В історії похідних груп ОУН, які у 1941 році з початком німецько-радянської війни за дорученням Проводу ОУН були направлені у Центральну та Східну Україну із завданням відновлювати українське життя на колишніх підрадянських територіях та закладати основи відродження української державності, особливе місце посідає Буковинський курінь. Увага до нього викликана перед усім тим, що серед усіх формацій ОУН, що брали участь у легендарному «поході на Схід», саме Буковинський курінь був найчисельнішою похідною групою з усіх, які прибули та розгорнули свою діяльність на Великій Україні під час Другої світової війни. Разом з тим, Буковинський курінь став об’єктом звинувачень у співучасті у масовому знищенні нацистами єврейського населення в Бабиному яру 29-30 вересня 1941 року в окупованому Києві.

При цьому ці звинувачення з часом взагалі набули не лише майже не потребуючого доказів аксіоматичного характеру, а й демонструють сталу тенденцію до невиправданого зміщення акцентів у бік ствердження суто української відповідальності за цей злочин. Найбільш виразно ця тенденція виявилася напередодні та після шестидесятої річниці трагічних подій у Бабиному Яру, коли з’явилися публікації, в яких головними виконавцями цього злочину були названі українці, а німецьким окупаційним чинникам відведена роль лише спостерігачів. Як правило, при цьому фігурують звинувачення на адресу Буковинського куреня.

Ось найбільш характерні приклади таких звинувачень:

“Экзекуцией в Бабьем Яру руководили гитлеровцы. Но непосредственно в массовых расстрелах евреев принимали участие два батальона украинской полиции» (С. Кисельов, «Киевские ведомости», 1997)[1].

«Без колабораціоністів, без поліцаїв, яких використовували окупанти в убивствах і погромах, така величезна кількість жертв була б неможливою… Київ не став винятком. Досить того, що з 1200 катів Бабиного яру перші п’ять днів лише 150 було з розстрільної ейнзатцкоманди СС 4-а. Інші нелюди – із 45-го, 303-го поліцейських батальйонів, сформованих із головорізів з “Буковинського куреня” і криміналізовані покидьки, заздалегідь підібрані німецькими спецслужбами в перші ж дні окупації…” (О. Шлаєн, “Дзеркало тижня”, 2001)[2].

“На допромогу…айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестапівців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальони, “буковинський курінь”, українську допоміжну поліцію, а також добровольців з відщепенців” (С. Єлісаветський, “Дзеркало тижня”, 2001)[3].

“В Бабьем Яру среди карателей было больше украинских полицаев, чем немцев ” (Є. Євтушенко, “ Факты и коментарии ”, 17 липня 2002)[4].

«Це в 41-му році, після відмови есесівців, українські поліцаї розстрілювали мирне населення в Бабиному Яру» (Є. Червоненко, 31 серпня 2005)[5].

«Показательно, что первые, самые массовые, расстрелы в Бабьем Яру после отказа эйнзатц-группы были специально поручены будущей элите УПА – Буковинскому куреню под командой Петра Войновского» (Д. Табачник, 21 жовтня 2008)[6].

Автору даної публікації одним із перших неодноразово доводилося спростовувати ці та подібні необрунтовані звинувачення і доводити, що Буковинський курінь не міг бути причетним до масових вбивств у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 р., бо на той час його узагалі не було в Києві. Зокрема, про це йдеться в матеріалах наукової конференції та серії статей про підпілля ОУН в окупованому Києві, опублікованій на шпальтах газети «Українське слово»[7].

Наведені аргументи були прискіпливо перевірені та додатково обрунтовані у фундаментальній публікації В. Нахмановича, що вийшла друком в «Українському історичному журналі»[8]. На основі широкого джерельного матеріалу автор не лише повністю спростовує будь-яку причетність членів Буковинського куреня до масового вбивства нацистами євреїв у Бабиному Яру наприкінці вересня 1941 р., а й грунтовно досліджує витоки появи та поширення таких тверджень. Зокрема, за його даними, передумовою появи цілеспрямованих звинувачень на адресу Буковинського куреня у зв’язку з трагічними подіями у Бабиному Яру стали рішення поч. 80-х рр. ХХ ст. вищого партійного керівництва СРСР та УРСР про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом та «заходи по протидії діяльності» організацій та окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 р. ці рішення були доповнені постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленої на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Складовою частиною розроблених заходів мала стати широка пропагандистська кампанія по дискредитації українського націоналізму та учасників українського націоналістичного руху. В її рамках планувалося виготовлення документального фільму, який мав бути перекладений також англійською мовою та акумулювати всі звинувачення на їх адресу. Режисер фільму О. Шлаєн отримав можливість працювати з матеріалами, які йому цілеспрямовано надали Прокуратура та КГБ УРСР. Тоді ж у 1985 р. було розпочато процес по звинуваченнях в участі у знищенні білоруської Хатині. Як зазначає В. Нахманович, «планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі». І саме тоді вперше пролунали публічні звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у вбивствах нацистами євреїв у Бабиному Яру.[9] Потім ці звинувачення без належної перевірки та обгрунтування були наведені у книзі Ю. Шульмейстера, які вийшла друком у «Політвидаві України» у 1990 р.[10], а далі були повністю повторені в книзі О. Шлаєна, опублікованій на основі зібраних ним для сценарію фільму матеріалів[11], та в працях низки українських істориків – А. Подольського[12], М. Коваля[13], В Короля[14].

