшанування його пам’яти — на епохальності його постаті.
Епохальність постаті Євгена Коновальця полягає в тому, що був це з ласки Божої і полководець, і великий революціонер, і державник. В 1917 році, в розгарі української національної революції, в хаосі соціялістичних гасел, він — галичанин — видіставшись з табору полонених не вертається додому, щоб змагатися за визволення своєї вужчої батьківщини, а залишається в Києві з метою творити українську збройну силу і таки там, у Києві, ставить себе разом з довкіллям на службу Україні. Сьогодні, це була б нормальна справа, але тоді, в
часи «пашківських республік», коли національна свідомість ще не визріла настільки, щоб бачити маштаб великої нації і великої держави — це був перелім.
В ті часи, коли першу скрипку грала ідеологія. Євген Коновалець думав уже наскрізь державницькими категоріями чи то в визвольній війні періоду Українське: Центральної Ради, чи в добу гетьманату, чи в добу Директорії в тісній співпраці з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, чи згодом по визвольній війні в підпіллі. Підпілля бачив він тільки як засіб для здійснення нашої великої мети. В підпіллі він вибрав ідеологію українського націоналізму і шлях визвольної боротьби в глибокій вірі, що тільки нею осягнемо ту мету. Цю віру вщепив він у наші серця і її зберігаємо ми по нинішній день та збережемо по останні дні нашого життя.
Запліднені ідеями Євгена Коновальця, сповнені вірою в нашу Правду, українські націоналісти — хоч не стало його в живих — з ентузіязмом понесли цю Правду в Україну в початках і в розгарі другої світової війни та мужньо поставили чоло двом окупантам української землі, чи то в повстанських, чи в підпільних формаціях, даючи почин до нової глави по нині незакінченої української епопеї.
Євген Коновалець — це Український Націоналістичний Рух, що виріс з глибини нації, але розвинувся щойно під надхненням його, який дав йому кров і плоть у вигляді Організації Українських Націоналістів, створивши Український Націоналістичний Рух з цілим його ідейним надбанням, він зматеріялізував ідею, ідею відвічну, він почав відроджувати відвічну нашу духовість і тут лежить суть націоналістичної революції, розрахованої на роки, десятиліття якщо не на століття. Зберегти цей безцінний скарб дороговказу в найдальше наше майбутнє, являється для нас найвищим наказом.
Годі замовчувати, що націоналістичний рух нині не є монолітом, яким він був під кермою свого основоположника. Нерадісне це явище, що від років томить уми українських патріотів і за яке, коли б устав з гробу Покійник, не похвалив би нас, а суворо скартав. Але як же потішаючи є факт, що для святкування двадцятих роковин його смерти зійшлися ми з усіх таборів; зійшлися тому, що лучить нас дух Євгена Коновальця. В ньому ми відчуваємо те спільне, що нас породило, що породило наш великий чин.
І не зважаючи ні на що, не забуваймо і не поминаймо, що маємо між собою багато спільного. Спільні в нас передусім заложення, що їх дав нам Євген Коновалець. Плекаймо ж те спільне з метою відновити нашу колишню єдність. Кожний наш почин у цьому напрямі благословитиме з засвітів наш великий Покійник. За здійснення цих починів нам Україна скаже спасибі.
А поки це буде здійснене, поки не відновлена ще наша єдність, не забуваймо, що в нас спільна мета, в неодному і спільний шлях.
Упав Євген Коновалець, як лицар на полі бою з ворожої руки. Та його ім’я для всіх нас є символом боротьби за самостійну, соборну українську державу, символом змагу українського народу проти імперіалізму Москви. Ворогові вдалося фізично знищити людину, але не знищити йому його ідеї. Ніякі ворожі сили не в змозі стримати походу українського націоналізму до його кінцевої мети й перемоги.
На наших же очах по всіх усюдах, навіть на азійському й африканському континентах здійснюється національний принцип організації світу, що його так твердо захищала й захищає Україна, стікаючи кров’ю найкращих своїх синів і доньок. Віримо, що з нинішнім днем ще сильніший ритм боротьбі охопить усі українські землі й усі закутини вільного світу, де б’ється гаряче українське серце. Віримо, що його заповіт, освяченмй жертвенним життям: «перемога, або смерть !» — останеться назавжди законом наших сердець.
