“Баркас”. Разом починали бойовий шлях. Спочатку як з командиром взводу, потім як з командиром батареї. Як командир ріс на очах. З зеленого, недосвідченого “піджака” за час бойових дій перетворився в цілком хорошого бойового офіцера, який не боявся виходити з бійцями на бойові, сам проводив дорозвідку позицій і з розумінням ставився до проблем особового складу. Відповідальний, сумлінний офіцер нового типу вихований не совковою школою, а самою війною. Спочивай друже з Богом. Пам’ятаємо /”Тор”/.
Гріщенко Віталій Юрійович народився 06.06.1976 року у м.Києві. Навчався у СШ 25, а з 9 класу вступив в ПТУ на спеціальність монтажник, газозварювальник. У 1994 вступив і успішно закінчив в 1999 році Київський Український транспортний університет, інженер-будівельник.
Яким Віталій був у дитинстві? В СІМ’Ї був старшою дитиною (братом). В школі і дома був завжди добрим сміливим і чесним хлопчиком. Займався спортом (плавання, хокей, боротьба). Коли народилась його сестричка, йому було 6.5 років, а у 8 він вже допомагав мені. Я навчалась на вечірній формі і коли йшла на зайняття він повністю відповідав за свою сестричку, бо батько його часто і на довго відʼїжджав у відрядження. Віталій був настільки відповідальний, що я була спокійна за них. Він хотів бігати і гратися з дітьми, але ніколи не залишав свою молодшу сестричку на самоті.
В школі вчився середньо тому після 9-го класу пішов у ПТУ, яке закінчив відмінно і зразу ж поступив у ВУЗ, де була військова кафедра. Навчаючись на денному навчанні ,вечором йшов на роботу в охорону фірму і не забував про спорт. Для нього було важливо бути в гарній фізичній формі і він любив читати. В інституті був старостою групи і завжди виступав на стороні студентів…… завжди! навіть тоді, коли це могло йому особисто нашкодити…
Після закінчення вузу зустрів прекрасну дівчину Юлію і ми відгуляли пишне весілля!!!
Р.S Віталій у 5 класі написав твір на тему: Ким ти хочеш стати? Відповів, що буде трактористом) це написала дитина, яка виросла в місті, звісно відвідував влітку бабусю, але ж вже тоді він полюбив нашу землю, рідну Україну! тому не дивно , що перенісши важку операції на серці (маючи медичні протипоказання до військової служби) він не залишився дома…… він пішов добровольцем захищати Україну… /мама/
Від дружини❤️
Познайомились ми в 1996 році. Я закінчила 11 клас, а він був вже студентом 3 курсу) Місцем зустрічі став танцювальний майданчик в Палаці культури НАУ. Любов, як то кажуть, з першого погляду)❤️ З того самого моменту ми завжди були разом) згадую наші побачення))) ми могли годинами розмовляти і десь ходити не помічаючи часу) до останнього трамваю чи метро. В 1999 році ми одружилися.
Віталій був завжди в хорошій спортивній формі, ніколи не засиджувався на роботі, яка не приносила йому задоволення, любив активно проводити час, цікавився технікою , ремонтував мотоцикли і автомобілі і ніколи не зупинявся, постійно навчався чомусь новому. У нього були ,,золоті руки,, все міг і не боявся приймати виклики долі.
У нас народилась донька і згодом син, який зробив величезний подарунок татові) бо народився в його день народження. Віталік був добрим, чесним, справедливим і вважав, що своїми вчинками може змінити світ і людей, але не завжди отримував розуміння, від чого дуже засмучувався. Але не втрачав надії і йшов далі попри всі негаразди. Хто знав Віталія, той не може сказати нічого поганого про нього…. Це факт! Уважний, чуйний, мудрий, стриманий, добряк і люблячий чоловік і тато.
У 2014 він отримав повістку, але по медичним показникам його не взяли. Для нього це було трагедією і він навіть ліг на операційний стіл, щоб після реабілітації все ж таки стати на захист. Донбас був для нього особливим місцем, бо там виріс його батько, там залишились його бабуся і рідні.
Його хобі були військово-тактичні ігри — страйкбол. Там і зʼявився його позивний ,,Баркас,,. Ці всі навички, як виявилось, допомогли йому у його військовій службі, яка почалась в 2022. Він відчував , що буде війна і склав свій військовий рюкзак, ще задовго до початку повномасштабного вторгнення.