Як було наведено вище, наслідки спланованої та здійсненої за вказівкою верхівки КПРС і КПУ та за участю радянських спецслужб провокації по звинуваченнях Буковинського куреня у масовому вбивстві євреїв у Бабиному Яру в Києві 29-30 вересня 1941 р. є доволі живучим міфом, який дотепер ще впливає на свідомість як багатьох публічних діячів не лише в Україні та поза її межами, але й продовжує дезорієнтувати певні частину громадськості загалом. Тож метою даної публікації є додаткове висвітлення сторінок історії Буковинського куреня в роки Другої світової війни.

У передвоєнні роки на території Буковини сформувалося доволі потужна та розгалужена мережа підпілля ОУН. Із вступом до краю Червоної армії влітку 1940 р. та запровадження радянської адміністрації розгорнулися репресії проти відомих громадських діячів та, особливо, підпілля ОУН. Однак на початок німецько-радянської війни мережу ОУН в цілому було збережено. Після вимушеного виїзду за кордон та арештів низки провідників, очолити тереновий провід ОУН було доручено Петру Войновському (псевдо «Василь»)[15]. Вже в перші дні війни та з початком відступу радянських військ створені з числа членів ОУН бойові групи піднімали повстання і захоплювали населені пункти, нерідко вступаючи в збройні сутички з червоноармійцями та загонами НКВД. Над адміністративними будинками підносилися жовто-блакитні прапори, швидко створювалися місцеві українські адміністрації. Першим було опановано місто Вижниця, згодом Сторожинці, Глибока, Вашківці, Заставна, Кіцмань, Садогори, Бояни, Хотин і, зрештою, Чернівці. Почала діяти Українська Буковинсько-Бесарабська Національна Рада на чолі з професором Іларіоном Карбулицьким. Однак вступ на територію Буковини румунських військ зупинив цей процес. Румунські окупанти почали розпускати українські адміністрації, арештовувати найбільш активних українських діячів. Бойові групи ОУН організовували спротив, вступаючи у збройні сутички з підрозділами румунської армії, перш за все у гірських районах[16]. Однак було очевидно, що протистояти регулярним військам реальної можливості не було. За спогадами П. Войновського як теренового провідника ОУН, від члена проводу ОУН і кадрового військового Р. Сушка надійшли рекомендації вступити в контакт з представником німецької військової адміністрації генералом Альфредом фон Єклем, який належав до кола симпатиків України та був пов’язаний з антигітлерівськими колами у вермахті. Внаслідок проведених переговорів була досягнута домовленість про його сприяння у виведенні з території Буковини активістів та членів бойових груп ОУН до Галичини під виглядом «робочої колони». Тристоронні переговори за участю представників Української Буковинсько-Бесарабської Національної Ради та ОУН, німецької та румунської військових адміністрацій відбулися 28 червня 1941 р. в Чернівцях у резиденції генерала фон Єкля. За наслідками переговорів була підписана тристороння угода, згідно з якою румунські військові зобов’язалися не перешкоджати формуванню такої «робочої колони» та її виходу за межі контрольованого ними краю[17].

Очевидно, в той момент це було вигідно усім сторонам. Підпілля ОУН виводило з під румунських репресій своїх членів, які були розконспіровані через участь у збройних сутичках з відступаючими радянськими військами та наступаючою румунською армією, проголошенні в населених пунктах української влади та у формуванні українських адміністрацій. Німецька та румунська адміністрації позбавлялися загрози перманентного військового протистояння з організованим націоналістичним підпіллям на підпорядкованій їм території, яке вже фактично продемонструвало готовність та здатність розпочати партизанські дії.

Для виведення активістів ОУН з румунської зони окупації України було сформовано три групи – Чернівецька (на чолі з П. Войновським, що за різними даними мала від 400 до 500 осіб, Підкарпатська з центром у Вижниці (І. Дорійчук – „Сокіл”) до 750 осіб, Кіцманська група. Кожна з груп у липні почала рух за власним маршрутом (зокрема, чернівецька група вирушила 12 липня, вижницька – 20 липня)[18]. Їх основу складали члени ОУН з Буковини. Чимало з них мало досвід боротьби за Карпато-Українську державу в лавах Карпатської січі. Переважну частину куреня складала молодь, яка була готова творити основу українського війська. Власне, ця ідея була провідною в середовищі тих, хто започатковував цю одиницю і складав її кістяк. Однак вже під час формування та в процесі руху групи зростали кількісно за рахунох тих, хто не бажав лишатися на окупованій румунами території. Як згадував П. Войновський, «на збірні пункти, що знаходилися в Чернівцях, Вижниці, Кіцмані охочі їхали фірами, верхи на конях, ішли пішки, поодинці, групами. Прямували до нас із-за Дністра й Черемоша – інтелігенти, робітники, селяни, молодші й старші, чоловіки й жінки, дуже багато дівчат і юнаків»[19].

За даними дослідження А. Дуди та В. Старика, чернівецька і кіцманська групи після переходу кордону і прибуття до Прикарпаття з’єдналися на підходах до Снятина і далі рухалися спільною колоною[20]. П. Войновський подає дещо іншу версію руху кіцманської групи, зазначаючи, що вона біля міста Сороки перебралася понтонним мостом через р. Дністер і була спрямована в напрямку на Умань. Учасники цієї групи та інші невеликі групи, які рухалися цим маршрутом згодом приєдналися до основної колони в районі Кам’янця-Подільського[21].

