23 жовтня 2019 року в межах авторського проєкту професора Ірини Фаріон «Від книги до мети» відбулася презентація книг воїна і письменника Бориса Гуменюка «Вірші з війни», «100 новел про війну».

У навчальному закладі, де вчилися два найосновніших українських націоналісти Степан Бандера і Роман Шухевич, заступника командира добровольчого батальйону ОУН (2014 р.) Бориса Гуменюка від імені усіх студентів «Львівської політехніки» привітала піснею «Кленова балада» та музичним супроводом до неї студентка третього курсу інституту економіки та менеджменту Аліна Гетьман.

Ірина Фаріон розпочала ювілейну 60-ту зустріч з озвучення декількох цитат з книжки автора «Блокпост» (2016). «Ви одразу складете собі портрет людини, що сидить перед вами – воїна, письменника, українця, неперевершеного пасіонарного та імпульсивного націоналіста, красивого, вільного, самодостатнього чоловіка. Борис каже: «Миру не буде! Війни також… Але як заспокоїти мозок і кров?» Правдиві відповіді про війну можна знайти у презентованих сьогодні збірках автора «Вірші з війни» та «100 новел про війну», які принесли письменнику світову славу», – зауважила Ірина Фаріон.

У 2014 році на Форуму видавців у Львові Борис Гуменюк, залишивши фронт на кілька днів, продав «Вірші з війни», накладом 25 000 примірників за 1 мільйон гривень». «Як можна було заробити на віршах мільйон?» –  запитала Ірина Фаріон автора. На що він відповів: «В нинішніх обставинах це практично неможливо. Так сталося, що я був перший з письменницького цеху, хто опинився на цій війні…Собівартість книжки була 4 грн. Продавали її по 30 грн. І десь 10 % зі всіх людей її так і купили. Інші давали – 50, 100, 200, 500, 1000, 5 000 грн, 1000 доларів. Один чоловік привіз тепловізор за 6 500 доларів.  За зароблені гроші ми купили берци, казки, бронежилети… І все це доставили на схід».

Борис Гуменюк зазначив, що почав писати вірші після довгої перерви: «Коли ти бачиш, як навколо гинуть побратими, то свідомо розумієш, що над романом треба працювати десь рік, і ти можеш просто не завершити. Ми сьогодні з пані Іриною були на Личаківському цвинтарі, де лежить мій побратим Андрій Юрга (позивний «Давид»), який загинув у ніч на 23 листопада після прямого влучання снаряду САУ терористів у будинок, де він перебував. І коли ти це бачиш, то розумієш, що починати писати роман – це нахабство. Ти можеш написати дві сторінки, п’ять чи п’ятдесят…Тому треба писати щось таке, що можна швидко почати та завершити принаймні завтра, післязавтра. Тому я і обрав вірші».

Автор також зазначив, що книжка написана верлібром, бо писати в риму про війну з війни – це якось не гідно. «Ми не актори, які виходять на публіку, щоб гарно прочитати вірша і щоб всі оцінили – яка хороша образність, які метафори… Це війна, там пацани з великою дірою в животі, яку ти не маєш можливості заткати, і ти розумієш, що ти нічим не зупиниш цю кровотечу, що все закінчиться за хвилину. Як про це писати в стовпчик? Я буду випендрюватися і показувати свій інструментарій поета? А верлібр треба писати так прямо, як танк їде. Я принаймні намагався писати чесно, нічого не вигадуючи, спрощуючи там, де можна це спростити», – пояснює автор.

Щодо війни на Донбасі автор запевняє, що українці могли поставити крапку в цій війні ще восени 2014 року. «Ми могли за лічені тижні «вибити» будинок за будинком, під’їзд за під’їздом, квартиру за квартирою… А мирні громадяни – ховайтеся у підвал та сидіть. Але наша влада лякала саму себе і намагалася лякати нас. Вони нам говорили якісь дурниці. Так, гинуть наші хлопці, але це така війна…Століттями ворог у нас один – це Російська Федерація. І оскільки ми не можемо поміняти географію, то вона нашим ворогом буде завжди, буде відмовляти нам у праві на державну та національну ідентичність, буде намагатися нас знищити. Краще загинути на полі бою зі зброєю, ніж перетворитися на Бог знає що. І якщо зараз ми піддамося на всі ці вмовляння припинити війну, бо гинуть наші хлопчики і так далі, якщо здамо поле бою і покладемо зброю, бо нам не стало мужності та наснаги, то на це поле бою через десять років повернуться ваші сини», – зауважив Борис Гуменюк.

Автор розповідає у своїх новелах і про владу, яку українські бійці, на жаль, недолюблюють: «Книжка не така товста, бо кожна новела – це лише сторінка, дві, три, це жарина, вихоплена з вогню. І якщо прочитати всі ці 100 жарин, то можна отримати ту візію загального бачення. А там горить, там  реально палає. Дуже сумно і дуже боляче, що цей вогонь наші солдати гасять своєю кров’ю, бо іншого способу погасити немає. Бо наша влада всі п’ять років нам чинить перешкоди, щоб ми лише не загасили вогонь ворожою кров’ю. Вона робить все, щоб ми не стріляли, щоб з нашого боку не вівся вогонь, щоб в крайньому разі ми стріляли в повітря. Тому в переважній більшості цей вогонь ми гасимо своєю кров’ю, і цей вогонь досі палає».

Борис Гуменюк наголосив, що війна – це найважливіше, що відбувається в нашій країні за останні п’ять років. «Я розумію, що в кожного є своя приватна візія цього життя: ми всі стали старшими на п’ять років, хтось одружився, в когось померли близькі, хтось був за кордоном, хтось купив будинок, у когось народилися діти… Все це важливо, і водночас все це загалом не має ніякого значення, бо в країні триває війна. Ми завтра можемо втратити країну, ми можемо завтра не мати де жити…», – розповідає автор.

«Вірші з війни» перекладені польською та кримськотатарською мовами. «Поляки також розуміють, що Україна – це площа між ними та росіянами, і вони б не хотіли мати ту владу та війну з тим самим ворогом, що й ми, тому намагаються збагнути, що відбувається.

А українці та кримські татари – завжди були союзниками у війнах з московитами, це наша спільна війна», –  зауважив автор.

Борис Гуменюк також наголосив, що мова – це зброя, це, можливо, один з найголовніших засобів оборони. «Чому вони так зробили на Донбасі? Чому вони ідентифікують себе з ними? Мова тут є ключовою. Бо насправді – середньостатистичний росіянин мало чим відрізняється від українця, поки він не заговорить. Тому всі балачки, що давайте питання мови та культури винесемо за дужки, як нам пропонують нинішні політики…Та швидше за все ми вас винесемо за дужки! Бо якби на Донбасі було україномовне середовище, якби вони ментально ототожнювали себе з Україною, якби вони усвідомлювали себе частиною українського народу, то ми б не отримали окупованого Донбасу. Тому наша зброя – це наша мова, і вона повинна йти попереду… Вони чекають, що от ми з вами тут, в Галичині, потерпимо та принесемо інвестицію на схід. Так от, попереду якісних доріг, відбудови інфраструктури, перезапуску шахт та заводів ми повинні принести туди українську самоідентичність. Має бути виключно українська мова від дитячого садочку до університету. Ти хочеш вчити російську? Тільки за власний кошт! В Україні не повинно існувати жодного навчального державного закладу, де викладають іншою мовою, крім української. Українська держава повинна дбати про українця!» – зауважив Борис Гуменюк.

Прес-служба Львівської обласної організації ВО “Свобода”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *