Ось цитата із інтерв’ю професора УКУ Олександра Зайцева «Українській літературній газеті» (2024 р., №4,): «Літературний фашизм» не просто має дотичність до Донцова – на мій погляд, вістниківство під проводом Донцова було українською версією літературного фашизму. Слід, однак, пам’ятати, що це був фашизм «пера й чорнила», який існував винятково в текстовому просторі. Він не мав відповідника в українському політичному спектрі, тому залишався, у ґрунті речі, формою протофашизму, в якій національний імперіалізм химерно поєднувався з антиколоніальним дискурсом і пафосом національного визволення». Ці тези О.Зайцев ширше розвивав у своїй довоєнній монографії «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова: 1922–1939 роки» (К. Критика, 2019), тобто вони йдуть у нього як програмні.

Нагадаємо, що вістниківство, про яке йдеться в цьому інтерв’ю,  –  це творчість та ідеї таких визначних українських письменників, як Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Дараган, Юрій Липа (закатований московськими окупантами), Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич (в’язень нацистського концтабору Заксенгаузен, закатований там же), Олена Теліга (закатована гестапо в Києві), Іван Ірлявський(знищений нацистами), Іван Рогач (закатований гестапо), Олесь Бабій, Микола Матіїв-Мельник, Микола Чирський, Юрій Косач (в молоді роки), Юрій Клен, Улас Самчук, Богдан Кравців та ін., а також філософів, культурологів, публіцистів – Дмитро Донцов, Дмитро Андрієвський, Євген Онацький, Роман Бжеський, Юліан Вассиян, Ростислав Єндик, Микола Шлемкевич, Дарія Віконська (Малицька), Лука Луців, Мирослав Гоца, Михайло Мухин, Остап Грицай, Володимир Янів та ще зо двох десятків менш відомих авторів.

Окремі твори  названих вище письменників вивчаються в українській шкільній програмі з літератури, твори більшості з них присутні в університетських навчальних програмах з літератури, філософії, культурології, історії, естетики тощо. Тобто в нинішній Україні вісниківство як явище і як творчість окремих авторів відкрито й широко вивчається й функціонує в українській національній культурі як її органічна складова частина. Варто наголосити, що чимало добровольців – воїнів Сил оборони України – виховувались на патріотичних творах цих так званих «фашистів».

Свої «аргументи» О.Зайцев будує на тому, що в спадщині українського націоналізму й вістниківстваіснують творчі, теоретичні перегуки з певнимизагальними ідеями філософії європейськоготрадиціоналізму (ідеалізм, ірраціоналізм, містицизм тощо). Власне і німецький націонал-соціалізм, й італійський фашизм були значною мірою викривленням цих ідей. При цьому дослідник чомусь забуває, що на суто ідеологічному й політичному рівнях український націоналізм категорично розійшовся з німецьким нацизмом. Особливо у 1941 р., після ліквідації гітлерівцями проголошеної самостійності України у Львові 31-го червня, коли повною мірою виявилася імперська та гегемоністсько-шовіністична сутність Третього райху.

Як відомо, російська імперсько-шовіністична пропаганда у теперішній час війни активно нав’язує всьому світові фальшиве бачення української національної ідеї та української свідомості як нібито «фашистських» за своїм глибшим змістом. При цьому сам фашизм розглядається як явище, тотожне націонал-соціалізму (нацизму), расизму, ксенофобіїтощо. Відповідно, виникає питання: чи в такий спосіб О.Зайцев не виправдовує путінський план із так званої «денацифікації» України? Чи не виглядають такі дифамаційні заяви украй цинічно саме в час тривання всенародної екзистенційноївійни з кремлівськими окупантами?

Очевидно, що позиція О.Зайцева, на жаль,цілком узгоджується із поняттям «п’ятої колони» в сучасній політичній ситуації в Україні. Адже науковець, який ніби підказує російській ворожій пропаганді, де шукати «фашизм» в українській культурі, який підтверджує українофобський московський міф про те, що начебто цей «фашизм» є органічною складовою не тільки української влади, й а української культурної свідомості, явно працює на ворожі Україні сили.

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова