Наступного року виповниться сто років від дня народження Святослава Мельничука – офіцера Української Повстанської Армії, довголітнього політв’язня, патріарха громадського життя постсовєтської буковинської України, талановитого музиканта, котрий багато зробив для відродження традицій українського багатоголосого хорового співу на Буковині. Людини, котру я знав і з якою тісно спілкувався майже 60 років – він бо ж був чоловіком моєї тітки Мирослави-Марії, в домі якої я бував майже щодня.

В його домі в 1989 році відбували свої щотижневі засідання всі українські, на той час ще напів підпільні організації – Народний Рух України, Комітет з відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (бо переконаним православним був сам Святослав), Комітет з відновлення Української Греко-Католицької Церкви, активним членом якого була його дружина. Керівники всіх цих організацій не відважувалися зі страху перед репресіями з боку КДБ запрошувати до себе додому українських громадських активістів, тож ризикувати за всіх мусіло скромне пенсіонерське подружжя Мельничуків. Сьогодні іменами тих страхопудів названі вулиці в Чернівцях, але серед них не знайдеться вулиці Святослава Мельничука. Навіть на встановлення меморіальної дошки на будинку №23 по вулиці О. Кобилянської, в якому С. Мельничук прожив майже пів століття, не розщедрилася «вдячна Буковина»! Досить того, що на ньому висить дошка якогось совєтсько прибулого липканського мойші, та й всі інші дошки на вулиці Кобилянської також присвячені його одноплемінникам! Кожному своє, а українці можуть почекати зі своїми героями!

Тож не чекаючи вересня 2026 року, коли вже буде запізно, я вирішив розпочати процес меморіалізації Святослава Мельничука вже від нині, і закликаю всіх, хто співпрацював з цією світлою людиною, долучитися до цього процесу – чи то збиранням матеріалів для ювілейної виставки, чи написанням петицій до Чернівецької міської та обласної влад, чи лобіюваннями пропозицій чернівецьких українських організацій, чи проведенням присвячених С. Мельничукові просвітницько-культурних акцій, чи в будь-який інший гідний його пам’яті спосіб.

Сам же розпочну свою працю з найнагальнішого – усунення фейків та встановлення документально обґрунтованих даних про родину Святослава Мельничука й про нього самого. В це важко повірити, але навіть такі, здавалося б, точно зафіксовані в документах його біографічні дані, як час та місце народження, в різних совєтських та постсовєтських джерелах подаються по-різному. Дата народження коливається від 13 вересня до 16 жовтня 1926 року, а місцем народження називається то села Суховерхів або Бурдеї на Кіцманщині, то розташовані в Румунії села Бордени в вигаданих Граховському чи Грабовському повітах, або ж село Бурдени в неіснуючому повіті Прагова.

Також деякі з опублікованих портретних зображень С.Мельничука, або підписи до них є фейковими. Портрет, яким проілюстровано допис про С. Мельничука в он-лайн виставці «Хранителі українського світу» і близько не нагадує того Святослава Мельничука, якого ми всі ще не встигли забути. Не менш обурливим є й фальшивий підпис «Греко-католик Святослав Мельничук» до справжньої фотографії переконаного православного С. Мельничука в ювілейній книзі Чернівецької греко-католицької парохії «Два століття служіння Богові і нації: УГКЦ на Буковині» (2016). Це лише для професійних партійних функціонерів легко – вчора комуністичний борець з церквою, а нині вже патентований греко-католик! Справжні ж віруючі не міняють своїх конфесій, як змія шкіру.

Всіх цих фейків потрібно якнайшвидше позбутися, а допоможе в цьому дослідження історії родини Мельничуків, базоване на міцному документальному фундаменті!

Рід Мельничуків з прадавніх часів мешкав в центрі селі Лашківка, що було складовою частиною найбільшого маєтку радівецьких єпископів «Великий Кіцмань», в австрійський час виділившись в окрему громаду. В найдавніших лашківських метричних книгах, які збереглися з 1840 року, Святославовий прадід Георгій Мельничук та його брати Дмитро й Василь записані як належні до соціального стану «підданих», тобто феодального залежних від православних владик селян. Щойно в 1862 році лашківський священник Василь Продан, засновник першої української громадської організації на Буковині «Руська Бесіда», записав в метриці шлюбу Георгія Мельничука його стан як «господар». Пізніші священники села Лашківка вказували соціальний стан своїх парохіян Мельничуків як «селяни».

Першим представником цієї родини, який зумів здобути вищу освіту, був Святославовий батько Василь Мельничук. Він народився 2 листопада 1895 року в селянській родині Івана Мельничука, родом з Лашківки, та Марії Куєк, родом з сусіднього села Витилівка. Його охрестив 5 листопада 1895 року православний парох Лашківки Елевтерій Дашкевич, внісши про це відповідний запис українською мовою до лашківських метричних книг. Закінчивши курс навчання в українській народній школі в Лашківці, Василь Мельничук в 1907 році вступає до української державної гімназії в місті Кіцмань, де успішно навчається аж до вибуху Світової війни. Продовжував мешкати в батьківській хаті в Лашківці, щодня за будь якої погоди долаючи шлях 5 км до гімназії і 5 км назад – натомість батьки не мусіли оплачувати проживання та харчування свого сина у Кіцмані.

6 лютого 1922 року в православній церкві села Суховерхів біля Кіцманя Василь Мельничук обвінчався з Меланією Євстафієвич, дочкою дяка місцевої церкви та вчителя Костянтина Євстафієвича, народженою в Суховерхові 6 січня 1898 року. Соціальний стан нареченого записаний в метричній книзі так: гімназійний слухач філософії в Лашківці; соціальний стан нареченої був: дочка церковного співця і викладача Костянтина Євстафієвича. Про те ж, якими міцними були пов’язання родини Євстафієвичів з православним духовним станом, свідчить хоча б такий факт – свідками на цьому весіллі були Мелетій Євстафієвич, парох-адміністратор сусіднього села Кліводин (згодом парох у Василеві), та Євгенія, дружина пароха-адміністратора в селі Станівцях (згодом пароха в Лашківці) Євгена Євстафієвича; обоє священників були рідними братами молодої.