11 серпня (за іншими даними 13 серпня) 1941 року в містечку Городенка на території Галичини за однією версією дві, а за іншими даними усі три групи з’єдналися і були переформовані. Власне, там і народився „Буковинський курінь”, який надалі досяг загальної чисельності за різними оцінками від 1500 до понад ніж 3000 осіб, що мали вік переважно від 16 до 40 років. В складі куреня були не лише чоловіки, але й жінки (так звана «жіноча сотня»). Діяли два хорові колективи (70 і 42 особи), музичний оркестр з 24 музикантів. Легально учасники Буковинського куреня здійснювали рух як цивільні особи („робоча колона”) і в більшості не були озброєні. Зброю мала охорона, яка дбала про безпеку під час руху та зупинок[22]. Протягом кількох днів перебування у Городенці було сформовано основні служби куреня, а особовий склад поділено на сотні. 14 серпня 1941 року Буковинський курінь вийшов маршем з Городенки в напрямку Києва[23].

Перший етап маршруту Буковинського куреня проходив територією Тернопільщини. Перейшовши через р. Дністер в районі с. Устечко, повз Товсте, Борщів, Скалу-Подільську курінь 21 серпня досяг р. Збруч, яка століттями ділила Україну. Під спів патріотичних пісень та після імпровізованого віча, учасники маршу переправилися через Збруч і через с. Оринин продовжили рух в напрямку Кам’янця-Подільського[24]. Щоденно курінь долав 20-30 км шляху. 24 серпня 1941 р. він вступив до Кам’янця-Подільського[25]. За даними П. Войновського, перед входженням до міста було проведено повірку особового складу куреня, який за її результатами налічував 3 986 осіб. У Кам’янці-Подільському курінь розмістили в колишніх казармах Армії УНР під проводом С. Петлюри, що для його учасників було особливо символічним і було сприйнято з піднесенням[26].

Перебування Буковинського куреня у Кам’янці-Подільському тривало п’ять днів. Далі, поділившись на дві групи з різними маршрутами, курінь вирушив у напрямку Вінниці, де мало відбутися їх об’єднання.         Рухаючись на Київ через Поділля, курінь лишав свої кадри в багатьох населених пунктах для організації українських адміністрацій, охорони порядку, налагодження господарського, культурного та громадського життя. Зокрема, під час перебування куреня в районі Кам’янця-Подільського щонайменше дві сотні (Дністровська і Бесарабська) були спрямовані на південний схід України. Ще близько ста осіб було залишено куренем в населених пунктах по дорозі на Жмеринку[27]. Кілька груп чисельністю до 40 осіб було спрямовано до Умані та на крайній південь України – до Одеси і Миколаєва[28]. У Вінниці було залишено 200 осіб, які мали включитися в роботу на терені краю. Керівництво цією групою було покладено на Юрія Андрука («Буревій»)[29].

Учасник походу Буковинського куреня, а згодом, як наймолодший його член призначений особистим ординарцем командира куреня П. Войновського Орест Білак, подаючи детальну хронологію руху куреня до Києва, вказує, що коли лише 27 жовтня 1941 р. в складі основної групи членів куреня потягом він виїхав з Вінниці, то 28 жовтня була пересадка в Козятині, і тільки 29 жовтня десь о 6-7 годинах ранку курінь прибув на вокзал у Києві. «29-го жовтня, – пригадує він, – тріюмфально приїхали до Києва, шоста або сьома година, висіли на стації, сказали нам прибрати красу і бути готовими до маршу»[30].

Командир Буковинського куреня П. Войновський в своїх спогадах згадує, що після урочистого маршу із співом героїчних пісень вулицями Києва від вокзалу до Університету і, згодом, по вул. Короленка (тепер Володимирська) мимо Св. Софії та пам’ятника Б. Хмельницькому, біля приміщення української поліції (будинок кол. Присутніх місць), де мав розташуватися курінь, їх зустрічала офіційна делегація на чолі з комендантом української поліції курінним Захвалинським[31].

Усі учасники похідних груп ОУН, хто перебували в той час в Києві, та члени Буковинського куреня, які залишили спогади, вказують на те, що незабаром після прибуття до Києва, відібрані у почесну сотню представники куреня склали урочисту присягу на вірність Україні перед Українською Національною Радою, що була створена в Києві 5 жовтня 1941 р. за ініціативою заступника голови Проводу ОУН та керівника Центрального керівництва ОУН на СУЗ О. Ольжича як прообраз репрезентативного органу парламентського типу. УНР розміщувалася тоді в будинку Академії наук України по вул. Короленка (тепер Володимирська). Тож курінь не міг прибути в Києв раніше ніж УНР була створена. Окрім того, П. Войновський, який брав участь у підготовці того заходу, пригадує, що поміж присутніх на церемонії складення присяги він бачив О. Телігу[32]. Між тим відомо, що О. Теліга прибула до Києва 24 жовтня 1941 р.

Отже, підсумовуючи наведені дані, можливо прийти до переконливого висновку, що прибуття основної частини „Буковинського куреня” в Київ, швидше за все, сталося все ж таки не раніше, ніж останні дні жовтня-початку листопада 1941 р. Таким чином Буковинський курінь не міг брати і не брав жодної участі у нацистських вбивствах євреїв Києва у Бабиному Яру 29-30 вересня та в початку жовтня 1941 р. Усі звинувачення на його адресу з цього приводу є безпідставні і тут, нарешті, має бути поставлено остаточну крапку.

