Але хто тобі повірить, солдате,
Якщо ти в риму з пафосом
Говоритимеш про війну
Б. Гуменюк «Блокпост»

Про книги, вірші та війну. Без пафосу, відверто. Справжній боєць і автор – Борис Гуменюк. Наклади його «Віршів з війни» сягнули 25 000 примірників, а продаж мільйона гривень. Післясмак його книг гіркий, з відчуттям присутності війни, бо пише так, як летить автоматна черга, як їде танк, каже, що інакше писати по відношенню до війни підло. Він відмовився від усіх художніх засобів і хоче вигадати нову поетичну мову.
В інтерв’ю «Українській літературній газеті» письменник Борис Гуменюк розповів, що буде з літературним процесом, та про новий роман. І не тільки це. Читайте!

— Чим був зумовлений Ваш дебют у 1993 році збіркою поезій «Спосіб захисту»?
— Як в усіх, мабуть, хто приходить у літературу: своєю присутністю в ній утверджувати «щось». Я завжди знав, що буду писати. І весь час писав. Щось. Перші спроби робив, коли мені було 18–20 років. Але вони, з моєї точки зору, мали незначну художню вартість, тож я не зважувався їх комусь показувати. І лише у 1993-му, коли мені було 28, вийшла книжка «Спосіб захисту».
Мої домашні переконали мене не палити рукописи, вони ж однаково не горять (сміється). Я відніс рукопис у видавництво.
Тоді були не зовсім літературні роки. Україна здобула незалежність. Старе – гинуло, народжувалось – нове. Принаймні мало народитися. В літературі – теж. Але я досі не впевнений, чи оте «нове» тоді народилося.
Що ж стосується книжки, то це не була висока поезія, радше, літературна проба. Дебют. Я отримав схвальні відгуки. Це заохотило мене працювати і розвиватися далі.

— Вас називають «чоловіком із джеколондонівською долею». Як Ви це сприймаєте?
— З якою долею? (сміється). Щось у тому, мабуть, є. Мені приємне таке порівняння. Джек Лондон був одним із перших, хто мене «зачепив». Літературно. Сильно.
Як справжній пацан, я до школи не ходив і фактично не вчився. У 13, 14, 15 років читати книжки для пацана було неправильно. Побитися, зійтися «стінка на стінку», «село на село», цигарки, дівчати, вино – це було нормально, а книжки читати… вибачте. У моєму середовищі тоді про таке було незручно навіть говорити.
Перший, хто мене приголомшив у мої 13 років, був Екзюпері і його «Маленький принц», а потім Джек Лондон своїми оповіданнями довершив справу. Завдяки цим двом спершу я став читачем, а згодом – оповідачем, а міг бути серйозним чоловіком і робити серйозні речі.
Насправді, в Екзюпері була біографія, як і в Джека Лондона, сподіваюся, я також її маю. За текстом має стояти біографія. Біографією має бути сплачено за кожен піднятий із глибити рядок. Як у Стуса. На жаль, цього не скажеш про добрих 90% людей, які нині у нас беруться писати.

— З 2006 року Ви − член Національної спілки письменників України. У 2014-му стали лауреатом літературно-мистецької премії Ліги українських меценатів імені В. Свідзинського та Б. Нечереди, «Золота Фортуна: «Людина року 2014», у 2016 − премія імені Я. Гальчевського «За подвижництво у державотворенні», медаль «За жертовність і любов до України», найкраща книга року на військову тематику. Наскільки важливо для Вас як для письменника визнання? Яка з відзнак для Вашого внутрішнього «Я» на першому місці?
— Ого, як усього багато. Ви ще не все згадали. Правду кажучи, для мене це не важливо. Це потрібно не мені. Це потрібно літературній спільноті, яка є літературною спільнотою чи тяжіє до того, аби нею бути, і яка, як спільнота, має у своєму арсеналі якісь премії.
Байдуже, яке прізвище письменника. Сьогодні це прізвище моє. Так сталося. Це міг бути хтось інший.
Спільнота каже: он наш колега, літератор, в берцях, в касці, з автоматом, на війні, воює (убиває ворогів), себто, робить роботу, яка більше властива солдату. Він перший із нашої спільноти, хто добровольцем подався на війну і пише із війни про війну – скажімо так – досить пристойні художні тексти. Давайте його нагородимо. Бо якщо не його – то кого? Правильно. Нікого. Справді буйних, як мовиться, мало. Решта всі розумні, а для розумних – виставлені буйки; так далеко, як цей, в українській літературі ще ніхто не запливав. А для чого? Ризикувати життям? Коли можна на березі, з вудкою, ним втішатися.
Сміх-сміхом, але якщо брати 2014-15 літературний сезон, то у «Віршів з війни» конкурентів немає.

