Отто Бісмарк, виступаючи перед рейхстагом, казав: «Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться». Звісно, «залізний канцлер» не закликав до бездіяльності лідерів, але підкреслював необхідність виникнення відповідних суспільних умов, коли маси будуть готовими до апріорного сприйняття певних світоглядних засад.

Тепер саме росіяни війною з «денацифікації» українців заклали надміцне підґрунтя для нашого реального націотворення. Попередні 30 років цей процес був наче затуманеним столітніми нашаруваннями імперського мороку, крізь які бачили істину лічені відсотки представників народу. Натомість зараз мільйони співгромадян чітко виголошують «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації – смерть ворогам!», «Україна понад усе!».

Всеохоплюючий націоналізм постав спонтанно, під ударами загарбників, котрі неймовірно тупо для ХХІ сторіччя задекларували намір остаточного вирішення «українського питання» шляхом фактичного геноциду. В своїй патологічній агресивній маячні вони розкрили таку інфернальну безодню власної, вже не прихованої, сутності, що реакцією на неї стала гостра, майже фізіологічна, потреба кожного українця негайно застосувати запобіжну систему ідентифікації «свій-чужий» з метою безповоротного відмежування від росіян.

Таким чином, єдина безперервно існуюча національна традиція, започаткована Українською революцією 1917-1921 років, продовжена Українською військовою організацією (УВО) команданта Євгена Коновальця, розвинена очолюваною ним Організацією українських націоналістів (ОУН) і збагачена усіма наступниками, зокрема, бойовим духом Української повстанської армії (УПА), актуалізувалась зі сплячої пострадянської підсвідомості, масово опанувавши серця воюючого народу.

ОУН забезпечила вікову історичну тяглість ідеї та практики української стійкості. Саме її провідник Микола Плав’юк передав незалежній Україні урядові атрибути Української народної республіки. Відтоді ОУН лагалізувалася в Україні. 2014 року під її егідою створено однойменний добровольчий батальйон. Нині рота «УВО», заснована членами ОУН, входить до складу військ територіальної оборони.

Отже, український націоналізм вийшов на широку авансцену нашого сьогоднішнього буття природно, оскільки вже був здавалося б непомітно вмонтований славними попередниками у генетичний код пересічного краянина. Він поки що виконує інстинктивну роль антитіл загалом життєздатного українського соціального організму проти гидкого вірусу рашизму, але вищевикладена глибинна ґенеза явища дозволяє йому прискорено еволюціонувати до усвідомленого рівня, коли певна нація стає повноцінною світовою константою.

Можна погодитись з таким твердженням українського науковця Олексія Картунова: «І лише після того, як процес національного будівництва завершено, динамічна вибухова сила націоналізму починає завмирати. Нації, які є незалежними, територіально задоволеними і глибоко національно свідомими, не мають більше потреби бути націоналістичними». Виходячи із цього, новітня доба інтегрального українського націоналізму лише починається.

У нашому розумінні інтегральність указує на об’єднавчу націотворчу всеосяжність націоналізму, його надпартійність, спрямованість на консолідацію та гармонійну взаємодію усіх суспільних верств, етнічних груп, які разом усвідомлено формують унікальність єдиної Української нації. Основною її прикметою ватро визнати спільність долі наших людей, згуртованих нею у спільність характеру зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності.

Війна також наочно продемонструвала, що мова має не абстрактне значення. У блокадному Маріуполі, коли житлові квартали ще були доступними нашим військовим для порятунку цивільних, вони виходили з підвалів почувши: «Є хто живий?» Іншомовне звернення, за їхніми твердженнями (посилаюсь на побачений телесюжет), було би проігнороване, оскільки дорівнювало ймовірній смерті. Отака вона «різниця».

Мовна ідентичність набуває усвідомленості не лише у критичних ситуаціях. Показовою стала публічна сфера, зокрема футбольна, за якою ми спостерігали протягом червня у зв’язку з низкою матчів національної збірної України. Інтерв’ю тепер звучать українською з майже безпроблемною грамотністю. Це доводить факт належного володіння державною мовою переважною більшістю громадян. Розуміння багатьма відомими особистостями неможливості надалі публічно послуговуватися російською, як раніше, свідчить про суттєвий потенціал просування мовного переосмислення на рівень масової свідомості.

Дуже переконливим доказом хибності уявлення, що носіями побутової російськомовності українська функціонально не сприймається, є для автора персональна історія ровесника – багаторічного соратника по громадсько-політичній діяльності, який народився у Краматорську, де й навчався у середній школі ще за часів СРСР. Будучи звільненим від вивчення української, він мав зобов’язання перебувати у класі на відповідних уроках. Цього виявилося достатньо для добротного усного володіння рідною мовою та її фахового застосування, працюючи у Києві.

Відтак українська мова здатна бути провідним інтегральним «драйвером» сучасного етапу інтенсивного національного будівництва, оскільки до війни російська в Україні радше залишалася поширеною звичкою з минулого, переважно не спричиняючи ментальної деформації. Поза межами свідомості не вбачалася її шкідливість, тому не вважалося за доцільне позбавлятися неї. Тепер здобрений кров’ю ґрунт стихійного ренесансу прабатьківської мови варто системно засіяти «зернами» державної політики. Сьогодні значну ефективність могла би продемонструвати регулярна кампанія соціальної реклами з потужним меседжем, що російська вбиває гірше за куріння, образно кажучи. Усвідомлення даного беззаперечного факту дозволить прищепити громадянам принципове розуміння некоректності використання мови рашизму в українському суспільному просторі.

Мовний приклад є націоналістичною ідеологією у практичній дії. Майже сто років тому ОУН обрала собі назву, яка стисло та чітко відбиває головну мету – незалежна Українська держава зі сформованою сильною нацією у непорушних кордонах. Відтоді триває боротьба за це, і нашому поколінню належить її переможно завершити. Лідерство історія довірила Володимиру Зеленському. Термінологічно він український націоналіст, адже довершує справу ОУН.

Запитувати, подібно Леоніду Кучмі, «скажіть, що ми будуємо», йому вже не випадає. Також видається зайвим чути від чинного Президента України стереотипні евфемізми про якесь «здорове» значення націоналізму. В українській традиції, очищеній нині від ворожої облуди, воно одне – націоналізм постає життєдайним джерелом духовного та бойового подвигу, справжнім та єдиним каталізатором перетворення сукупності людей в Українську націю.

Усвідомлення цього найвищим державним керівництвом з одночасною опорою його політики в усіх сферах на давно вироблені дієві раціональні засади інтегрального (об’єднавчого) націоналізму дозволить Україні швидко набути міжнародної могутності та з відчуттям власної гідності увійти до складу Європейського Союзу.

Юрій ЛАГУТОВ

http://goia.org.ua/