З печаттю його духа, з оновленою вірою в нашу Правду, зачерпнутою при його могилі, прямуватимемо на нашому шляху боротьби, бо завжди дух його вітатиме над нами і над тими шо прийдуть по нас.
По віки-вічні згадуватиме його ім’я Україна, нині ще поневолена, завтра вільна й могутня.
ПРОМОВА ГОЛОВИ ПУН ПОЛК. АНДРІЯ МЕЛЬНИКА
над могилою в Роттердамі, у травні 1963 року
Жалобна Святочна Громадо !
Понад чверть сторіччя ділить нас від подій, що глибоко сколихнули українські серця з болю й жалю по втраті Вождів української революції — дня 25 травня 1926 року Головного Отамана Симона Петлюри і дня 23 травня 1938 року полковника Євгена Коновальця.
Розсіяні по всьому світі сходимося в ці травневі дні, щоб незлим тихим словом пом’янути ці світлі дві постаті наших визвольних змагань, восіблення найкращих чеснот і зразок найбільшої любови Батьківщини; щоб з ними пом’янути не сотні, а тисячі героїв, що за волю України впали на полі бою, у ворожих тюрмах і таборах, на засланні і скитальстві.
Впали вони оба з ворожої московської руки в жертвеннім сповнюванні найвищих завдань, один як Голова Директорії Української Народньої Республіки, другий як Голова Проводу Українських Націоналістів. Впали оба від підступної большевицької зброї на бруку вулиць, один Парижа, другий Роттердаму.
Від сорокліття загину сл. п. Головного Отамана ділять нас ледве три роки Пом’янемо його величньо окремим святом на його могилі в Парижі. Нинішні поминки в Роттердамі творим: у двадцятип’ятиріччя загину його переємника у збройних визвольних змаганнях, його бойового товариша з часів оборони Києва перед червоними й білими московитами, його головної опори, що нею був командир Січових Стрільців за ввесь час діяння Директорії на рідних землях.
Творимо поминки полковникові Євгенові Коновальцеві в місті його смерти, в Роттердамі, де впав він геройською смертю на вулиці Колсінґел у силі віку, в розгарі підготови до близької другої світової війни, в надії, що вона увінчає успіхом наші визвольні змагання.
Упав Євген Коновалець, та світла його постать піднеслася над непокірною Україною вогненним стовпом, якого світло осяює теперішні й осяюватиме прийдешні наші дні.
Впав Вождь Богом даний, якого ім’я, як командира Січових Стрільців, коменданта Української Військової Організації і Голови Проводу Українських Націоналістів в епосі відродження української державности перейшло до історії українських визвольних змагань.
Упав недосяжної висоти політичний стратег і незрівняний тактик, великий революціонер і непохитний державний діяч, що по невдачах наших років 1917-1920 твердо вірив і всім нам де вірування подавав, що тільки ідея українського націоналізму сперта на традиційних українських первнях зможе знову двигнути українську націю на шляхові до власної державности.
Нинішні поминки переносять наші думки до подій нашої історії з-перед сорок шість і дальших років, у яких Євген Коновалець був учасником і співтворцем. Гордістю сповнені наші серця, що нам суджено продовжувати його почин. У великі дні, як нинішній, людина підноситься чистим серцем в осяяні висоти і в єднанні з Богом віднаходить своє призначення на землі. Нехай же для нас, розсіяних по всьому світу, нинішній день буде днем великої задуми над собою, хай буде сповіддю перед самим собою. І нехай з цієї задуми й душевного піднесення зродиться великий чин і крицева віра в осяйне майбутнє України. Ці травневі роковини в черговий раз ставлять нам перед очі цю світлу постать нашого визвольного руху, яка все віддала для справи визволення. Ці роковини заставляють нас до звіту, до відповіді чи достойними ми продовжувачами його діяння, чи сповняємо наш довг перед Батьківщиною, чи виконуємо його заповіти незрушної віри в успіх нашої Справи.
Як кожним разом, відвідуючи Твою могилу, я звітую.