До Києва прибула фактично лише невелика частина членів куреня. Згідно з дослідженнями Дж. Армстронга, це була група буковинців з понад ніж 500 осіб[33]. Цю цифру називають і деякі українські історики[34]. А. Дуда та В. Старик вказують на кількість в 700-800 прибулих у Київ буковинців[35]. О. Білак згадує, що їх тоді прибуло в Київ „коло вісімсот”[36]. Очевидно, що саме ці останні наведені дані найближче відповідають істині. Адже з числа прибулих членів куреня були сформовані групи для подальшої відправки до різних населених пунктів для розбудови організаційної мережі та допомоги в організації українських адміністрацій, порядкової служби. Зокрема, згадується про відправку чисельних груп на Харківщину та Чернігівщину, в райони Київщини[37]. Після цих передислокацій, за даними В. Вериги, в Києві було залишено приблизно 600 членів куреня[38]. Можливо, їх було ще менше – близькл 500, що мав на увазі Дж. Армстронг, вказуючи кількість буковинців, які були на той час у Києві.

Подальше перебування Буковинського куреня у Києві було пов’язане із спробами реалізації концепції ОУН щодо системної та послідовної розбудови адміністративної, освітньої, культурної, громадської мережі українських установ та організацій різного рівня, які незважаючи на умови німецької окупації повинні були де-факто охопити якнайширші сфери життя в Україні під егідою Української Національної Ради і тим самим підготувати реальний грунт для відновлення української державності в слушний момент. Одним з ключових напрямків реалізації цього плану було закладання передумов для формування українського війська. Одним із організованих та підготовлених осередків, навколо якого міг би розвиватися цей процес, мали стати саме національно-свідомі та вже загартовані учасники Буковинського куреня.   Єдиним легальним способом створити та утримувати значну кількість озброєних людей в умовах присутності німецьких окупаційних військ було зосереджувати їх під виглядом української поліції, що в перші дні німецької окупації сворювалася при місцевих органах українського самоврядування. Водночас, в час стрімкої зміни влад, було надзвичайно актуальним питання охорони громадського порядку та безпеки, установ та важливих об’єктів місцевої інфраструктури.

Однак по мірі ствердження німецького окупаційного режиму на Україні, окупанти всіляко намагалися перешкоджати цим планам, підпорядковуючи та спрямовуючи процес організації української поліції своїм цілям. З цією метою мали місце часті накази німецької військової, а потім цивільної окупаційної адміністрації про реорганізацію системи підпорядкування та управління підрозділами української поліції, їх часта передислокація, перемішування першостворених українських поліцейських загонів з набраними під контролем німецької адміністрації новобранцями. Поширеною практикою було стеження за українськими поліцейськими, виявлення та арешт активістів ОУН як серед командного складу, так і серед рядових стрільців.

З прибуттям до Києва Буковинського куреня частина його учасників була відкомандирована у розпорядження КУП. За деякими даними, було створено об’єднаний «Київсько-Буковинський курінь»[39], який складався з куренів «Київ» та «Буковина»[40]. Пізніше (в кінці листопада 1941 р.) було створено ще додатковий окремий курінь, який об’єднав у собі усі районні відділки поліції і став, власне, міською поліцією Києва в прямому сенсі цього значення з підпорядклваним слідчим відділом у кримінальних справах[41]. Статус інших куренів фактично набув рис своєрідного українського гарнізону в Києві. У згаданому вище звіті А. Орлика згадується про те, що куренем «Буковина» командував «пор. В.»[42]. Можливо, мався на увазі саме П. Войновський («Василь»), який також очолював військову референтуру УНР. Проте статус командира куреня, вочевидь, для Войновського був більше номінальний, який мав формально закріпилювати в нових умовах його фактичне становище як дійсного лідера і керівника усієї буковинської групи. Він мешкав окремо від куреня на конспіративній квартирі разом з родиною (дружиною та дочкою), постійно перебував у роз’їздах в організаційних справах[43].

П. Войновський згадує, що з прибулих буковинців, які залишилися в Києві після відправки груп далі на Схід і Південь, «було сформовано два батальйони, що пішли на Печерськ у казарми, де раніше містилася більшовицька військова частина»[44]. Учасник куреня Корній Товстюк, який з кінця грудня 1941 р. перейшов на нелегальне становище і перебував на підпільній квартирі на лівому березі Дніпра, але підтримував зв’язок з соратниками і навіть відвідував Київ[45], згадував про перебування частини Буковинського куреня в приміщеннях колишнього Кловського палацу (перед війною тут містилося Геологічне управління УРСР – С.К.). Він, зокрема, зазначав, що в гаражі, який був поряд у підпорядкуванні членів куреня, було обладнано таємний склад зброї та боєприпасів[46]. О. Білак, який з 7 грудня 1941 р. жив на квартирі Войновського як його помічник, вказує на те, Буковинський курінь розміщувався за адресою Короленка 15 до кінця січня-початку лютого 1942 р., коли його після реорганізації німецькою владою було переведено до приміщення по вул. Левашовська 7[47] (нині вул. Шовковична). В інших джерелах фігурує адреса казарм на розі вул. Інститутської та Німецької (тепер Липської), куди було переведено частину куреня після реорганізації української поліції[48].