Збережені метричні та гімназійні документи дозволяють простежити за переїздами родини Мельничуків в перші роки після їхнього весілля та встановити місце народження Святослава. Спершу сім’я мешкала в хаті Костянтина Євстафієвича в Суховерхові, де 29 жовтня 1922 року народився найстарший син Ігор. Соціальний стан Василя Мельничука в цей час звучав так: слухач філософії в Суховерхові.

17 січня 1925 року, коли в них народилася дочка Емілія, ситуація змінилася кардинальніше. Сім’я на той час мешкала вже в комуні Бинешть повіту Прахова в Мунтенії (Băneşti jud. Prahova), і тут 25 січня охрещено дитину; щойно 17 серпня 1925 року копію її метрики вписано в книги православної церкви в Суховерхові з посиланням на довідку церкви в Бинешть. Соціальний стан Василя Мельничука був тоді такий – службовець на фабриці нафти в Бинешть, повіт Прахова; соціальний стан Меланії подано так – дочка викладача Костянтина Євстафієвича. В повіті Прахова, в селі Бордень (Bordeni), 13 вересня 1926 року народився і був охрещений Святослав Мельничук.

Після повернення на Буковину Василь Мельничук вступив на навчання в православну духовну семінарію в Чернівцях, яке завершив в 1930 році. Його дружина і діти мешкали весь цей час в Суховерхові на обійсті діда Костянтина Євстафієвича. Лише дехто з нас знає, що ліва частина резиденції буковинських митрополитів включно з великою церквою являє собою семінарський корпус, де на першому поверсі навчалися семінаристи, а на другому поверсі вони мешкали. Заглянути в цей давно завмерлий світ дозволяють збережені Василем Мельничуком фотографії з його семінарського життя.

Після рукоположення в священники в 1931 році Василя Мельничука консисторія направляє працювати священником-помічником в різні буковинські села – Веренчанку, Кадубівці, Волоку (1932), Дубівці (1934), Бурдей (1935), Лужани (1940). Свої дитячі переїзди з села в село Святослав Мельничук описав в укладеній в 2000 році автобіографії, яку виставлено на сайті Державного архіву Чернівецької області (посилання в першому коментарі)

В 1937 році Святославові настав час вслід за старшим братом Ігорем піти на навчання в Кіцманський ліцей “Димітрій Кантемір”, колишню українську гімназію. Обидва брати під час навчання в Кіцманському ліцеї мешкали в інтернаті, колишній гімназійній бурсі. В 1938-1940 роках Святослав навчався в Чернівецькому православному ліцеї «митрополит Сільвестр» (колишня вища реальна школа), мешкаючи у свого вуйка Дениса Євстафієвича, директора школи на пенсії. Після виїзду родини Мельничуків до Німеччини в листопаді 1940 року Святослав провчився ще три роки в українській державній гімназії в Сокалі, тим часом як його брат Ігор завершив своє гімназійне навчання в українській державній гімназії в Холмі, а сестра Емілія студіювала в українській державній учительській семінарії в Криниці.

Більшовицький наступ зруйнував якось налагоджене на Холмщині життя родини Мельничуків. Яким було це життя під щоденною загрозою бути пограбованим чи й вбитим польськими бандитами можна пізнати з посмертної згадки Володимира Мельничука в газеті «Холмська земля». Це був один з тих надбужанських Мельничуків, свідомих українців, з якими згодом часто плутали Мельничуків буковинських.

Втікаючи від фронту Василь і Меланія виїхали на Захід, зумівши забрати з собою лише двох доньок. Хлопці ж, покинувши своє навчання, влилися в лави УПА і виконували відповідальні доручення на Буковині та Волині. Святослав Мельничук після закінчення офіцерських курсів УПА воював як командир чети в буковинських горах, поранений потрапив в полон, був засуджений до 20 років каторжних робіт. Ще в 1992 році постсовітська прокуратура Чернівецької області відмовлялася реабілітувати офіцера УПА, тож він жив під постійним наглядом і тиском органів як «ворог народу». Своїх батьків і сестер він зміг побачити лише через 30 років, коли відкрилася можливість поїхати в канадський Вегревіль, де опинилася родина Мельничуків.

Ще трагічнішою було доля Ігоря Мельничука, про якого багато написано в 16 томі Літопису УПА. Політреферент ПЗУЗ Ігор Мельничук-«Бук», “Лом”, “Професор”, “5410”, – написав брошуру «Українське юнацтво і совітська школа», був редактором повстанської «Радієвої газети». Згинув від куль московських окупантів 28 листопада 1948 року в селі Нагоряни Дубенського району на Рівненщині. Сучасні автори нічого не знають про минуле цього українського героя – для них він народжений у Холмі (не знати коли) син православного священника (не знати якого) з Закерзоння.

Сьогодні, вшановуючи Святослава Мельничука з нагоди його 99 роковин народження, ми згадуємо і про його старшого брата Ігоря, котрий мав вирішальний вплив на формування незламного характеру Святослава. До останніх років життя в його родинному фотоальбомі зберігалася фотографія двадцятилітнього Ігоря в светрі, сплетеному руками їхньої матусі Меланії. Всього ж Ігореві доля відміряла лише 26 років бурхливого, повного випробувань і пригод життя.

Хвала їм і слава, і вічна пам’ять!

Володимир СТАРИК