Звітую перед Тобою, Вожде Українського Націоналістичного Світу, звітую я, якому доручив Ти продовжувати керму визвольних змагань у важких умовинах українського підпілля, звітую, що горять серця наші по нинішній день незменшеним полум’ям відданости Справі, якій у жертву приніс Ти своє життя, звітую, що несемо невтомно гордий наш прапор, що продовжуємо визвольну нашу боротьбу у значно змінених за останнє чвертьсторіччя обставинах на рідних землях і що тягар цеї боротьби поволі переходить на молодші дві генерації, що є запорукою продовжування нашого змагу й тоді, коли не стане в живих нашого покоління.
Це останній мій звіт на Твоїй могилі. Черговий послідує в засвітах, бо неодмінні є закони природи, бо для кожного з нас Божим Провидінням визначений час на землі. А до того часу вірні Твоїм заповітам і зложеній присязі сповнимо докраю наш обов’язок супроти Батьківщини, віддаючи їй у жертву наш труд, знання, в разі потреби кров і життя, щоб ближчими стати нашої мети і з Божою поміччю осягнути її чи нам, чи тим, що по нас грядуть. Така є наша постава, бо такий був Твій наказ. Йому повинується непоборний український нарід на рідних землях, сповняємо його й ми, розсіяні по всіх континентах земної кулі.
Моли Бога, щоб Він благословив цю нашу боротьбу на визвольному нашому шляхові, щоб чергові травневі роковини святковані були в серці України, в її столичному Києві, щоб могли ми поклін Тобі віддати в українському пантеоні, як ось нині перед світлою Твоєю постаттю клонимо голови на гостинній голландській землі.
Благослови наш шлях де перемоги. Віримо, з печаттю Твого духа здобудемо її.
***
До Київського міського голови,
Голови Київської міської державної адміністрації КЛИЧКА В. В.
До депутатів Київської міської ради
ЗВЕРНЕННЯ
Київської міської Організації українських націоналістів з пропозицією перейменувати вулицю Багговутівську в Шевченківському районі м. Києва на вулицю полковника Андрія Мельника.
Шановний Віталію Володимировичу!
Шановні депутати Київської міської ради!
У 2020 році українська громадськість відсвяткувала 130-ту річницю з дня народження видатного політичного та військового діяча, визначного представника українського національно-визвольного руху Андрія Мельника. В історію він увійшов як один із творців військового підрозділу Січових Стрільців у Києві, полковник Армії УНР, один із засновників Української військової організації, а насамперед — як Голова Організації українських націоналістів та Проводу ОУН у 1938—1964 рр. Авторитет і заслуги цієї людини загальновизнані в середовищі українських патріотів.
Життя й діяльність А. Мельника під час Українських визвольних змагань 1917—1920 рр. були тісно пов’язані зі столицею нашої держави. Тож для Києва давно настав час віддати належне цій непересічній постаті та посприяти увічненню пам’яті про неї.
Такого підходу до справи вимагає й ухвалений Верховною Радою України Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», в якому ОУН визнано об’єднанням борців за незалежність нашої Вітчизни, котрі відіграли головну роль у відновленні української державності. Влада зобов’язалася належно вшановувати, відновлювати та зберігати пам’ять про борців за незалежність України у XX ст., сприяти їх увічненню.
На виконання вищезазначеного акта, Київська міська ОУН ставить перед вами питання про перейменування вулиці Багговутівської в Шевченківському районі столиці на вулицю полковника Андрія Мельника. Просимо й вимагаємо забезпечити державницький підхід до справи!
Як відомо, до 1991 р. зазначена вулиця називалася на честь Семена Будьонного – кривавого ленінсько-сталінського воєначальника, ревного учасника поневолення України радянською Росією. Після чого їй повернули начебто вікодавню назву – на честь родини Багговутів.
Проте з таким підходом аж ніяк не можна погодитися. Це родина зайд і водночас вірнопідданих служак дому Романових. Багговути брали участь у придушенні повстань кримських татар, поляків і угорців, завоюванні Фінляндії, загарбанні та впокоренні Чечні, всіляко сприяли змосковщенню українців та інших народів.
