Коли Прага скапітулювала, іменувала український уряд і рішенням Сойму 23 вересня 1938 року признала федеративну перебудову республіки, “Українська Національна Оборона”, що об’єднувала активні націоналістичні сили Карпатської України, стала перед новим завданням — конкретного державного будівництва. Саморозв’язуючись в ім’я єдиної політичної організації українства в рамках Української Народньої Ради, Національна Оборона послала своїх членів до розбудови державного апарату та суспільного, культурного і господарського життя країни. Ці молоді сили — в центрі і на провінції — ставали мотором активних творчих починів у кожній ділянці.

Та націоналісти Закарпаття були свідомі того, що сама праця націоналістичному полі не забезпечить української держави в Карпатах, виставленої на небезпеку з усіх боків. Вони знали, що цією забезпекою супроти невигаслих претенсій Праги і збройної загрози сусідів, які саме слали на територію молодої держави свої диверсійні відділи, може бути тільки оборонна організація українства — власна збройна сила Карпатської Держави.

Тому, розв’язуючись, “Українська Національна Оборона” дала початок іншій організації, яку названо, згідно з традицією української історії та останніх визвольних змагань, “Організацією Народньої Оборони Карпатська Січ”.

Організація поставила собі великі завдання націоналістичного виховання та військового вишколу найширших мас українського народу на Закарпатті для служби ідеї української державности. Перший З’їзд Січей 4 грудня 1938 p., в Хусті — ствердив раз на все ідейні основи та завдання “Карпатської Січі”, і подав до відома плян її організаційної праці.

Відтоді робота закипіла з усією напругою, що її вимагала гаряча історична пора. Здорова народня маса, інстинктовно чуючи вагу військової організації, зустріла Січ надхненно. За пару місяців існування, Січ нарахувала кільканадцятьтисячне членство. — Весь активний елемент села, молодь і свідомі старші господарі, учительство, гімназисти й студенти високих шкіл горнулися до січових відділів. Коло двісті старшин колишньої української армії та чехословацької очолювало місцеві відділи. Майже не було села на Карпатській Україні, де не постала б своя Січ.

Місцеві Січі з окремих сіл об’єднані були у районових командах, а ті знову підлягали командам округ, яких було 10: хустська, волівська, тячівська, рахівська, іршавська, сволявська, середнянська, севлюшська, перечинська та велико-березнянська.

Головний штаб у Хусті розбудував свої реферати так, щоб відповісти широким завданням організації, покликаючи до них, крім військових фахівців до вужчого штабу, теж спеціялістів для пропаганди культурно-освітньої праці, господарства, організації жіноцтва тощо.

Ролю органа Січі перебрав націоналістичний тижневик “Наступ”, що мав офіційну січову сторінку. Крім того Січ випускала плякати, відозви, летючки і т.п., при різних нагодах, та переводила пропаганду живим словом, висилаючи на провінцію лекторів і пропагандистів. Найсильніша була передвиборча акція Січі, коли в терен, крім місцевих провідників, кинуто до сотні січовиків-пропагандистів із Хусту. Саме їх праця спричинилася багато до повного виборчого успіху українського уряду.

Культурно-освітня праця Січі полягала у сталих поїздках по селах кількох лекторів з українознавства та січової “Летючої Естради”.

Ця переїзна трупа, керована під артистичним оглядом мистецькою громадою “Говерля”, об’їздила провінцію з програмою, складеною з рецитацій, інсценізацій та коротких п’єсок національно-виховного та пропаґандивного змісту. При централі Січі закладено книгарню та бібліотеку, що обслуговувала провінцію і окремі січові гарнізони.

Належну увагу, з виховних оглядів, звернено також на зовнішнє оформлення січових імпрез під відкритим небом та на залях, як з’їзди, академії і т.п. Енергійну роботу започаткувала референтура жіночих Січей. Жіноцтво масово горнулося до Січі, відчуваючи значіння участи жінки в житті і збройній боротьбі народу. Щоб допомогти організації жіноцтва переведено окремий інструкторський курс у Хусті. Жінки з цього курсу, потім в критичних днях виконували свій обов’язок в службі догляду за раненими та зв’язку.

Властивою військово-вишкільною працею в Січі керував вужчий штаб, що складався з відповідних референтів.

Вишкіл на провінції переводили місцеві січові старшини. Для вишколу достатнього кадру інструкторів переведено у Хусті спеціяльний курс, на який з’їхалися учасники з усіх кутків Закарпаття.

