Першопочатки створення Української військової організації (УВО) відносяться до останнього періоду Визвольних змагань 1917-1921 років коли фактично закінчилася активна збройна фаза боротьби. На початку грудня 1919 року уряду УНР і військове командування Армії УНР прийняли рішенням про перехід до партизанської війни. Існуючі формування січових стрільців розпущено, вони опинилися в польських таборах для інтернованих у Рівному потім у Луцьку, але за словами полковника Є. Коновальця “не забували ми при цьому нашої мети: дальшої організованої активної боротьби… обмірковували ми різні можливості творення нового осередку регулярної Української Армії та добуття нової операційної бази на терені України».

Кристалізація концепції майбутньої Української військової організації та дії в новому етапі січовими стрільцями вироблялося поступово. На останній офіційній нараді Стрілецької ради на початку грудня 1919 року у Новій Чорториї було прийнято рішення про неучасть стрільців у партизанській війні. Весною 1920 році у Луцьких таборах формуються основні засади і первісна структура майбутньої Української військової організації (УВО). Липнева нарада провідного активу січовиків 1920 року у Празі ухвалила  “організувати на рідних  землях і серед нових умовин особливу збройну силу. На окремих конференціях випрацьовано відповідні вказівки й для фіналізування цієї справи полк. Є. Коновалепь виїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, зокрема уряду ЗУНР, а інші старшини вернулися на рідні землі, – сот. І. Андрух, пор. В. Романишин, пор. Нерослик, пор. Опока й хор. Решетуха на Наддніпрянщину (СУЗ), а Я.Чиж, М., В. Кучабський, Г. Гладкий згодом полк. Р. Дашкевич, пполк. І. Чмола та інші на ЗУЗ. Ці останні одразу приступили у Львові на підставі отриманих доручень, до створення військового осередку, що кермував би опірними збройними пунктами, які виникли в низці місцевостей на ЗУЗ. …Отже, треба ствердити, що справу створення УВО вирішено в Празі та що на ЗУЗ існували співзвучні елементи в стадії початкового формування й вони чекали тільки на керманича. Підготовчу штабову працю для створення кермуючого осередку провів ген. штабу полк. Юрій Отмарштайн, а провід цього осередку обняв командант корпусу Січових Стрільців полк. Є. Коновалець“.

З цього можна зробити висновок, що УВО задумувалася не як вузько галицька організація, а як загальноукраїнська і фактично намагалася перебрати на себе керівництво та організацію загальнонаціонального руху для боротьби за відновлення української державності.

Для консолідації зусиль у липні 1920 року у тій же Празі відбувся з”їзд представників українських військових організацій за кордоном на якому прийнято загальнозобов’язуючі рішення. Зокрема визнано, що причиною “національної катастрофи” є існування і дія трьох українських урядів – Директорії (УНР), харківського більшовицького (УСРР) та уряду Петрушевича (ЗУНР). З’їзд вважав за необхідне докласти максимум зусиль для збереження українських військових частин за кордоном у бойовій готовності. Вирішено не поборювати більшовицький наступ на Галичину, дочекавшись об’єднання усіх українських земель силами більшовиків в державі радянської форми устрою і “розпочати акцію за здійснення самостійності УНР“.

Як бачимо з’їзд не визнав необхідності підтримати який з трьох урядів, військовики бачили себе окремою дієвою силою, січове керівництво зважуючи на обставини і розраховуючи на свої можливості розглядало власну структуру як реальний чинник у боротьбі за відновлення української державності у формі демократичної республіки.

Весною 1921 року Є. Коновалець аналізуючи міжнародну ситуацію був ще переконаний, що Галичина не буде польською, і що Антанта не визнає права Польщі на Галичину, але одночасно не згоджувався з Є. Петрушевичем, який вважав, що Галичина стане самостійною державою ще у 1921 році.  Так само Є. Коновалець наполягав на недопустимості “угодовської” політики з польською владою. Згодом він писав, що січовики «пропагували ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили, як протилежність до сепаратизму, урядового сервілізму та віри в спасіння з боку Антанти, джерелом чого була диктатура президента др. Петрушевича». Одночасно Коновалець (власне це тодішня загальна галицька тенденція) не бачив можливості для зближення з табором УНР, з огляду на його пропольську політику і застерігав, що в українській політиці незмінним повинен залишатися принцип соборності України.

Деталі формування перших клітин УВО, на жаль, не були задокументовано, не сприяв цьому і фактично підпільний характер організації. Первісно УВО очолював Військово-революційний комітет. У липні 1921 року полковник Є. Коновалець повернувся до Львова для безпосереднього керівництва УВО. При подальшій реорганізація УВО очолила Головна Команда, а Головним Командантом УВО став Є. Коновалець.

Процес напівлегального існування УВО несподівано закінчився 25 вересня 1921 року, коли у Львові С. Федак (його сестри  незабаром стали дружинами Є. Коновальця та А. Мельника) невдало виконав несанкціонований УВО замах на голову Польської держави Й. Пілсудського.   Є. Коновалець, з огляду на загрозу арешту, змушений був виїхати за кордон. За кордон було вимушено перенесено і Головну Команду УВО. Для продовження дій на Галичині утворено Крайову  команду УВО яку за дорученням Коновальця очолив полковник А. Мельник.

В цей же час далі загострюється персональний конфлікт між Є. Коновальцем та Є. Петрушевичем, який приводить до того, що Є. Коновалець покидає пост команданта УВО. Суть конфлікту полягала в тому, що Петрушенвич наполягав, аби відповідно до свого територіального розташування в Галичині, УВО цілковито підпорядковувалася Уряду ЗУНР, який він очолював. Є. Коновалець мав своє власне, більш широке бачення ролі і місця УВО як чинника загальноукраїнського визвольного руху організація в цей час фактично підпорядковується Є. Петрушевичу. Проте рішення Ради Послів, яка у 1923 р. остаточно передала Східну Гальчину під владу Польщі і тим самим поховала надію на офіційне міжнародно-правове визнання ЗУНР, нанесло удар по авторитету Є. Петрушевича і його політичної лінії. У червні 1924 року Є. Коновалець на хвилі несприйняття  радянофільства Є. Петрушевича членством УВО та арештом польською владою крайового коменданта УВО А. Мельника (справа «басарабівців») і значної групи активних увістів, повертається на посаду Головного Команданта УВО і організовує її роботу в умовах польського терору..

Подальший розвиток подій повною мірою підтвердив правильність курсу обраного Є. Коновальцем, а Українська Військова Організація стала бойовою силою українського національного-визвольного руху.

Олександр КУЧЕРУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.