Гріщенко Віталій Юрійович народився 06.06.1976 року у м.Києві. Навчався у СШ 25, а з 9 класу вступив в ПТУ на спеціальність монтажник, газозварювальник. У 1994 вступив і успішно закінчив в 1999 році Київський Український транспортний університет, інженер-будівельник.

Яким Віталій був у дитинстві? В СІМ’Ї був старшою дитиною (братом). В школі і дома був завжди добрим сміливим і чесним хлопчиком. Займався спортом (плавання, хокей, боротьба). Коли народилась його сестричка, йому було 6.5 років, а у 8 він вже допомагав мені. Я навчалась на вечірній формі і коли йшла на зайняття він повністю відповідав за свою сестричку, бо батько його часто і на довго відʼїжджав у відрядження. Віталій був настільки відповідальний, що я була спокійна за них. Він хотів бігати і гратися з дітьми, але ніколи не залишав свою молодшу сестричку на самоті.

В школі вчився середньо тому після 9-го класу пішов у ПТУ, яке закінчив відмінно і зразу ж поступив у ВУЗ, де була військова кафедра. Навчаючись на денному навчанні ,вечором йшов на роботу в охорону фірму і не забував про спорт. Для нього було важливо бути в гарній фізичній формі і він любив читати. В інституті був старостою групи і завжди виступав на стороні студентів…… завжди! навіть тоді, коли це могло йому особисто нашкодити…

Після закінчення вузу зустрів прекрасну дівчину Юлію і ми відгуляли пишне весілля!!!

Р.S Віталій у 5 класі написав твір на тему: Ким ти хочеш стати? Відповів, що буде трактористом) це написала дитина, яка виросла в місті, звісно відвідував влітку бабусю, але ж вже тоді він полюбив нашу землю, рідну Україну! тому не дивно , що перенісши важку операції на серці (маючи медичні протипоказання до військової служби) він не залишився дома…… він пішов добровольцем захищати Україну… /мама/

***

Від дружини❤️

Познайомились ми в 1996 році. Я закінчила 11 клас, а він був вже студентом 3 курсу) Місцем зустрічі став танцювальний майданчик в Палаці культури НАУ. Любов, як то кажуть, з першого погляду)❤️ З того самого моменту ми завжди були разом) згадую наші побачення))) ми могли годинами розмовляти і десь ходити не помічаючи часу) до останнього трамваю чи метро. В 1999 році ми одружилися.

Віталій був завжди в хорошій спортивній формі, ніколи не засиджувався на роботі, яка не приносила йому задоволення, любив активно проводити час, цікавився технікою , ремонтував мотоцикли і автомобілі і ніколи не зупинявся, постійно навчався чомусь новому. У нього були ,,золоті руки,, все міг і не боявся приймати виклики долі.

У нас народилась донька і згодом син, який зробив величезний подарунок татові) бо народився в його день народження. Віталік був добрим, чесним, справедливим і вважав, що своїми вчинками може змінити світ і людей, але не завжди отримував розуміння, від чого дуже засмучувався. Але не втрачав надії і йшов далі попри всі негаразди. Хто знав Віталія, той не може сказати нічого поганого про нього…. Це факт! Уважний, чуйний, мудрий, стриманий, добряк і люблячий чоловік і тато.

У 2014 він отримав повістку, але по медичним показникам його не взяли. Для нього це було трагедією і він навіть ліг на операційний стіл, щоб після реабілітації все ж таки стати на захист. Донбас був для нього особливим місцем, бо там виріс його батько, там залишились його бабуся і рідні.

Його хобі були військово-тактичні ігри — страйкбол. Там і зʼявився його позивний ,,Баркас,,. Ці всі навички, як виявилось, допомогли йому у його військовій службі, яка почалась в 2022. Він відчував , що буде війна і склав свій військовий рюкзак, ще задовго до початку повномасштабного вторгнення.

Спочатку він сам знайшов місце служби у добровольчому формуванні роти УВО, потім вступив в лави ЗСУ і служив у званні молодший лейтенант 23 ОБСП Президентська бригада їм. Богдана Хмельницького, там і отримав звання лейтенант, потім капітан. Віталій був командиром роти протитанкових керованих ракет. Його підрозділ вів оборону Києва, а далі їх бойовий шлях пролягав через самі гарячі точки Курдюмівка, Озарянівка, Кліщіївка, Бахмут….. свою смерть він зустрів в н. п. Іванівське , Бахмутського району, Донецької області 16.11.2023 року. 15.11.23 він вийшов на позиції , вивести поранених побратимів…. Дав наказ їм виходити, а сам залишився обороняти тактично важливу позицію. Згодом позиції були атаковані ворогом і мій чоловік ,,Баркас,, загинув….. тіло досі залишається на окупованій території.

Він був людяним, справжнім і люблячим чоловіком, турботливим батьком для сина і доньки. Завжди усміхнений і позитивно налаштований. І зі своїми хлопцями по службі залишався справедливим і порядним ВОЇНОМ. Командир з великої літери. Нагороджений медаллю ,,Срібний хрест,,, ,,Хрест хоробрих,,, ,,Честь. Слава. Держава,,.

Я втратила не просто чоловіка і коханого, а свого свого справжнього друга і радника. Ми мали святкувати срібне весілля….. але не судилось! Наша родина дуже сумує. Ми не втрачаємо надії!!!Ми чекаємо повернення Нашого Янгола додому, щоби достойно поховати ГЕРОЯ…… /дружина Юлія/

***

Я пам’ятаю знайомство з Віталіком. Це було в дворі нашого дому, в компанії інших хлопців, мені було 15 йому 17. Розмови велись на різні підліткові теми. Сперечались, намагались один одного переконати. Віталік завжди був зі своєю думкою.

Він мене витягнув з «дворів» кінця 90-х та початку 2000-х.

Подальша життя нам надало різні іспити….. Я теж не подарунок, але він міг прощати і надавав другий шанс, за що я йому вдячний і пишаюсь дружбою з ним.

Я не був його підлеглим, служу в іншому військовому формуванні, але я впевнений що Він давав ШАНС кожному зі своїх підлеглих і намагався завжди вирішити всі конфлікти, був мудрою людиною…..Чи змарнували ви його чи ні, справа кожного!

Вєталь! Бувай! Побачимось в засвітах!!! /Друг і кум Віктор/