Рік по мамі. Рік по Кіндрату. Одні рани рубцюються, натомість з’являються свіжі – рани, могили. Упродовж року загинуло десяток хлопців, яких знав, з якими перетинався на фронті, двоє останніх – на Світлодарській дузі.
Видав «Блокпост». Дотепна вийшла книжка. Більше таких не буде. Наклад розійшовся. 5000 примірників закупив Мінкульт.
Польською вийшли «Вірші з війни». Їздив із презентаціями. Уперше за останні 22 роки виїхав за кордон.
Написав 14 новел і два вірші. Розпочав писати роман. «Батальйон».
Вірші майже не пишуться. І кому треба ті вірші, окрім п’ятьох-шістьох відданих поезії шахідів? Хто нині готовий покласти життя за рядок?
З 14 новел – 5 непогані, ще 5 загалом добрі, а 4 – досконалі. Наче відбиток кров’ю. Наче й не я писав. Хтось.
Намагався кожного місяця бувати на фронті. Не для фото. Не для сюжетів. Ну, для сюжетів, може, хіба трохи. Для душі. День туди, день звідти і там – день, два, три. Кожного разу, коли їхав, шукав нагоди стрельнути. Інакше б не їхав. Можливість стрельнути була обов’язковою умовою поїздки. І стріляв. І стрельнув. Най буде – три рази. Най буде два рази. Най буде раз. Але – стрельнув. (Давніше ми були домовилися не казати «вбив»).
Рік прожив.

Борис Гуменюк