Крім того були створені гарнізони Січі, які складалися з елементу, що прийшов служити народженій карпато-українській державі з різних українських земель, головно ЗУЗ, теж Буковини та Наддніпрянщини і частинно з місцевих людей. Такі гарнізони були: найбільший у Хусті, інші — в Торуні, Королеві, Іршаві, Ставнім та в робітничих відділах вздовж автодоріг — північної та нової, південної, що сполучали Хуст з Перечином і Словаччиною.

Ці гарнізони і табори переходили правильний військовий вишкіл ведений окремими січовими старшинами, хоч і недоставало до того зброї. Брак зброї був взагалі найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією.

Військо видало було Січі на початок 10 револьверів, а чеська “Народня Ґарда” 10 крісів. Увесь час точилася за них боротьба з чеською військовою командою, яка вимагала, щоб і це мізерне озброєння їй віддати. Змагання дістати зброю стало для Січі провідним аж до трагічних днів 14-16 березня.

П’ять місяців державного життя Карпатської України пробігали в нерівних та неспокійних умовинах. Від самого початку його і до кінця Карпатська Січ була на першому пляні всіх його здвигів.

Диверсійна акція Польщі та Мадярщини, що в її висліді лишалися висаджені мости, здемольовані пошти та інші прилюдні будинки, стріла в січовиків небезпечного противника. Хоч беззбройні, несли січовики сторожеву службу в прикордонній полосі і не раз брали в полон озброєних чужинецьких терористів. В сторожевих цілях створені січові гарнізони в Торуні та Ставному озброїлися самі відобраною від поляків різною зброєю.

Коли диверсійна акція зимою притихла, могла Карпатська Україна, а з нею і Карпатська Січ віддатися напруженій творчій праці.

Період відносного спокою замкнув замах, на цей раз з іншого боку

— іменування Прагою, яка почала знову свою польсько-московську політику, міністром Карпатської України чеського генерала Прхали.

За зневагу прав українського народу Закарпаття самому рядити собою, відповіло воно акцією бурхливих протестів по всій країні. Пригашений конфлікт між українським господарем землі і чеськими зайдами, вибух нараз повною силою. Чеське військо на поставу населення і уряду що відкинув іменування Прхали, перевело демонстрацію танків по вулицях Хусту, а жандармерія — збройним нападом на січовиків в Королеві, Торуні та інде. Йшло про організовану акцію застрашення. Повітря наповнила електрика. Кожної хвилини міг прийти вибух. Карпатська Січ в цілій країні стояла в гострому поготівлі.

В цій атмосфері прийшов теж великий день 20 річниці проголошення Соборности Українських Земель 22 січня, що став маніфестацією волі Карпатської України жити суверенним життям. Похід тисячних мас з різних околиць Закарпаття, змобілізований У.Н.Об’єднанням і Січчю перед урядом і командою ОНО “К.С.”був показом української сили і рішучости.

Коротке відпруження, яке настало з від’їздом ген. Прхали до Праги, використала Січ для скріплення акцій на провінції. Відбувся ряд великих окружних та районових з’їздів Січі, що свідчили, як глибоко і могутньо розрослася січова організація та ідея. Всі ці з’їзди проходили під гаслом: “Зброя Січі!” Одночасно вела команда акцію за озброєння перед Урядом. Беззбройність Січі, як говорив один з численних меморандумів Команди, в обличчі ворожо наставленого чеського війська в країні і скупчення на кордонах армій польської та мадярської, про що доносила команді січова розвідка, мусіла при першому

більшому захитанні міжнародньої рівноваги неминуче скінчитися для Карпатської України одними великими Крутами.

Січ вимагала рівнож передання служби безпеки в краю, жандармерії та фінансової сторожі, в українські руки, бо вони були до української влади наскрізь ворожі і непевні. Ці вимоги Січі не стрінули успіху. Тож Січ, яка утримувалася майже виключно за гроші, що приходили, як збірки від української еміграції, була полишена на себе. Все що вона встигла зробити, це закупити потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6.35, та три машинові пістолі з невеликою кількістю набоїв. З цього разом зі згаданими 10 рушницями складалося усе узброєння Січі, з яким вона вступила у грядучі події. Інтрига Праги, що мала на меті, накинувши Карпатській Україні свого міністра, дістати під контролю все її життя, спонукала уряд прискорити вибори до Першого Сойму Карпатської України, що мали засвідчити перед цілим світом волю українського Закарпаття. Їх оголошено на день 12 лютого. Листа УНО, що в згоді з настроєм цілої країни проголосило націоналістичну ідеологію та програму, була єдиною. Мав це бути свого роду плебісцит довір’я народу до своєї української влади.