Спочатку він сам знайшов місце служби у добровольчому формуванні роти УВО, потім вступив в лави ЗСУ і служив у званні молодший лейтенант 23 ОБСП Президентська бригада їм. Богдана Хмельницького, там і отримав звання лейтенант, потім капітан. Віталій був командиром роти протитанкових керованих ракет. Його підрозділ вів оборону Києва, а далі їх бойовий шлях пролягав через самі гарячі точки Курдюмівка, Озарянівка, Кліщіївка, Бахмут….. свою смерть він зустрів в н. п. Іванівське , Бахмутського району, Донецької області 16.11.2023 року. 15.11.23 він вийшов на позиції , вивести поранених побратимів…. Дав наказ їм виходити, а сам залишився обороняти тактично важливу позицію. Згодом позиції були атаковані ворогом і мій чоловік ,,Баркас,, загинув….. тіло досі залишається на окупованій території.
Він був людяним, справжнім і люблячим чоловіком, турботливим батьком для сина і доньки. Завжди усміхнений і позитивно налаштований. І зі своїми хлопцями по службі залишався справедливим і порядним ВОЇНОМ. Командир з великої літери. Нагороджений медаллю ,,Срібний хрест,,, ,,Хрест хоробрих,,, ,,Честь. Слава. Держава,,.
Я втратила не просто чоловіка і коханого, а свого свого справжнього друга і радника. Ми мали святкувати срібне весілля….. але не судилось! Наша родина дуже сумує. Ми не втрачаємо надії!!!Ми чекаємо повернення Нашого Янгола додому, щоби достойно поховати ГЕРОЯ…… /дружина Юлія/
Я пам’ятаю знайомство з Віталіком. Це було в дворі нашого дому, в компанії інших хлопців, мені було 15 йому 17. Розмови велись на різні підліткові теми. Сперечались, намагались один одного переконати. Віталік завжди був зі своєю думкою.
Він мене витягнув з «дворів» кінця 90-х та початку 2000-х.
Подальша життя нам надало різні іспити….. Я теж не подарунок, але він міг прощати і надавав другий шанс, за що я йому вдячний і пишаюсь дружбою з ним.
Я не був його підлеглим, служу в іншому військовому формуванні, але я впевнений що Він давав ШАНС кожному зі своїх підлеглих і намагався завжди вирішити всі конфлікти, був мудрою людиною…..Чи змарнували ви його чи ні, справа кожного!
Вєталь! Бувай! Побачимось в засвітах!!! /друг і кум Віктор/
Друг Баркас — спокійний і цілеспрямований. Він прийшов в підрозділ нарівні з иншими добровольцями і, будучи офіцером за освітою, згодом прийняв командування взводом. І саме йому Хохол, коли був відсутнім, передавав загальне командування батареєю.
Вчився воювати, вчився командувати, що було ой як не просто в нашому осередку добровольчої анархії. Гартував тіло і дух (навіть щоденна ранкова зарядка — це було мало про кого, але завжди про нього), не відступав перед небезпекою — він заслужив авторитет і, до останнього, вів бійців за собою.
Памʼятаємо! /”Пішохід”/
Спогад про “Баркаса”
Він прийшов в УВО згодом, і від початку не був квартирований ні до жодної з компаній, а таких налічувалося аж чотири: ОУНівці, Правосекторівці, Торнадівці і Синдикатівці. У що перетвориться вся ця суміш стане ясно після.
Для прибулих і кому вже не вистачало місця в кімнатах, було ще трохи місця в коридорі для зборів. Біля “Баркаса” неподалік оселилися “Спартанець”, “Навахо”, “Гудман”.
Він був більшою часткою мовчазний. Призвичаювався до ситуації. Стриманий, постійно готовий. Відповідальний. Коли нас мали вводити до батальйону ЗСУ, ми мали пройти “перевірку” через “Легіон Д”. В одній з таких “перевірок” мені стало зле, і “Баркас” опинився поряд з рацією. Так наочно ще відпрацювали медевак, і першу меддопомогу. “Баркас” звернув увагу, що я почав підкошуватися у бігу, і поки я остаточно не влетів в землю носом, схопив мене за бушлат.
- “Ти як?” — очі стривожені…
- “Хріново”. Потім дізналися, що у мене стрибок в 180… гіпертонія… Але я не покинув лави. Готувався з іншими.