Чисельність створених фактично незалежно від німецької військової адміністрації і непідконтрольних окупаційній владі українських збройних формувань у Києві восени 1941 р. сягала понад 1500 осіб. Але 29 жовтня 1941 р. до Києва прибула німецька охоронна поліція та СД, які поступово перебрали на себе всі функції контролю над містом. 6 листопада надійшов наказ Гіммлера, яким було визначено офіційні принципи та порядок формування місцевої міліції у «Східних областях». Це мали бути охоронні підрозділи («шуцманшафти»). Штаб української поліції був розформований. На її основі було створено Українську Охоронну Поліцію, яку повністю підпорядковано німецькій поліції порядку. Командиром УОП було призначено сотника Захвалинського. Основною її функцією було визначено охорону важливих об’єктів Києва[49].

В подальшому, чисельність збройних формувань різного характеру, що дислокувалися в Києві і в яких брали участь українці, поступово нарощувалася. Починаючи з грудня 1941 р – поч. січня 1942 р. збільшення контингенту цих збройних формувань відбувалося переважно за рахунок колишніх військовополонених Червоної армії та мобілізації молоді, головно з території Полтавщини. Остання складала основу так званого “Полтавського батальону», який безпосередньо підпорядковувася СД з центром на вул Короленка 33 і здійснював охорону концтаборів, облави разом з німецькою поліцією, конвоювання арештованих, та тих, хто відправлявся до Німеччини. З метою маскування, батальон мав темну форму, схожу на форму УОП. Окремо нацисти сформували з мобілізованої української молоді чисельні підрозділи (кілька батальонів) «допоміжної охорони», яка підпорядковувалася вермахту. Додатково в Київ було введено поліцейське формування чисельністю в 1000 осіб, що складалося виключно з німців та „фольксдойче”. В цей час німецькі окупаційні органи відповідно до розпоряджень райхскомісара Е. Коха посилили контроль за діяльністю УОП, яка була підпорядкована введеним до її складу німецьким офіцерам, внаслідок чого УОП повністю втратила свій самостійний характер[50]. Почала проводитися системна і цілеспрямована заміна командного складу УОП, коли замість українських командирів підрозділів призначалися «фольксдойче» російського походження або офіцери з колишніх радянських військовополонених[51].

Під час реорганізацій української поліції в Києві німецька влада цілеспрямовано перемішували склад її першоутворених підрозділів з новобранцями. Таким чином, учасники похідних груп ОУН, які були направлені на початку німецької окупації для створення української поліції як зародку української армії, опинилися у меншості, були розчинені в масі новоприбулих добровольців до служби в поліції. Це вимагало переходу до суворої конспірації. Однак агентура СД, заслана до українських поліцейських формувань, все ж викрила і здала гестапо багатьох підпільників – членів ОУН.

Ця доля не минула і Буковинський курінь.

Після початку у грудні 1941 р. масових арештів українських націонналістів у Києві та послідовної ліквідіції будь-якої самостійності українських поліцейських підрозділів, для багатьох стало ясно, що надії на створення української армії таким шляхом не виправдалися і не мають перспективи. Для сотень людей, які перебували в українських поліцейських формуваннях у Києві як підпільники ОУН постало ребром питання – що робити далоі? Звільнення з поліції загрожувало втратою певного легального статусу та забезпечення, проблемами з пошуками роботи та засобів до існування у великому місті, мобілізацією на примусові роботи в Німеччині. Просто так зникнути та перебратися до іншої місцевості в умовах розпочатого нацистського терору такій великій масі людей одночасно було практично неможливо. Тому буковинці намагалися триматися разом і спільно зустрічати удари долі. Коли під час реформування української поліції у Києві німецька влада почала створювати «шуцманшафт» (охоронну поліцію), члени Буковинського куреня організовано перейшли до нової структури і склали основу «шуцманбатальону 115». Майже одразу за рахунок привезених добровольців з колишніх радянських військовополонених чисельність батальону була збільшена і буковинці складали в ньому біля половини особового складу. Лише наприкінці січня 1942 р. батальйон отримав форму – литовське обмундирування та військове взуття. Лише в лютому видали зброю – переважно радянські гвинтівки старого зразка і вони почали нести службу по охороні об’єктів у Києві. За спогадами учасників куреня, ця служба була «малозначна, охорона, наприклад: електровні, водопроводу, млина, цукроварні, «Большевик», та склад з побитими машинами біля Печерської Лаври…»[52]. Зазначимо, що серед колишніх військовополонених до батальону потрапили і кілька недавніх політпрацівників Червоної армії, перевдягнених у форму рядових бійців. Хоч про них знали від інших військовополонених, проте не видали. Між тим, коли німецькі командири поставили питання чи хтось є в кого батьки чи діди є німцями і хто походить з німецьких родин, саме вони піднесли руки і були окремо відібрані як «фольксдойче». Пізніше декого з них буковинці бачили як співробітників гестапо. Прийшли з табору до батальйону і декілька полонених-червоноармійців, які були євреями. Як згадував О. Білак, їх було «п’ять або більше, що прибули із полоненими Червоної армії, через культурні відносини кращі з українцями і в нас відносини були найкращі, ніхто не звертав уваги і так німці не взнали». Прізвище одного з таких вояків куреня-євреїв було Зайдель[53]. Поодинокі буковинці лишилися в інших структурах поліції.

