Сьогодні ми живемо в такий час, коли різноманітні політичні та ідеологічні групи намагаються проштовхнути власні інтереси вище за все інше, аргументуючи це «складністю ситуації», та «надзвичайними обставинами». Нажаль, це не оминає і націоналістів, які намагаються просувати, на сьогоднішній день – надзвичайно спрощені та ідеологічно сухі наративи. Ці наративи виявляються у 2 типах:
1) Етнічний
2) Громадянський

Такими були і є типи націоналізму. Проте всі вони мають свою слабкість. Розберімо все по порядку.

Етнічний націоналізм – вид націоналізму, що виник наприкінці ХІХ століття, характеризується безкомпромісністю, жорсткістю, фанатичною вірою в неоромантичні ідеали та світле майбутнє народу й нації. В Україні етнічний націоналізм з’явився вже у столітті ХХ. Його започаткував Микола Міхновський у своїй праці «Самостійна Україна», де все можна підсумувати однією фразою: «Усі люде — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, покіль вони панують над нами й визискують нас». Тобто, йдеться не про ворожість до інших просто тому, що вони такі, а тому що представники цих народів, на той час, займали більш панівне положення, аніж українці, цим і була викликана така радикальність. Ідею цю розвинув Дмитро Донцов у своїх працях «Підстави нашої політики» 1921 та «Націоналізм» 1926. У них він, продовжуючи ідеї Міхновського – додав ще й свої елементи: фанатичність у безкомпромісній боротьбі за ідею нації, утвердження незалежної України під керівництвом ідейної еліти, яка поведе всіх за собою, а також утвердження суспільно-державного устрою з однопартійною системою. Такий націоналізм, хоч і тримає націю та народ у боротьбі, підкріплюючи це фанатичністю – є застарілим через упереджене ставлення до певних національностей (росіяни в цей список не входять, це вороги всього і всіх, і незалежно від політичної позиції, до них ставлення повинно бути однозначно ворожим), однопартійність та загалом більшу тяглість до авторитаризму. Та все ж елементи етнічного націоналізму повинні існувати й надалі, адже вони – вічні, тобто поза обставинами та часом. До таких відносяться: фанатизм, відсутність будь – якої ілюзії щодо «мирного» життя, щодо комфорту в умовах війни за існування, а також у заохочувальній пропаганді національно – патріотичних та націоналістичних цінностей для всього населення, аби воно розуміло, за що йде боротьба, які цінності ми маємо та чому їх потрібно відстоювати. Саме етнічний націоналізм був першим – і під час розвитку націоналізму як ідеології. На основі етнічного націоналізму був створений сам же статут ОУН, а також відомі – «10 заповідей українського націоналіста», «44 правила українського націоналіста» та багато чого іншого. Даний вид націоналізму також покладається більше на самостійне досягнення цілей, аніж на союз із кимось, хоча це правило більше умовне. Загалом, етнічний націоналізм залишив значний вклад у розвиток національної ідеї та самої ідеології українського націоналізму. Він був ефективним на початку ХХ століття, та на сьогоднішній день в своєму первозданному вигляді – застарів, тому з нього можна перейняти певні елементи, проте не всі.

Перейдімо до націоналізму громадянського. Тут ситуація дещо інша. Громадянський націоналізм – це вид націоналізму, орієнтований на політичну та ідеологічну боротьбу в легальних політичних рамках, або ж, принаймні – у прихованій від влади формі, без показовості. В Україні громадянський націоналізм почав формуватись ще у 1960х, з початком дисидентства, а згодом і через створення Української Гельсінської групи, а згодом і української гельсінської спілки. Громадянський націоналізм є більш прийнятним у мирному плані. Тут немає фанатизму, немає такої впевненої віри в щось конкретне. Натомість, громадянський націоналізм зазнав впливу демократії та частково лібералізму, оскільки формувався більше на західних цінностях, через що він і отримав свої особливості. Попри збереження націоналістичних цінностей, а також їхньої пропаганди (доречі, це одне з тих, що об’єднує і етнічний, і громадянський націоналізм), тут домінує більш прагматичний погляд, а від того і більш вигідний в контексті відносин з іншими.