Особливо мерзенним, осоружним виявився один з останніх представників цього роду — великодержавний російський шовініст, полтавський губернатор у 1913—1915 рр. Олександр Багговут. Саме він у 1914 р. написав міністрові внутрішніх справ Російської імперії таємну доповідну, в якій закликав «викорінювати чужий дух свободи» в Україні та сповна розкрився в усій своїй ненависті до народу, серед якого жив, та як махровий антисеміт.
Царський чинуша та гнобитель вельми бідкався, що (подаємо в перекладі українською мовою):
— «незважаючи на категоричні вимоги інспекторів вести навчання тільки російською мовою, вчителі ухиляються від цього при кожній нагоді й наводять постійно одну й ту саму відмовку, яка полягає в тому, що мова малоросійська є їхня рідна мова, що тільки на цьому наріччі діти швидко засвоюють предмет викладання і що немає ніякої біди в тому, що паралельно з російською мовою даються пояснення на малоросійській»;
— «сільське духовенство в значній мірі також співчуває українському рухові, і оскільки воно близько стоїть до сільського населення, то ці ідеї через його посередництво легше проникають у простий народ»;
— «серед інтелігенції помічається також достатня кількість прихильників українського руху»;
— «значна частина службовців губернської, повітової та земської управ… є також благодатним ґрунтом для розвитку і пропаганди українських ідей і сповідує мазепинський рух. Український клуб у Полтаві складається з людей, які виключно належать до того ж руху»;
— «львівський професор Грушевський постійно перебуває то в Києві, то у Львові й безперешкодно керує небезпечною та згубною роботою мазепинського табору».
Далі О. Багговут настійливо радив: «Оскільки впровадження цих прагнень в уми й серця інтелігенції та простого народу загрожує створенням у майбутньому між російським і малоросійським народами такої перешкоди, знищити яку буде дуже важко, і позаяк рух цей стає останнім часом безперечно небезпечним для Росії, то я вважаю за необхідне боротися з українським рухом такими заходами:
Залучати на посади вчителів земських початкових шкіл по можливості тільки одних великоросів, призначати на посади інспекторів народних училищ людей діяльних, енергійних, твердих і виключно великоросів , усякого вчителя, який виявляє схильність до українського руху, негайно усувати.
Поставити правильно навчання історії Росії в школі й суворо зобов’язати вчителів упроваджувати в молодь поняття про єдину неподільну Росію, пояснюючи значення слова “Україна” як “окраїна” держави в минулі часи.
Вибирати благочинних з особливим розбором, призначаючи людей твердих і енергійних. Необхідно на чолі єпархії ставити преосвященних архієреїв виключно великоросів <…>, чинити найбільший тиск на тих із них, які заражені українофільськими прагненнями <…>.
Звернути особливу увагу на семінарії, на навчально-виховну частину в цих навчальних закладах. Ставити на чолі їх ректорів виключно великоросів <…>. Навчальний персонал повинен бути тільки з великоросів <…>.
Необхідно субсидувати деякі газети… з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями й пояснити, що малоросійська мова утворилася шляхом полонізації в колишні часи російської мови. Роз’яснити, що “Україна” означає окраїну Польщі та Росії та що ніколи ніякого українського народу не було <…>. Саму назву “Україна — український” заборонити, а вживати лише “Малоросія — малорос” <…>.
Можливе часте вміщення в субсидованих газетах статей про необхідність загальнодержавної мови, якою тільки і є великоросійське наріччя, про багатство російської мови, обширність і багатство її літератури і т. д., про роль сучасної малоросійської мови як простонародної та такої, що не має літератури й майбуття <…>.
Внаслідок виявленого останнім часом прагнення українців вийти з економічного підпорядкування Москви й заснувати свій торговий і біржовий центр у Києві бажано було б, щоб Міністерство фінансів вело національну фінансову політику з метою закріплення за Москвою її становища економічного центру та знищення спроб економічного сепаратизму українців».
А насамкінець підніжок і холуй видавив із себе таке побажання: «Внаслідок участі євреїв у всякому взагалі революційному русі, у тім числі і в українофільському, я вважаю за необхідне всіх євреїв, які не мають права проживання в сільських місцевостях, виселяти, не створювати жодним чином нових містечок, що включаються в смугу осілості, і всіма заходами сприяти земствам та іншим організаціям у боротьбі з економічним поневоленням краю єврейством».