Коли нас перевели до 23 ОБСП, виявилося що “Баркас” має лейтенанта через військкафедру університету. Але жодного разу не був посеред війни. Та й його помилково штабні чомусь в писали до третьої роти, що потім помилково подавали в СЗЧ в той час, коли він був на передовій…
Ну лейтенант, так лейтенант. До іншого лейтенанта “Товариша” якраз пішли частина “синдикатівців”, що не втрапили у розвідку, і усі “торнадівці”, тож “Баркасу” попалися ми – ОУНівці, КУНівці, Правосєки, УНСОвці, і ще плюс сумські та білоцерківські козаки. Суміш, котрій пальця в рот не клади. А “Баркас” — спокійний інтелігент, інженер.
- Чуєш, Віталь… ти мені поміг, і я тобі за то дякую. Послухай і моєї поради тепер. У нашому взводі майже всі були на війні. Прислухайся до них. І тоді у колективі буде гармонія і порядок.
- “Орфею”, я поважаю усіх, але ж Статут…
- “Баркас”, за Статутом автомат інакше носять, ти бачив?
- “Орфей”, це ЗСУ, тут треба порядок.
- Так ніхто ж анархію не пропонує, просто з ветеранами ближче будь, і тобі кожен плече підставить.
- Я тебе зрозумів.
- Можливо не зовсім. Для побратимів твої погони тут нічого не значать. Тільки людяність, і уміння працювати у колективі.
- “Орфею”, ти ж сам знаєш, я би вільніше почувався рядовим, та я ж не винний, що у мене звання.
- Так тобі це у провину ніхто й не ставить, друже… Просто будь з колективом, і побачиш — ніхто не підкачає, це ж організм.
- Дякую, я тебе почув.
Якось підходить з іншим Віталієм.
- “Орфей”, у нас зміни, командиром відділення призначений друг “Дєд”, бо він має сержанта, так що ти офіційно усунутий з посади, маєш зрозуміти.
- “Баркас”, я все розумію й так. Причина ж не у сержанті, а у тому, що я штабних вже четвертий раз на місце ставлю. Все норм. Головне роботу робити.
- Дякую, що розумієш…
Був звісно один конфлікт. Та то й конфліктом їй бо смішно назвати. “Баркас” доповів “нагору”, і до мене примчав аж цілий замМПЗ батальйону, якого я за 10 хвилин розклав інтелектуально по поличках так, що той вже був пропонував посаду офіцера-психолога (статус документів дозволяв). Але я хотів бути у своїй батареї, а не в штабі.
- Слухай, вибач, але я був вимушений про тебе доповісти — каже “Баркас” і не опускає очей, але лише їх трохи примружує.
- Ти мене теж вибач, зірвався — відповідаю — але як тебе ще навчити, що колектив не удільне князівство, це маленька Січ, і треба рахуватися зі звичаями добровольців.
- Я не до кінця ще розібрався…
- Так ми ж тобі йдемо назустріч, а ти не конспектуєш…
Потисли руки, обнялися.
- Я розумію, — каже.
…Артилерійські підготовки. Прислали одне чудо в погонах підполковника, і той нам три дні доводив, що правильно стріляти з СПГ по розрахунках… гаубиці. “Завгара” і мене вже занесли в “чорний список”. “Баркас” взяв бік офіцера. Хлопці сказали, що комвзводу не правий. Наступного дня мав бути показовий на полігоні, і ми відчували, що з такою підготовкою ми обісремося і нас або розформують, або зроблять четверту піхотну. Сказав про це “Баркасу”. Віталік занервував.
- Ти зрозумій, це ж тобі буде мінус — вже кричу на нього — той підполковник поїде, а погану підготовку на тебе повісять, або на “Хохла” (наш майор, командир батареї), і що тоді? Штабним ми як кість в горлі, сплять і бачать, як нас найшвидше поховати. “Баркас”, от на цим подумай!
Йому стало важко. Це не просто бути між двох вогнів – штабних фанфаронів і досвідчених ветеранів. Але вибір треба робити, і “Баркасу” щодень це давалося важче. Я переймався і психував водночас.
Врятувало нас те, що замість їхати на один полігон, ми поїхали на інший, де нас чекали двоє ветеранів, розробників програми “Армор”. Там з криками “Який мудак вам це розказував” у арморівців очі стали по 10 гривень. Підійшов до “Баркаса”, який був дуже стривожений почутим.
- Ти зрозумів, чому ми три дні намагалися не слухати того старого підполковника? Ти розумієш, що б сталося, коли б по його розрахунках ми не дай Боже… ти ж би перший під трибунал пішов, як офіцер..
