Стебаев Сергій Володимирович, 17 травня 1977 р.н., Сумська обл., Краснопільсьский р-н, Хмелівка
З дитинства я пам’ятаю руки тата. У них завжди було щось для нас — морозиво, шоколад Milka, наша довіра й спокій. Кожного літа він віз нас у місто, де дзенькали атракціони й сміх здавався нескінченним. А потім ми купували курку-гриль, томатний сік і їхали за місто, їли разом, мовчки, у тій простій тиші, де було відчуття дому. Тоді я ще не знала, що саме ці миті стануть найціннішими спогадами.
Тато працював у бригаді й щоліта брав із собою брата на збір урожаю. Він не просто вчив його керувати технікою — він вчив не боятися. Коли братові було лише три роки, тато садив його собі на руки, і маленькі пальці тримали кермо. У шість років брат уже їхав сам. Тато дивився уважно, гордо, ніби наперед знав: цей хлопчик дуже рано подорослішає.
Коли татові прийшла повістка в АТО, він мовчки пройшов комісію і став на захист держави. Ми з братом були ще малі. Я пам’ятаю не слова — пам’ятаю страх. Особливо за брата, який ще не розумів, чому тато їде туди, де боляче й страшно. А тато просто обійняв нас і пішов.
Брат швидко став дорослим. Не тому, що хотів — тому, що так склалося життя. Поки інші діти просто гралися, він чекав тата, чекав дзвінка, чекав новин. У його погляді з’явилася тиша, якої не має бути в дитячих очах. Він рано навчився мовчати, рано — відповідати, рано — триматися. Коли тата не було поруч, брат ніби ставав старшим за свій вік — ставав опорою, навіть залишаючись дитиною.
Після повернення з АТО ми почали більше часу проводити разом, ніби намагаючись надолужити втрачене. Я ловила кожну мить — кожен татовий погляд, кожен жарт, кожну тишу поруч. Бо вже знала: спокій — не назавжди.
Коли тато поїхав на заробітки, стало страшно знову. Я щоразу чекала дзвінка і слухала його голос, намагаючись зрозуміти — він просто далеко… чи знову там, де війна. Страх став звичним, майже домашнім.
Під час повномасштабного вторгнення ми були вдома. Тато знав війну зсередини. Він першим казав, коли потрібно ховатися, і прикривав нас своїм спокоєм, навіть коли навколо все тріщало від вибухів. Він робив вигляд, що все під контролем — заради нас.
А після окупації тато зібрався і знову пішов служити. Без гучних слів. Без пояснень. Лише сказав:
«Там гинуть діти. Я не буду сидіти вдома».
І тоді я зрозуміла: мій тато — не просто мій тато. Він — людина, яка ставить чуже життя вище за власний страх, вище за спокій, вище за можливість бути поруч зі своїми дітьми.
Я не знаю, як закінчиться ця історія. Але я знаю напевно — я виросла завдяки людині, яка навчила любити, берегти й не тікати, коли болить. А мій брат виріс швидше, ніж мав би, бо коли батько стає воїном — діти дорослішають рано.
Мій тато — мій герой.
І моя тиша завжди говоритиме про нього /Катерина Стебаева/
З початку вторгнення були в Сумському ДФТГ, як обігнали їх далі, зібрали хлопців 5 чоловік із ДФТГ, пройшли комісію. Місяців два нас мурижили, ніде брать не хотіли, потім син подзвонив — узнав що не беруть і договорився з командирами, так попали в 23 бат. Сергій — чесний, роботящий, завжди держе слово, разом йшли в АТО, ніколи не підвів, людина слова — надіюсь що живий! /”Карден”/
З початку повномаштабного вторгнення ворога були в одному ДФТГ в подальшому потрапили в 23 ОБСП в підрозділі БПКР були в одному розрахунку, Сергій зарекомендував себе як відповідального, доброго, кмітливого військовослужбовця, ніколи не відмовлявся виконувати бойові завдання. Сподіваюсь що живий /”Хиц”/.