Тому висновок однозначний: вулиці Багговутівської в Києві бути не повинно!
Водночас зазначена проїжджа дорога розташована в Шевченківському районі міста, неподалік вулиці Січових Стрільців — військового підрозділу, з яким були тісно пов’язані життя та діяльність А. Мельника. Існує велика ймовірність, що він бував на Багговутівській у 1917—1918 рр.
Тому закликаємо вас відновити історичну справедливість і назвати цей шлях сполучення іменем полковника Андрія Мельника.
Український народ виявив рішучість порвати з колоніальним і комуністичним минулим. Ми би хотіли таку саму рішучість бачити у ваших діях.
Майбутнє має лише нація, яка пам’ятає своє героїчне, звитяжне минуле, яка вшановує своїх достойних синів. Кияни повинні знати беззавітно відданих Україні попередників, саме з ними ототожнювати історію свого краю. До таких осіб належав і завжди належатиме А. Мельник.
Тож вулиці на його честь у місті на Дніпрі бути!
Слава Україні!
З повагою
Провідник КМО ОУН
Леонід Осипчук
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Прем’єр-міністру України Шмигалю Д.А.,
головам обласних державних адміністрацій
Шановні панове!
12 грудня ц. р. українці відзначатимуть 130-ту річницю народження визначного політичного і державного діяча, Голови ОУН, полковника Андрія Мельника. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році» передбачено відзначення ювілею полковника на державному рівні.
Зважаючи на ювілей та величезний вклад полковника у здобуття незалежності й соборності Української держави, звертаюся до вас з проханням ухвалити рішення щодо організації й проведення просвітницьких і культурних заходів на честь полковника Андрія Мельника.
Переконаний, що таке рішення стане вагомим кроком на шляху відновлення історичної і національної справедливості щодо Андрія Мельника – одного із визначних державних і політичних провідників Української нації у ХХ сторіччі.
З повагою,
Богдан Червак, голова ОУН
***
ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСНА РАДА
XXIII сесія VII скликання
РІШЕННЯ № 970
від 24 грудня 2019 року
Про проголошення 2020 року на Львівщині
Роком Андрія Мельника
З нагоди відзначення у 2020 році 130-річчя від дня народження видатного військового та політичного діяча, полковника армії Української Народної Республіки, лідера та голови Проводу ОУН, в’язня німецьких концтаборів; керуючись статтею 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»; враховуючи ініціативу депутата Львівської обласної ради Б. Гагалюка, Львівська обласна рада
ВИРІШИЛА:
1. Проголосити на Львівщині 2020 рік Роком Андрія Мельника.
2. Департаментам внутрішньої та інформаційної політики (А. Ковальський) і з питань культури, національностей та релігій (І. Гаврилюк) Львівської обласної державної адміністрації напрацювати та погодити з профільною постійною комісією обласної ради план заходів із відзначення Року Андрія Мельника.
3. Контроль за виконанням рішення покласти на постійну комісію з питань культури, історико-культурної спадщини, туризму, духовного відродження та засобів масової інформації (Т. Бей).
Голова обласної ради
Олександр ГАНУЩИН
Оргкомітету
з відзначення 130-их роковин з дня народження Андрія Мельника
ЗВЕРНЕННЯ
Просимо розглянути пропозиції від Організації Українських Націоналістів щодо заходів з відзначення 130-их роковин з дня народження Андрія Мельника – голови Проводу ОУН (1938-1964 рр.).