У звіті А. Орлика до провідників ОУН щодо створення та діяльності у Києві української поліції зазначається, що вже в кінці грудня 1941 р. – на початку січня 1942 р. були проведені арешти у слідчому відділі. Поряд з Р. Бідою («Гордон») та його секретаркою, згадується про арешт «буковинців С. та С.»[54]. П. Войновський фактично перейшов на нелегальне становище і 31 січня 1942 р. разом з групою інших провідних членів ОУН автомашиною виїхав з Києва. Незабаром з Києва виїхали також буковинці Олекса Додяк з дружиною, Кость Павлюк та доктор Квасницький, які супроводжували О. Ольжича до Львова. Додяк і Павлюк згодом влилися у підпільний бойовий буковинський відділ ОУН (БУСА)[55]. У січні-лютому 1942 р. разом з редакцією «Українського слова» та Оленою Телігою з активом Спілки українських письменників, яку вона очолювала, були заарештовані і закатовані гестапо учасники Буковинського куреня Євген Суховерський, Орест Чемеринський і Дарія Чемеринська (Гузар), сестри Євгенія і Теодозія Суховерські, Юрій (Георгій) Дідів, Корнель Костюк, Теофіль Панчук, Корнель Турлик, Микола Унгурян, Роман Якубович, Юрій Шпитько, Володимир Коцур, Керський[56].

У лютому 1942 р. у шуцманшафтбатальоні-115 німці провели анкетування особового складу, де поміж іншого треба було вказати відомих заповнювачу анкети членів ОУН. У квітні почали масово замінювати командирів буковинців і галичан на колишніз червоноармійців, що викликало хвилювання та незадоволення серед вихідців із Західної України та Буковини. А у травні, на Зелені свята, гестапо провело раптові арешти командирів-буковинців як учасників підпілля ОУН. Тоді були заарештовані шестеро (за іншими даними десятеро) учасників Буковинського куреня, серед них хорунжий Архип Кибич, чотовий Созонтій Пиндуляк, Семен Демидюк, Ярема Якубовський, а також галичанин сотник Кравець[57].

У червні 1942 р. серед вояків батальйону було поширено листівку ОУН, де гауляйтер України Е. Кох був названий «катом України». Двоє буковинців – бунчужний Стрілецький та стрілець Зав’ялець змогли втекти з Києва на Волинь до боївок ОУН. Це викликало нову хвилю обшуків та арештів[58].

Тоді ж німецька влада розпочала нову реорганізацію підрозділу. 115-батальон був поділений на дві частини, які стали основою двох окремих батальонів – 115-го та новоствореного 118-го. До їхнього особового складу були долучені дві сотні новобранців з числа молоді, яка мала відправлятися на роботу до Німеччини[59] і, вочевидь, вважала за краще поступити на службу в поліцію й лишитися на території України. За деякими даними, до 118-го батальону була передана одна сотня, в якій чисельно переважали буковинці. Більшість же учасників походу Буковинського куреня лишилися в складі 115-го батальону[60].

Проте в той час німецький окупаційний режим досить впевнено почувався в Україні і, зокрема, в Києві. На тлі розгортання масових репресій проти українських націоналістів така кількість зосереджених у Києві озброєних українців, багато з яких були пов’язані з підпіллям ОУН, нацистам не була потрібна. Тож в на початку серпня 1942 р. надійшов наказ про відправку обох батальонів до Білорусії. 6 серпня о 9.00 ранку ешелон з буковинцями в складі 115-го батальону відбув з Києва на Мінськ[61] невдовзі слідом за ними був відправлений 118-й батальон, у складі якого також була частина колишніх учасників походу буковинського куреня на Схід[62].

Під час перебування у Білорусі протягом літа 1942 – поч. 1944 рр, шляхи обох батальонів не перетиналися. Лише 4 липня 1944 р. вони зустрілися в районі Радишковичі-Гродно і далі вже спільною колоною рушили у бік польської території, на захід від лінії фронту. 15 липня відбулася нарада підстаршин, на якій обговорювалося питання про перехід на Волинь і приєднання до УПА. Але з огляду на перебування поряд значних німецьких та мадьярських підрозділів, а також на загрозу опинитися під час такого переходу на вістрі боїв по лінії фронту між німецькими та радянськими військами, було вирішено продовжити марш на північ. Пройшовши через всю Польщу, 115-й та 118-й батальони потрапили на територію Німеччини[63].

16 серпня 1944 р. зі станції Розенбург вояки батальонів були направлені німецьким командуванням на територію Франції. Вже під час руху до місця дислокації було ухвалено принципове рішення про перехід на бік французького руху Опору. 22 серпня під час перебування українських вояків у казармах в містечку Вальдагон відбувся перший контакт із французьким підпіллям, який було започатковано через працівників кухні. 24 серпня (це був четвер) старшини батальону послали зв’язкового Співака до французьких партизан з повідомленням, що українці переходять на їхній бік. Проте в призначений час (до суботи) зв’язковий не повернувся. В цій ситуації 26 серпня на таємній нараді було вирішено негайно покинути розташування й перейти до партизан. До такого рішення спонукало й те, що німці раптово скасували подальшу передислокацію українського батальону і оголосили, що в неділю усі вояки підуть до церкви.