Сотка січовиків виїхала з Хусту на пропаґандивну кампанію по селах. Змобілізувалися всі місцеві січові осередки. Все українство напружило свої сили. На забутій землі сталося чудо — вибори дали 94%-ву виграну. Десятки сіл здобули білі прапори, що значило 98% перемогу української листи.

За тиждень по виборах 19 лютого скликала Січ у піднесеній атмосфері перемоги свій Другий З’їзд, що показав силу і повагу націоналістичного руху на Закарпатті. Ряд рефератів на З’їзді трактував шляхи, якими мало йти карпатоукраїнське державне будівництво. З’їзд у своїх резолюціях ще раз жадав українізації служби безпеки, урядового апарату та озброєння Карпатської Січі.

Тим часом Прага зробила нове потягнення — реконструюючи Кабінет, з якого виключалося міністра Ревая, але залишався Прхала на становищі міністра фінансів, комунікації та внутрішніх справ. Новий приїзд Прхали, що допоминався свого уряду далі, знову загострив ситуацію. Для Січі прийшли тижні гострого поготівля без спочинку і сну, як у столиці, так по всій країні.

Вже за кілька тижнів перед розвалом республіки, покликані особи в Хусті знали, що Словаччина має проголосити самостійність. Це ставило остаточно справу незалежности Карпатської України. Було питання одначе, як на це зареаґують вороги-сусіди і поставиться Німеччина. Щодо сусідів, то не було жадного сумніву, що вони вишлють в замішанні на Карпатську Україну бодай свої диверсійні відділи, коли не правильне військо.

На чеське військо, жандармерію та фінансову сторожу, зокрема в такій ситуації, Січ зовсім не числила. Від них можна було сподіватися тільки нападу ззаду. Що треба було зробити, це дістати від війська зброю. Але поновні заходи Січі перед урядом не мали успіху. Навпаки, чехи зажадали віддачі навіть дотепер набутої Січчю зброї і розв’язання її самої. На вимогу Прхали, команда відповіла, що Січ роззброїти себе не дасть, і проти кожного замаху буде боронитися.

На цей час мала місце теж спроба Глінкової Ґарди обсадити залізничну лінію Перечин — Ужок. Перечинські січовики одначе прогнали словаків. В ночі з 13 на 14 в наслідок подій на Словаччині напруження доступило свого вершка. Другого дня чекалося проголошення словацьким соймом самостійности Словаччини. Цього ж вечора прийшло до першого нападу мадярів на українську територію біля Мукачова.

Чуючи повагу хвилини, Січ знову звернулася до Прем’єра по зброю, щоб озброїти відділи та вирядити їх на мадярський кордон, і нарешті дістала дозвіл на перебрання зброї із жандармських касарень у Хусті. Делегація старшин коло год 2 по півночі пішла з наказом прем’єра до команданта жандармерії. Під час перебирання зброї делегацією в касарнях, чехи жандарми заалярмували військову команду і жандармські стійки біля урядової будови. Коли відділ січовиків, що йшов перебрати зброю, наблизився до будови, по ньому почали

стріляти з крісів і скорострілів. Січовики відповіли вогнем з револьверів і увірвалися до будови уряду. По обох боках упало кількох ранених.

Інцидент був ліквідований січовою і жандармською командою і після всього зброя січовикам нарешті була вся видана. Було це 41 крісів та 90 револьверів з амуніцією.

Одначе Прхала і чеське військо, дізнавшись, що Січ дістала зброю,

вирішили за кожну ціну, проти волі українського народу, відобрати її назад.

Коло 6 год. ранку військо заатакувало машиновою та панцирною зброєю всі січові об’єкти в Хусті: кіш, Січову Гостинницю, Головну Команду, де працював січовий штаб, та домівку Жіночої Січі.

На відсіч нападеній Січовій Гостинниці встиг вийти з команди рій січовиків під командою пор. Г. та бул. М. з одною машиновою пістолею та зайняв міське управління на площі проти Січової Гостинниці. Другий відділ творило 6 січовиків — артистів з “Летючої Естради”, озброєних випадково знайденими крісами. Вони зайняли приватний дім на другому боці площі.

Ці кільканадцять люда звели бій з двома сотнями чеської піхоти і 4 панцирниками, який тривав до 1 год. по полудні. Жіночу домівку захищало кілька січовиків озброєних револьверами проти рою чеської піхоти, двох скорострілів і панцирника. Січової Гостинниці боронило 6 старшин та січовиків озброєних револьверами.

