Брате мені тебе дуже не вистачає😔 Так ми дуже мало були знайомі але мені вистачило для того щоб полюбити тебе як брата❤️ ти був дуже доброю та відзивчивою людиною🤜🏼🤛🏼 Я завжди згадую і всім розповідаю коли ми їхали в поїзді на нашу першу боячку і хтось спитав в кого скільки турнікетів бо повинно бути 4 на одну людини так як кінцівок у людини 4😥 А ти сидиш посміхаєшся і кажеш хлопці все буде добре вони нам не знадобляться(( Ось ми приїхали на місце та заселилися в якусь хату і прожили там з тобою вдвох цілу неділю і вже почали перейматися чого ми до сих пір не йдемо на боячку🤨 І на наступний день ти їдеш на боячку а я залишаюсь так як ми з різних розрахунків😔 Я цілий день не находив собі місця переживав за тебе але заспокоював себе що все буде добре ти вийдеш живий та здоровий… І на наступний день мені кажуть що ти загинув Я не міг в це повірити я не міг знайти собі місця Потім приїхали хлопці сказали що треба сказати дружині що він загинув як спражній герой я спитав чому я я не зможу сказати їй це😔на що я пучув відповідь ви дружили з ним і те що вони тим паче не зможуть сказати і я подзвонив… «це було дуже тяжко» але я це зробив😔 Відпочивай друже я дуже сильно тебе люблю ти на завжди залишаєшся в наших серцях і в нашій памʼяті🫡 Ти загинув як справжній герой🫡 /”Стіч”/
Олександр був людиною, про яких кажуть: «Справжній». У ньому дивовижним чином поєднувалися невгамовний, дещо бунтівний дух та надзвичайна доброта. Усі, хто знав його змалечку, пам’ятають його як справжнього шибайголову — завзятого, непосидючого, з вогником в очах. Але за цим бешкетуванням завжди ховалася дивовижна щирість. Навіть через роки вчителі згадують про нього з особливим теплом, адже за його безстрашністю завжди ховалося золоте серце.
Його війна почалася ще у 2015-му. Тоді, захищаючи східні кордони, він отримав перше поранення, але вистояв. Повернувшись до мирного життя, він прагнув простого щастя — будував сім’ю, виховував дітей, мріяв про майбутнє. Проте лютий 2022-го знову змусив його взяти до рук зброю. Він з перших днів війни обдзвонював своїх командирів з 24 бригади, в якій був в АТО, хотів туди, де його знали, але місць не було. Тому не став чекати — пішов просто у військомат, бо не міг інакше, бо мав стати щитом для своєї родини. Та бойова повістка стала для нього початком зворотного відліку. 29 листопада 2022 року під селом Курдюмівка Олександр отримав тяжке поранення, а 2 грудня серце Героя, що так палко любило життя, зупинилося назавжди.
Найстрашніший біль оселився там, де Олександра чекали найбільше. Батьки втратили опору, дружина — коханого чоловіка. Найважче стає на душі, коли бачиш його двох дітей, які залишилися без найкращого тата в світі. Найменшому синочку було лише 10 місяців, коли батько став Янголом. Малюк ніколи не відчує тепла батькових рук, не почує його голосу і впізнаватиме рідне обличчя лише на світлинах.
За свій подвиг Олександр Пивоваров був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно… Ця нагорода — лише крихта вдячності за його подвиг. Він віддав усе, щоб ми могли просто жити, залишивши нам пам’ять про Героя з серцем доброї та щирої людини. Спи спокійно, наш Янголе. Твій вогонь тепер вічно горітиме в наших серцях /дружина Олександра/.