Як вже було написано вище, етнічний націоналізм більше спирається на власні сили, аніж на допомогу когось, тут же – навпаки. Співпраця з іншими вигідна з практичної точки зору через більший вплив та відповідно більші можливості для просування власних інтересів та для боротьби проти ворогів. В регіональному та на державному рівні це проявляється у співпраці різноманітних громадських організацій, що само по собі є великим плюсом. Та в громадянському націоналізмі є і свої недоліки:

1) Існує ілюзія щодо мирних перемовин з ворогами. Вона може бути доречною, якщо ворог має честь та гідність, не переходячи на емоції, не провокуючи та не вчиняючи антилюдських злочинів. Проте, якщо вище перечисленого нема – то й ілюзія ця буде працювати в негативну сторону.
2) Є певні розбіжності в трактуванні основних національних цінностей та шляхів їхнього вирішення. Цим він і відрізняється від етнічного націоналізму, де є лише монолітне бачення.

Певною мірою, це навіть не мінус, але лишень до того часу, поки такі розбіжності не викликають гострих внутрішніх суперечок та потенційно розколу, адже конструктивізм завжди потрібен, і сліпо йти до чогось одного – це самогубство, потрібно маневрувати, і в цьому громадянський націоналізм домінує, але це має бути надзвичайно акуратно, бо так само як консолідувати та об’єднати – такі суперечки можуть і швидко знищити все, що було нажито раніше.
3) Нехтуваність моральністю та духовність, проте це можливо лише у тому випадку, якщо прагматизм та забезпечення своїх інтересів є вищим за ідейні національні цінності.
Підсумовуючи, можна сказати те, що громадянський націоналізм – це сформований історичними обставинами націоналізм у більш «демократичній» формі, що є непоганим, та за цим можуть йти не надто хороші наслідки.

Усе це було написано не просто так. На основі такого аналізу ми можемо побачити позитивні та негативні сторони що етнічного, що громадянського націоналізму. Враховуючи все це потрібно прийти до ключового в ідеологічному для націоналістів висновку – потрібно скомбінувати найсильніші сторони обох видів націоналізму в єдине ціле, аби ніхто більше не посмів щось ляпнути проти націоналізму – ідеології справедливості, честі та праведності.

І тут ОУН постає як приклад комбінування етнічного і громадянського націоналізмів. В ОУН плекаються цінності, започатковані ідеологом Миколою Сціборським, Першим головою ОУН Євгеном Коновальцем, революціонерами Андрієм Мельником та Степаном Бандерою, хоч вони і були ідеологічно частково розділені. Також йде активне залучення й інших сторін, існує співпраця, певна «гармонія» та неупереджене ставлення. І саме тому, на сьогодні необхідно поширювати концепцію українського націоналізму нового типу за межі лишень Організації Українських Націоналістів – як мінімум її потрібно поширити на все українське суспільство, яке після війни повинно бути готовим до радикальних змін, а те, чи будуть вони позитивними, чи ні – залежить від їх політичного та ідеологічного вибору.

Також його принципи слід поширювати за межі української нації та народу – утверджувати на рівні геополітичному. До прикладу, на сьогодні в світі існують народи, які є поневоленими та які боряться за свою свободу, як приклад – уйгури, курди, татари, тибетці, туареги, тощо. За українським націоналізмом випливає те, що ми повинні з ними співпрацювати, протидіючи імперіям, таким як московія і комуністичний Китай. Мета націоналістичної України – перетворення українського народу у повноцінну націю, забезпечення її існування на довгі роки вперед, а також руйнування всіх тих людиноненависницьких імперій, які намагаються знищити українців. Майбутнє залежить від нас!

Матвій БОНДАР