В ніч з суботи на неділю всі українці були попереджені про втечу і лягли спати одягненими. Окремо відбулося приготування до виходу обозу. О другій годині ранку 27 серпня українські вояки зібралися напоготові на першому поверсі казарми. Раптом з другого поверху, до них вийшли німецькі командири, які почули шум і зажадали пояснень: що відбувається? У відповідь український кулеметник дав по усім дверям другого поверху довгу чергу. Німці поховалися і більше не озивалися. За півгодини український батальон вирушив у бік лісу. О 9.30 ранку українських вояків наздогнав верхи на коні німецький командир батальону капітан Лібе. Він звернувся до них російською мовою із закликом повернутися під гарантії безпеки і апелював, що українці йдуть до комуністів. Проте ніхто не вступав з ним у розмови, колона мовчки рухалася своїм маршрутом. А вояк Марченко увесь цей час тримав Лібе під прицілом кулемета. Зрештою, зрозумівши, що спроби повернути українців марні, німецький офіцер спитав, чи він може повернутися назад. Його відпустили з миром. О 10.30 в полі поза лісом в районі Шан-Гійо відбулася зустріч українців з французькими повстанцями, що очікували на них з кількома грузовиками. Відбулося масове братання з радісними криками та обіймами. Далі український батальон повели у розташування французьких сил Опору. О 15.30 він прибув на місце, де українців зустрів французький капітан Леклерк та французькі вояки і місцева громада. Їх приймали з хлібом та сіллю, пригощали місцевим сиром та вином. Після проведеного обліку особового складу виявилося, що на бік француських сил перейшли 491 український вояк з повним озброєнням, батальон мав 2 протитанкові гармати 45 мм, понад 70 возів та понад 170 коней. В цьому районі французькі партизани були доволі погано озброєні, тому така військова одиниця їх значно посилила.

29 серпня відбувся збір старшин та підстаршин батальону, на якому було вирішено, що прийняти назву «Український курінь імені Тараса Шевченка», за козацькими традиціями на курінного був обраний найстарший за віком колишній старшина Армії УНР Олександр Негребецький.

Наступного дня відбувся великий парад українського куреня, якого привітали представники французького штабу руху Опору полковник Лагарде, майор Петі, капітан Леклерк, представник англійських військових лейтенант Тома Гарвель, американський лейтенант та польський лейтенант Паолі. Курінний Негребецький доповів, що Український курінь імені Тараса Шевченка готовий боротися за волю Франції і славу України. У відповідь французький полковник проголосив: «Хай живе Україна!». Українці відповіли традиційним «Слава!», яке прокотилося луною і викликало захват у французів[64]. Так розпочалася нова сторінка історії Буковинського куреня.

Український курінь ім. Т. Шевченка у Франції не був декоративною військовою одиницею. Вже 31 серпня 1944 р. одна з сотень куреня, виконуючи бойове завдання, в районі міста Безансон перехопила німецьку штабну колону. Після жорстокого бою, знищивщи біля десяти німців та захопивши полонених і мішки з штабними документами та грошима, українці без втрат повернулися у розташування[65]. Після передислокації куреня в район Дамблену, на початку вересня 1944 р. українські вояки мали кілька боїв з німецькими військами. В них були і перемоги із захопленням великої кількості німецьких вояків у полон. Були й драматичні події, коли сотня українців зустрілася в нерівному бою з німецькою танковою колоною і зазнала відчутних втрат, проте лишилася на позиціях. 14 вересня 1944 р. курінь було зібрано у містечку Дамблен і оголошено, що він припиняє бойові дії і буде розформований. Останній офіційний збір куреня відбувся 20 вересня в селі Епинуа біля церкви. Окремих вояків було відзначено французькими бойовими нагородами. Після цього курінь було розпущено[66].

Участь українських військових формувань у боях за Францію проти німецької армії грунтовно висвітлена канадським істориком Рональдом Соробеєм в статті «Українці боролися за Францію» в журналі «Друга світова війна»[67]. Пам’ять полеглих в боях за Францію українців увічнює скромний пам’ятник, встановлений на їх братській могилі у місті Версель.

Історія Буковинського куреня – це частина історії українського народу в роки Другої світової війни у вісй її складності та багатовимірності. Це долі людей, які вірили в Україну, змагалися за її державність, вільний та самостійний розвиток. Тому ця історія заслуговує на об’єктивне та справедливе висвітлення й оцінку.

 

 

[1] Киселев Сергей. Бабий Яр как зеркало украинськой эволюции // Киевские ведомости. – 1997. – 7 октября.

[2] Шлаєн Олексанр. Чи став Бабин Яр уроком історії // Дзеркало тижня. – 2001. – 29 вересня.

[3] Єлісаветський Стер. Слово про Бабин Яр // Дзеркало тижня. – 2001. – 29 вересня.

[4] (Евтушенко Евгений. “Не думаю, что Путин проиграет, если выскажет критическую оценку эпохи Сталина. Нельзя жить с грехом, надо очиститься» // Факты и коментарии. – 2002 – 17 липня.

Червоненко різко засудив бездієвість уряду та громади у зв’язку із побиттям студента синагоги Бродського // http://obozrevatel.com/news/2005/8/31/38692.htm

[6] Табачник Дмитрий. Галичанские «крестоносцы» против Украины // Киевский вестник. – 2008. – 21 октября.

[7] Кот Сергій. Підпілля ОУН в окупованому Києві. 1941-1943 // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції „Друга світова війна і доля народів України” (23-24 червня 2005 р., м. Київ). – Київ, 2005. – С. 126- 140; Його ж. Українська Голгофа: Підпілля ОУН в окупованому Києві. 1941-1943 // Українське слово. – 2005. – Ч. 35. (31 серпня-6 вересня); №36 (7-13 вересня); №37 (14-20 вересня); №38 (21-27 вересня); №39 (28 вересня – 4 жовтня); №40 (5-11 жовтня); №41 (12-18 жовтня); №42 (19-25 жовтня 2005); № 43 (26 жовтня-1 листопада 2005 р.); № 44 (2-8 листопада); №45 (9-15 листопада).

[8] Нахманович В.Р. Буковинський курінь і масові ростріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – №3. – С. 76-97.