– включити до плану робіт з ремонту доріг загального користування місцевого значення у 2020 році капітальний ремонт Волянської дороги на відтинку: церква Святих Косми і Дем’яна безсрібників – монумент Андрієві Мельнику (500 м) у с. Воля Якубова;
– сприяти своєчасному вирішенню (у 2020 році) перейменування Волянської дороги на дорогу Андрія Мельника;
-провести ремонт та впорядкування території пам’ятного знаку Андрію Мельнику у с. Воля Якубова;
– організувати відведення земельної ділянки під будівництво Музею бойової слави Січових стрільців з Панорамою переможних боїв УСС (г. Маківка, бої за «Арсенал» у Києві, інші військові операції) та садибою Атанаса Мельника (батька Андрія Мельника);
-розробити дизайн громадського простору на пам’ятному місці втраченої садиби Атанаса Мельника, де народився полковник Андрій Мельник;
– розробити науково-проектну документацію на реставрацію та впорядкування території церкви Св. Косми і Дем’яна у с. Воля Якубова, провести реставрацію могили батьків Андрія Мельника (розробити подати пропозиції для внесення змін до Програми збереження об’єктів культурної спадщини за рахунок обласного бюджету);
– видати фотоальбом, присвячений батьківщині Андрія Мельника;
– видати інформаційний буклет «Андрій Мельник – військовий діяч і борець за Українську державу»;
– профінансувати видання окремого номеру загальноукраїнського журналу «Українська культура», присвяченого Андрію Мельнику (співфінансування з врахуванням благодійних коштів);
– виготовлення пам’ятної медалі до 130-річчя Андрія Мельника (співфінансування – 35 тис. грн. (100 шт.), решта – спонсорські і благодійні кошти). Проект додається;
– виготовлення пам’ятної медалі до 100-річчя Української військової організації, керівником якої у 20-х роках був Андрій Мельник (співфінансування – 35 тис. грн. (100 шт.), решта – спонсорські і благодійні кошти);
-провести художні пратики-пленери для учнів художніх шкіл та студентів мистецьких спеціальностей Дрогобича і району у с. Воля Якубова – робота над пейзажними замальовками з видами на церкву із дзвіницею на Матчаковій горі, на історичну забудову і ландшафт села, з видами на пам’ятник і пам’ятні знаки полк. А. Мельнику;
-профінансувати витрати на матеріали для виготовлення погруддя Андрія Мельника для меморіальної кімнати А. Мельника в музеї «Дрогобичина» у м. Дрогобичі, для школи у с. Воля Якубова (курсові та дипломні роботи студентів Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша).
З повагою
Василь Петрик, провідник Львівської обласної Організації Українських Націоналістів.
Резолюція
Першої науково-практичної конференції, присвяченої відомому українському суспільно-політичному, військовому діячеві Андрієві Мельнику.
(Ухвалена 21 листопада 2019 р. м. Трускавець Львівської області).
Учасники конференції засвідчують свою повагу до історичної постаті Андрія Мельника і висловлюють сподівання, що спільними зусиллями науковців, громадських активістів, представників центральної та місцевої влади, патріотичної спільноти, вдасться привернути увагу до цієї легендарної особистості. Полковник Андрій Мельник посідає гідне місце серед діячів національно-визвольного руху, а отже – заслуговує на ширше вивчення та пошанування.
Враховуючи, що 12 грудня 2020 року українське суспільство вшановуватиме 130-ліття з дня народження А. Мельника, звертаємося до Дрогобицьких районних ради і державної адміністрації, Львівських обласних ради та державної адміністрації, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України з проханням про відзначення цієї дати на всеукраїнському рівні з проголошенням «Року Андрія Мельника».
Учасники конференції підтримують зусилля ініціативної групи Трускавецької «Ради Старійшин», Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка з організації науково-практичних конференцій у м. Трускавці Львівської області, спрямованих на подальше дослідження та осмислення особистості Андрія Мельника і сподіваються на проведення Другої конференції наступного, 2020 року, в рік відзначення 130-річчя від дня народження А. Мельника, створивши громадське об`єднання «Фонд Андрія Мельника».
Для облаштування музею Андрія Мельника в його рідному селі Воля Якубова звертаємося до істориків, архівістів, музейних працівників України та інших країн, щодо надання матеріалів, спогадів, артефактів, пов’язаних із життям та діяльністю А. Мельника.
За сприяння Львівських обласних ради і державної адміністрації, Дрогобицьких районних ради та державної адміністрації, громадської спілки «Музичний батальйон» (м. Київ) започаткувати з літа 2020 року проведення Всеукраїнського фестивалю історичної пісні та поезії «Шабелина» на території відпочинкового комплексу «Слобода Раковець», який приверне увагу, насамперед, підростаючого покоління до героїчної минувшини нашого народу. Надіслати листа керівництву Укрпошти з проханням випустити марку і надрукувати конверт, присвячені 130-літтю А. Мельника і здійснити їх погашення 12 грудня 2020 року.