- “Орфей”, я ніколи не думав, що так…
Арморівці прочистили нам мозок від брєдєй бравага артілєріста і за годинку з хвостиком навчили нас усіх тонкощів нашого СПГ-9.
- А тепер усі ковіди (командири відділень) і корози (командири розрахунків) взяли блокноти і олівці і конспектуємо усі, щоб потім не було — а нам не казали, — кажу я.
До цього моменту користувалися моїм блокнотом з Президентського полку, та досвідом “Завгара”.
- Дякую, що поправив – тихо каже “Баркас”
- Віталь, не шукай ворога там, де його немає.
Ми почали показувати результат на полігоні і “Баркаса” в штабі почали хвалити.
…Схід. Ми знали куди їхали. Для багатьох було відчуття квитка в один бік, хоч як би ми одне одного не підбадьорювали. “Баркас” віз БК на “Зафірі”, мій 15-й брав гору на “Вектрі”, і лише 13-й були на крутому “Нісані”, який нас потім і витягнув.
“Баркас” перший день на війні. Виглядає трохи розгубленим. Намагаюсь підбадьорити “Командир, все буде добре”. “Я теж на це сподіваюсь,” – відповів трохи з кривою усмішкою. Воно й зрозуміло. Це вже не полігон.
Бардак на передовій страшенний. Ніхто нічого не знає. Вештаються бійці з чотирьох-пяти різних батальйонів, усі намагаються командувати іншими. Усі нібито знають позиції, а насправді ніхто й нічого. Знаємо лише одне, ми біля с.Курдюмівка, два кілометри далі с.Озарянівка і там “Вагнери”. І там десь нині наші УВО у розвідці.
Вечір і ніч просто анекдотична. Ніхто не знає, де окопуватися, в який бік може бути атака, хто по боках взагалі стоїть. А в штабі не відповідають. Ба більше складається враження, що нас навмисне тут поставили, аби легше було накрити….
Зрання біжить “Баркас”.
- “Орфей” координати ікс ігрек такий то, осколковими.
Я набираю і розумію за структурою бою, що то набагато лівіше від місця де ведеться бій.
-“Баркас” а хто дав ці координати? Там же наші!!!
- Стріляй давай!!!.
Я маховиками кручу “сапог” праворуч, в той бік де чути “Пєчєнєг”.
-“Орфей”, ти що робиш?
- Кошмарю підарів!!! Бац по замку…
…Того дня ми врятували життя близько 70 наших штурмовиків, що попали під кулеметний і снайперський обстріл. “Баркаса” похвалили за мужність у штабі, в в батареї – за перший і вдалий бій. Але поряд з звитягою ми потерпіли втрати, забито двох кулеметників, двоє важко поранені, плюс дізналися, що у розвідці загинули наші побратими з УВО.
Попереду були ще тяжчі бої, і характер “Баркаса” почав змінюватися у бік командира з твердими моральними навичками…
…Ми зустрілися на ППД.
- “Орфей”, вітаю з статусом звільненого.
- Тобто?
- Командування батальйону постановило подякувати тобі за службу і звільнити від військової відповідальності.
- “Баркас”, а там гарно подумали? А як же молоді хлопці? А хто їх навчатиме?
- “Орфей”, я за тебе говорив, і за твій стан після поранення також. Штабні навідріз тебе лишати. А від себе додам — ти й так багато зробив. Мені було важко у перші дні, а ти допоміг розібратися, розставити пріоритети. Це теж цінно.
- Ну що ж… Ні так ні…
Це була наша остання зустріч. Подякували, обнялися.
Вже не було “Баті”, вже пропав “Хохол” і “Баркасу” випало тягнути всю батарею. Бо “Товариш” займався підготовкою новобранців.
А згодом прийшла звістка… вийшов на позицію… і не повернувся… наші пілоти бачили розтерзаний КСП, на якому свій останній бій провів “Баркас”.
Згодом перестане битися серце і в останнього нашого офіцера батареї — “Товариша”. Батарею буде очолено і переочолено, розформовано… Як і сам батальйон. Але пам’ять про наших живе. У кожній клітині. Наші герої на Небесах про це знають /”Орфей”, https://www.facebook.com/jivosil/posts/pfbid02Ers7cpow55ixDHMUCju8ksr5zbamdLSDu6gj4hBmkmoVMMNhoUTJPbuYbAFsgjWDl/.