[9] Там само, с. 87-93.

[10] Шульмейстер Ю.А. Гітлеризм в історії євреїв. – К., 1990. – С. 133.

[11] Шлаєн О. Бабин Яр. – К., 1995. – С. 324, 411-413.

[12] Подольский А. Ю. Нацистский геноцид на Украине // основніе єтапі развития // Холокост, «еврейский вопрос» и современное украинское общество. – Харьков; Иерусалим, 1996. – С. 92: Подольс4кий А., Фредекинд А. Бабий Яр – понять и ответить // http: // www. yolocaust.kiev.ua

[13] Коваль М. В. Трагедия Бабьего Яра: история и современность // Новая и новейшая история – М., 1998. – №4. – С. 20.

[14] Король В. Ю. До питання трагедії радянських військовополонених на територыъ України (1941-1944 рр.). Україна у Другїй Світовій війні: уроки історії та сучасність: Матеріали міжнарод. наук. конф. (27-28 жовтня 1994 р.) – К., 1995. – С. 132; Король В. Ю., Мошик І.В. Фашистський окупаційнгий режим на Україні та становище інтелігенції // Трибуна. – 1997. – №9/10. – С. 35; Король В.Ю. Система каральних органів в окупованому Києві (1941-1943)та її виконавці // Історія в школі. – 2000. – №11/12. – С. 11-12. та ін.

[15] Войновський Петро. Моє найвище щастя. Спомини. – К., 1999. – С. 221-239.

[16] Там само, с. 240-241. Armstrong John. Ukrainian nationalism. Third edition. – Englewood, Colorado, USA, 1990. – P. 65.

[17] Там само, с. 241-244.

[18] Верига Василь. Буковинський курінь. 1941 // На зов Києва . – Торонто-Нью-Йорк, 1985. – С. 110-118; Енциклопедія історії України. – К., 2003 – С. 399; Дуда Андрій, Старик Володимир. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918, 1941. 1944. – Чернівці, 1995. – С. 68-70.

[19] Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 244.

[20] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 68.

[21] Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 245,249.

[22] Верига Василь. Буковинський курінь. 1941 // На зов Києва . – Торонто-Нью-Йорк, 1985. – С. 110-118; Енциклопедія історії України. – К., 2003 – С. 399; Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 75; Войновський Петро. Вказ праця. – С. 247-248.

[23] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ праця. – С. 76.

[24] Там само, с. 76-77.

[25] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ праця. – С. 78.

[26] Войновський Петро. Вказ праця. – С. 250.

[27] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ праця. – С. 81.

[28] Верига Василь. Буковинський курінь. 1941 // На зов Києва . – Торонто-Нью-Йорк, 1985. – С. 110-118; Енциклопедія історії України. – Т. 1. – К., 2003 – С. 399.

[29] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ праця. – С. 83.

[30] Bilak Orest. Op. cit.

[31] Войновський Петро. Вказ праця. – С. 254.

[32] Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 258.

[33] Armstrong John. Op. cit. – P. 65.

[34] Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. – Київ-Львів, 2003. – С. 51.

[35] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 84.

[36] Bilak Orest. Op. cit.

[37] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 86; Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 254.

[38] Верига Василь. Буковинський курінь. 1941 // На зов Києва . – Торонто-Нью-Йорк, 1985. – С. 110-118.

[39] Радзевич К. Вказ. праця. – С. 104-105.

[40] Кучерук Олександр. Вказ. праця. – С. 77, 83.

[41] Там само, с. 84.

[42] Там само, с. 83.

[43] Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 256-257; Bilak Orest. Op. cit., p. 22.

[44] Войновський Петро. Вказ. праця. – С., 256.

[45] Товстюк Корній. Спомини // Українське слово. – 1997. – 22 травня.

[46] Записано автором зі слів К. Товстюка під час його зустрічі з громадськістю 11 вересня 2001 в приміщенні Музею історії Києва.

[47] Bilak Orest. Op. cit., p. 8; Лист О. Білака до С. Кота від 25 листопада 2005 р.

[48] Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. – К., 2003. – С.36.

[49] Радзевич К. Вказ. праця. – С. 102, 242; Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. – К., 2003. – С. 36, 254.

[50] Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. – К., 2003. – С. 36-37.

[51] Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. – Торонто, 1991. – С. 74.

[52] Bilak Orest. Op. cit., p. 8, 22-23; Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 84.

[53] Лист О. Білака до С. Кота від 25 листопада 2005 р.; Bilak Orest. Op. cit., p. 34.

[54] Кучерук Олександр. Вказ. праця. – С. 85.

[55] Bilak Orest. Op. cit., p. 8, 23; Войновський Петро. Вказ. праця. – С. 269-270.

[56] Кот Сергій. Згадати всіх поіменно // Українське слово. – Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 92; Товстюк Корнелій. Вказ праця..

[57] Bilak Orest. Op. cit., p. 8; Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 122.

[58] Bilak Orest. Op. cit., p. 8.

[59] Там само.

[60] Там само; Лист О. Білака до С. Кота від 25 листопада 2005 р.;

[61] Bilak Orest. Op. cit., p. 8.

[62] Дуда Андрій, Старик Володимир. Вказ. праця. – С. 124.

[63] Bilak Orest. Op. cit., p. 12-13.

[64] Bilak Orest. Op. cit., p. 13-14, 35-36.

[65] Там само.

[66] Там само, с. 14-15.

[67] Sorobey Ronald B. Ukrainians’ fight for France // World War II (USA, Canada), 2004, September, p. 42-48.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.