Бої в місті тривали кілька годин, під час яких чехи, побачивши, що не можуть здобути січовиків, кількакратно пропонували здачу. Січ піддатися відмовилась. Нарешті, на наказ уряду, що дістав вістку про наступ мадярів, зроблено умову, що січовики зложать тимчасово у прем’єра зброю, а військо відійде спокійно до касарень.

Ці умовини, з огляду на мадярську загрозу січовики прийняли. Правда, чехи їх не дотримали, і ганебно знущалися над безборонними січовиками, включно з катуванням ранених, яким відмовлено навіть лікарської помочі. Білянсом цього дня було коло сорок убитих січовиків. Втрати чехів у Хусті можна обчисляти на половину. Кіш прорвавшись з облоги розбив жандармів у Велятині та Буштині, а група nop. Т. відступивши з боєм, зліквідувала чеську станицю в Нанкові.

На провінції Торунь, гарнізон січовиків повідомлений про чеський виступ у Хусті, розброїв фінансову сторожу та жандармерію на Волівщині. Вислане проти неї військо було розбите. У волівській окрузі полягло багато чехів. Розброєно чехів теж в інших місцевостях. Другого дня, відступаючі чеські жандарми та фінансова сторожа мали проти себе скрізь вороже відношення і понесли, завдяки своєму виступі в Хусті значні втрати в людях.

14 березня по полудні уряд Карпатської України в обличчі ситуації, що постала з проголошенням самостійности Словаччини, оголосив незалежність Української Закарпатської Держави та відповідно перебудувався. Карпатська Січ мала стати національною армією.

Дня 14 березня мадярський наступ розгорнувся з повною силою. Українські жандарми-січовики боронили границь і крили відворот чехів на заході Карпатської України, зводячи криваві бої з мадярами, напр. під Ґорондою та на цілій Ужанщині. А одночасно чеське військо розстрілювало січові відділи, що прийшли по зброю у Сваляві та Дубриничах. Команда збройних сил Карпатської України, що була іменована цього дня, оголосила мобілізацію старшин та далі домагалася від чехів передання Січі зброї для оборони країни. Їх становище було все те саме. Прхала, польський ставленик, переговорював з мадярами і умовився з ними остаточно за ціну безпечного відступу, не дати зброї січовикам. Рано 15 березня вирушило на королевський фронт тільки дві чоти озброєні жандармською зброєю зложеною минулого дня у прем’єра. Чехи почали евакуюватись. Панцирні авта чехів увесь час тримали під цівками скорострілів будинок уряду і штабу. Чеська армія, мовляв, була вже проголошена частиною німецької і мала залишити Карпатську Україну. Німецький консул радив січовикам піддатися без бою мадярам.

Бачучи безвислідність переговорів з чехами, Січ приступила сама до роззброєння чеських військових частин. Жандармерії і пограничній сторожі наказано здати місцевим січовикам зброю. Крім Хусту, чехів роззброєно коло Іршави, Білок, Копані та Тячева.

Був це спосіб дуже небезпечний, бо міг привести кожної хвилини до

затяжного бою з чехами. Перестрілка одначе мала місце тільки в Буштині, де проти січовиків ужито навіть гармат. Відбилося це дуже теж на комунікації і зв’язку.

Чехи нам в цьому всеціло перешкоджали. Проте роззброювання дало Січі кількасот крісів і ними забезпечено ще 4 відділи, які по полудні 15 березня та вночі і вранці 16 березня вирушили на севлюшський та іршавський фронт. Проголошення самостійности Карпатської України Соймом по полудні 15 березня відбулося при зловіщім акомпаньяменті стрілів.

15 березня о 14 год. упав Севлюш. Його боронили семінаристи та січовики, що перебрали покинуту чехами зброю, а потім роззброїли біля Копані чеську сотню. О 5 год. рано почався новий наступ гонведів і на 10 год здобуто Королево. Мадяри вживали літаків та гармат. Вранці 16 березня заняли мадяри Сваляву та Перечин. Бої тривали на лінії Рокосів-Іршава. Фронт підсувався поволі, при упертому опорі січовиків, до Хусту.

О 10 год, рано по бою з місцевою січовою обсадою, Тячево захопила озброєна і підпирана чехами гвардія з місцевих мадярів. До того ж прийшло в Рахові, Ясінніта Солотвині. О пів-5-ої год. впали також заатаковані рахівськими гвардистами Бичків і Кваси.

