Друга світова війна змінила долі багатьох людей, серед яких одними з найтрагічніших є долі українських націоналістів. Всі знають про закатованого в німецькому концтаборі Олега Ольжича, про розстріляну в Бабиному Яру Олену Телігу. Проте важкі часи чекали також на тих, хто вижив і був змушений покинути Україну, рятуючись від радянського режиму. До таких емігрантів належав маловідомий Олег Штуль-Жданович – редактор газети «Українське слово», а згодом Голова Проводу українських націоналістів.

Під час навчання у Варшавському університеті, де студіював історію та українську філологію, Штуль входив у найближче оточення Олега Кандиби, Дмитра Донцова та Олени Теліги, яка навіть присвятила йому свої сонети «Напередодні».

Із початком Другої світової вступив до Культурної реферантури ОУН. Після розколу організації залишився прихильником Андрія Мельника.

У 1940-му в календарі-альманасі «Сурма» була надрукована Олегова праця «Віки говорять» – короткий нарис історії України. Згодом встигли надрукувати окремою брошурою в окупованому німцями Луцьку і Києві, а після війни – у Франції.

Як відомо, ОУН мала штаб-квартиру в Кракові, яка організовувала похідні групи з початком німецько-радянської війни. В їхній організації брав участь Олег Штуль. Головною метою груп було зайняти політичні і культурні пости на звільненій від радянської влади територіях, взяти в свої руки державотворчі процеси та бути готовими до збройної боротьби за незалежність України.

Штуль прибув до Києва восени 1941 року. Жахливий холод і голод. Олег Штуль згадував, що в квартирі не було опалення, але були повні зібрання творів Леніна. Все спалили, та температура не піднялася навіть на градус.

Штулю вдалося уникнути арешту та продовжити діяльність на Волині, де був назначений до УПА «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. Навесні 1943 року ПУН призначила Штуля своїм представником у штабі «УПА-Поліська Січ» (після зміни назви – УНРА, Українська народно-революційна армії). Відтоді він став відомим як сотник Жданович. Окрім своїх обов’язків, Штуль долучився до випуску газети «Оборона України» – часопису УНРА.

Коли німці відступали, націоналісти пішли на переговори, сподіваючись переконати їх надати зброю, щоб самостійно далі воювати проти Червоної армії. Тарас Бульба-Боровець і Олег Штуль виїхали на переговори до Рівного, у результаті чого їх арештували й ув’язнили у таборі Заксенхаузен. На той час у Заксенгаузені перебували багато українських громадсько-політичних діячів.

19 жовтня 1944 року, коли доля Німеччини вже була вирішена, Штуль і Боровець були звільнені з табору. Певний час брали участь у підготовці партизанських загонів для боротьби з Червоною армією.

Навесні 1945 року Олег Штуль переправився до американської зони окупації Німеччини, перебував у таборах для переміщених осіб («Ді-Пі»), де працював на освітніх курсах для українців.

Потім очолив референтуру преси та інформації Проводу ОУН, а у 1948 році став редактором газети «Українське слово» в Парижі, яка консолідувала навколо себе українську діаспору у Франції.

Олег Штуль пильно слідкував за політичними процесами, які відбувалися в УРСР. Він підтримував дисидентський рух, редагував видання самвидаву, що виходили у «Націоналістичному Видавництві» в Парижі. Серед них «Український вісник» та «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. Саме з огляду на активну роботу і беззаперечний авторитет, після смерті Андрія Мельника у 1965 році Олега Штуля обрали Головою ОУН.

Також Штуль всіляко підтримував УАПЦ, а про радянську політику висловлювався так: «Треба зробити чіткий висновок: Москва застосовує тепер православіє для своїх русифікаційних завдань, а у майбутньому вживатиме його і для імперіалістичних».

У 1977-у Олег, хворий шітдесятирічний чоловік, поїхав до США, на відкриття пам’ятника Олегу Ольжичу. Того ж року помер у Торонто. Похований на цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку, США.

Ще один видатний українець, який чекає на повернення до України, за волю якої боровся все своє життя.

Україна – понад усе!

Анастасія Балакір