Запропонувати правлінню Національного Банку України випустити пам`ятну монету з нагоди 130-тої річниці з дня народження А. Мельника.
Порушити питання перед Міністерством освіти і науки України, Національною спілкою письменників України про встановлення щорічної премії ім. А. Мельника за найкращі учнівські та студентські дослідження його життя й діяльності, літературні твори.
З метою привернення уваги до постаті А. Мельника, відвідання місць, пов’язаних із його народженням та дитинством – просити Уряд України про виділення коштів на облаштування дороги до рідного села провідника ОУН (село Воля Якубова Дрогобицького району Львівської області) та проведення вуличного освітлення в цьому населеному пункті.
Від імені учасників конференції:
Шаповал Юрій Іванович – головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор історичних наук, професор.
Червак Богдан Остапович – голова ОУН, перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України.
Хома Іван Ярославович – доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка», кандидат історичних наук, доцент.
Кот Сергій Іванович – керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.
Савенко Віктор Васильович ‒ професор кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету, кандидат історичних наук, доктор юридичних наук, доцент.
Сидоржевський Михайло Олексійович – голова Національної спілки письменників України.
Посівнич Микола Романович – кандидат історичних наук старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, президент фонду «Літопис УПА».
Цимбалюк Михайло Михайлович – доктор юридичних наук, депутат Верховної Ради України 9-го скликання.
Кучерук Олександр Іванович – директор Національного музею історії України, дослідник національно-визвольного руху ХХ ст.
Бліхар В’ячеслав Степанович ‒ завідувач кафедри філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх справ, доктор філософських наук, професор.
Сіромський Руслан Богданович – доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук.
Сіромська Ганна Миколаївна – доцент кафедри філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат історичних наук, доцент.
Черченко Юрій – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, завідувач архівом ОУН, кандидат історичних наук.
Ільницький Василь Іванович – доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії України Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка.
Бриндик Ігор – викладач історії України Дрогобицької Духовної семінарії блаженніших священномучеників Северіяна, Якима і Віталія.
Грицак Лев Ярославович – громадський діяч, голова Трускавецької міської організації «Рада старійшин», лауреат Державної премії України з архітектури та будівництва.
Гриценко Микола Семенович – письменник, журналіст, президент Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День», заслужений діяч мистецтв України.
Резолюція
Другої науково-практичної конференції «Андрій Мельник та його доба», присвяченої відомому українському суспільно-політичному, військовому діячеві А. Мельнику.
(Ухвалена 20 лютого 2024 р. м. Трускавець Львівської області).
Учасники конференції засвідчують свою повагу до історичної постаті Андрія Мельника та висловлюють сподівання, що спільними зусиллями науковців, громадських активістів, центральної та місцевої влади, патріотичної спільноти, вдасться привернути увагу до цієї легендарної особистості.
Провідник ОУН полковник Андрій Мельник посідає гідне місце серед діячів національно-визвольного руху, а отже – заслуговує на ширше вивчення та пошанування.
Учасники Другої науково-практичної конференції «Андрій Мельник та його доба» підтримують зусилля ініціативної групи Трускавецької ради старійшин з проведення науково-практичних конференцій в м. Трускавці Львівської області з подальшого вивчення та осмислення особистості Андрія Мельника розпочаті в листопаді 2019 року, та пропонують такі наступні кроки:
1. Завершити роботу з оформлення документації новоствореного музею Андрія Мельника в селі Воля Якубова (статут музею, реєстр фондів, опис експозиції, паспортизація будівлі та інше) для подачі заяви до органів місцевої влади з метою внесення музею до державного реєстру музеїв Дрогобиччини, забезпечивши його діяльність на постійній основі.
2. Активізувати проведення заходів на базі новоствореного музею Андрія Мельника в селі Воля Якубова для школярів, воїнів, які проходять реабілітацію в лікувальних закладах Трускавця.
3. Реорганізувати всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина» на час війни, надавши йому смислового, патріотично-виховного волонтерського заходу, спрямованого на збір коштів для підтримки українських воїнів, які проходять реабілітацію в Трускавці.