Все запілля на лінії Хуст — Ясіння було в руках мадярів, які спиралися ще на моторизовані і панцирні чеські частини. Потяг з цивільними біженцями був обстріляний в Тячеві і затриманий. Також затримано багато піших утікачів і авт з раненими. Одночасно північний кордон перейшли польські відділи і заатакували торунські січові сили. Бій тривав кілька годин і поляків прогнано. Пізніше вони прийшли знову. В обличчі цієї ситуації Штаб Січі перевів організований відступ січовиків на схід з наміром створити коло Бичкова, спираючись на свідому Гуцульщину, другу оборонну лінію. Відомостей про захоплення Бичкова мадярами, Хуст отримати не міг, бо сполучення було перерване в Тчеві. Коли б фронт розбито і під Бичковом, малося на увазі перевести відділи на румунську територію, бо влада Румунії обіцяла урядові Карпатської України право азилю для всіх емігрантів. Головні сили січовиків відступали через Бурштино, Уґлю, Нересницю, Апшу на Бичків, що був тоді вже захоплений. Біля нього, на світанку 18 березня, перейшли вони зі зброєю румунський кордон. В Уґлі наші гнала їх, відступаючи через Нанково, січова обсада військових касарень. Група 24 січовиків і цивілів, частинно озброєних

револьверами, вже 17 березня о 6 год. біля Тересви була перейнята і полонена мадярською гардою. Арієргардна частина січовиків, у складі одної чоти, виконавши завдання стримувати наступ мадярів на Хустській станції, та втративши кількох забитих, відступала цілу ніч з боєм на схід, оминаючи Тячево, і по бою біля Бедевлі, з наступаючими гонведами з одного боку і мадярською гвардією з Бедевлі з другого, о год. З-ій по полудні 17 березня перейшла вбрід Тису на румунський бік.

Січові відділи в Іршавщині та Волівщині по кількох боях розділились на менші і розпорошились. В мадярські руки не здав зброї ані один січовий відділ фронту. Беззбройні січовики зі Свалявщини та Перечинщини відійшли на захід на територію Словаччини, де частинно разом зі словаками поставили опір мадярам. Багато січовиків разом з кількома старшинами лишилися в горах провадити партизанку.

По румунськім боці стріла січовиків ганебна постава. Спричинилися до того в значній мірі чеські наклепи й доноси. Румунські вояки та старшини, січовиків, по зложенні зброї, били і грабували, після чого їх окремими групами видано мадярам.

В Бичкові дня 19 березня, видали румуни 273 січовиків з десятьма старшинами, з того ж з Головного Штабу Січі. В Тячеві видано відділ 30 душ під командою старшини, що перейшов румунський кордон біля Бедевлі, і менший відділ з 15 душ, який пробився був на румунський бік біля Тячева. Цих 15 розстріляли мадяри ще на мості і трупи повкидали до Тиси. Мадярський терор лютував без стриму кілька тижнів. Січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш, Рокосово, Копаню розстрілювали на місці, між ними розстріляно також кілька дівчат-семінаристок зі служби Січового Червоного Хреста. Така сама доля стріла всіх зловлених у Хусті січовиків, де разом забитих і розстріляних поховано їх біля 200. Розстрілами визначалось теж особливо Тячево та Солотвина. В кожному більшому осередку розстріляла мадярська гвардія, терористи або військо по кілька або кільканадцять душ. Умирали січовики дуже часто з окликом: “Слава Україні!” В ряді місцевостей, як Тячево, Требушани розстріляних перед смертю тортурували, відрізали носи, вуха і т.п.

Тюрми набито арештованими, з якими поводилися мадяри нелюдсько. Кількадесят січовиків з тячівської в’язниці та Веречанщини видано полякам, що розстріляли їх на кордоні. Найбільший відділ січовиків, виданих з Румунії, зосереджено в Бичкові, де їх катовано протягом кількох тижнів. Пізніше сконцентровано в’язнів з більшости тюрем у таборі в Кривій, де далі продовжувалося тортурування з метою допиту. Нарешті арештованих вивезли до табору у Варюлопош біля Ніредьгази. Допити з катуванням продовжувались і тут. З цього табору депортовано до Польщі 40 січовиків, решта чекала місяці своєї дальшої долі в нелюдських умовинах.

Боротьба з окупантами на Карпатській Україні одначе досі не припинилася. В горах переховуються партизанські групи січовиків, що ведуть дрібну війну з мадярами. Вся країна живе легендами про криваву боротьбу Січі та її партизанських відділів.

А цілій українській нації героїчна епопея Закарпаття є каменем віри

і твердим заповітом: боротися і перемогти!

Олег Кандиба-Ольжич (з книги “На зов Києва”)