4. Розробити Положення Всеукраїнського конкурсу серед молодих істориків (аспіранти, докторанти, магістеріум, бакалаврат) на теми:
– «Генеологія роду Мельників»;
– «Андрій Мельник і «Січові стрільці»;
– Мельник, як практик природоохоронної діяльності».
5. Рекомендувати керівникам Всеукраїнського конкурсу-захисту наукових робіт учнів-членів Малої Академії Наук України, наукового відділення – історія, секції – історія України, етнологія, краєзнавство Львівської області досліджувати тему: «Андрій Мельник та діяльність ОУН».
6. Опублікувати Збірник виступів учасників Другої науково-практичної конференції «Андрій Мельник та його доба».
ПІДТРИМАЛИ:
ГОЛОВКЕВИЧ Марія Миколаївна, старший науковий співробітник музею «Дрогобиччина», авторка музею-кімнати Андрія Мельника, депутат Дрогобицької районної ради;
ГРИЦАК Лев Ярославович, громадський діяч, голова громадської організації «Рада старійшин міста Трускавця», генеральний директор готельно-курортного комплексу «Карпати», Заслужений лікар України;
ГРИЦЕНКО Микола Семенович, відповідальний секретар Національної спілки письменників України, редактор НВЦ «Грінченко-інформ» Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, Заслужений діяч мистецтв України;
ПАВЛИК Наталя (Люксемибург);
ПІСКУН Валентина Миколаївна, докторка історичних наук, професорка, завідувачка відділу джерелознавства новітньої історії України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України;
ПОСІВНИЧ Микола Романович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України:
Дарія КОВЧ-ЯКУБОВИЧ (США);
КУЗІНА Наталія Вікторівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
КУЧЕРУК Олександр Сергійович, завідувач відділу Національного музею історії України;
ЛАЗОРАК Богдан Орестович, кандидат історичних наук, директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі», доцент кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка;
ІЛЬНИЦЬКИЙ Василь Іванович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України та правознавства Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка;
СКРИПНИК Олександр Васильович, дослідник історії спецслужб, Заслужений журналіст України;
СКИБАК Іван Михайлович, краєзнавець, дослідник історії Трускавця;
СИДОРЖЕВСЬКИЙ Михайло Олексійович, голова Національної спілки письменників України;
ХОМА Іван Ярославович, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка»;
ЧЕРВАК Богдан Остапович, громадський і політичний діяч, голова ОУН:
ЧЕРЧЕНКО Юрій Анатолійович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.
Вповноважений учасниками Другої науково-практичної конференції
«Андрій Мельник та його доба»
Микола ГРИЦЕНКО,
модератор конференції
ПОЛОЖЕННЯ
про відзнаку Організації Українських Націоналістів «Бойовий Хрест ОУН»
1. Відзнаку Організації Українських Націоналістів «Бойовий Хрест ОУН» встановлено для відзначення військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, які беруть (брали) участь у московсько-українській війні, а також осіб, які відзначилися активним сприянням Силам оборони України, перебуваючи у зоні бойових дій, або на окупованих територіях.
2. «Бойовим Хрестом ОУН» нагороджуються громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які є дійсними членами ОУН, кандидатами в члени або активними симпатиками Організації.
3. Нагородження «Бойовим Хрестом ОУН» здійснюється за рішенням Проводу ОУН, або Голови ОУН (під час запровадження в Україні воєнного стану).
4. Нагородження «Бойовим Хрестом ОУН» може бути проведено посмертно.
5. Представлення до нагородження «Бойовим Хрестом ОУН» здійснюється Головою ОУН, членами Проводу ОУН, первинними організаціями, до яких входять особи, які пропонуються до нагородження.
6. Особі, нагородженій «Бойовим Хрестом ОУН» вручається відзнака та посвідчення встановленого зразка.
7. «Бойовий Хрест ОУН» виготовляється з недорогоцінного металу, містить білий чотирираменний Хрест з Гербом ОУН посередині та символізує історичну тяглість відзнак ОУН часів полковників Євгена Коновальця і Андрія Мельника.
8. «Бойовий Хрест ОУН» носять на грудях справа, нижче державних та відомчих нагород державних органів.