— «Вірші з війни» було номіновано на Шевченківську премію. Літературні премії для Вас принципові? Якби Ви отримали Шевченківську премію з літератури, як би це вплинуло і що змінило б у Вашій творчості?
— Нічого б не змінило. Я – щаслива людина. Щось написав, трохи повоював. Тож волів би залишити у своєму житті все як є. Мені пізно мінятися.
В інших країнах від премій залежать гонорари та наклади книжок. У нас, здається, й цього не відбувається. Тут узагалі про гонорари не йдеться. Хоча, якщо говорити про наклади «Віршів з війни», то вони були колосальними. У 2014 році на Форумі видавців за три дні я наторговував суму, яка перевищувала 1 мільйон гривень. За ці гроші я купував військові джипи, бронежилети, каски, тепловізори – і все це їхало на фронт. Я розумів, що люди не книжку купують, бо, коли чоловік приносить тисячу доларів і бере книжку, то він не книжку купує.
Якщо сьогодні середньостатистичному прозаїку сказати, що на поетичній збірці можна заробити мільйон гривень, то він помре від заздрощів. Наклади моєї книжки у десятки разів перевищують наклади середньостатистичного роману. «Віршів з війни» продано 25 000 примірників. Пачками відправляли за кордон. Там вона коштувала в середньому 10-20 євро – і за це теж купувалося все для потреб фронту. «Вірші з війни» зіграли свою роль не тільки в літературному процесі, а, що важливо для мене, – у добровольчому русі.

— Це для Вас важливіше, ніж відзнаки?
— Країні зараз потрібні солдати. Поетів у нас – хоч греблю гати. З поетами усе гаразд. Із солдатами кепські справи. Я намагаюсь бути солдатом. От і все. А що означає бути солдатом? У скрутний момент підставляти своїй країні власне плече. А вірші… пиши, не пиши, а діти народжуються, птахи співають, дощ падає. Без поетів дощ все одно падає.

— Як уживаються ці дві різні іпостасі: романтик, людина тонкої душевної організації (фото з кошенятами, повість «Та, що прибула з неба») і воїн, захисник, чоловік-боєць, людина, яка ухвалює вирішальні рішення? Чи виникають внутрішні конфлікти у тій чи іншій життєвій ситуації?
— Постійно виникають. Я нестерпна людина. Завжди знайду собі проблеми. Можу згарячу скривдити людину, а потім тяжко шкодувати про це. Спершу – роблю, потім – думаю. А ще я їм кацапських немовлят. Що не з’їм – заморожую.
У мене позивний «Кармелюк». Коли я тільки-но приїхав на війну, то розказував усім, який у нас славний бандерівський край і який я з діда-прадіда бандерівець. А хлопці в регіт: «Ну який із тебе бандерівець? Ти – гайдамака, опришко, розбійник, кармелюк». А я не проти. Най буде «Кармелюк». Аби лише москалям на лихо.

— Поезія, зважаючи на жанрову природу, може оперативно реагувати на події. Вона здатна викликати швидку емоційну реакцію. Свої «Вірші з війни» Ви назвали «побічним продуктом війни». Починались вони у соцмережі Фейсбук. Чого Ви очікували і як це вплинуло на видання книги?
— До видання книг я не причетний. У мене є друзі, які не полишають мене. Якщо говорити про «Вірші з війни», то всю роботу з підготовки до друку виконав Іван Андрусяк, а видав Сергій Пантюк. Коли виявилось, що у видавництва немає коштів, про це хтось написав у Фейсбук, люди зібрали 10 000 гривень. Мене запросили на презентацію на Форум видавців у Львові. Я був там три дні – і три дні стояла черга за книжкою.
Після «Способу захисту» я більше 20 років не писав віршів. Поезія – це щось дитяче – так я собі легковажно думав, − а я ж серйозний письменник. Аж раптом із першого дня на війні, коли я ще толком не втямив, що зі мною і де я є, раптом пішли оці незрозумілі тексти, писані наче у стані афекту.
Це побічний продукт війни у тому сенсі, що я – йшов воювати, − і це насамперед, − ну а писати, то вже як вийде. Люди кажуть, вийшло. От і ви так кажете. Я втішений.

— Книга «Блокпост», що вийшла на початку цього року, викликала неабиякий інтерес, і є багато відгуків та рецензій. Зважаючи на події, куди, на Вашу думку, література більш спрямована – до посилення документальності чи белетризації?
— Українська література не рухається нікуди. Я взагалі не впевнений, що література кудись рухається. Був роман ХІХ століття, який мені не подобається, і був роман ХХ століття – з Джойсом, Кафкою, який мені до вподоби. Я не знаю, чи відтоді випрацювана якась нова літературна мова. Те, що зараз приходить із закордону, ніяке.
Як літератор я зараз нахабнію. Таке життя. Ми, добровольці, люди нахабні.
Свого часу юний воєнком сказав мені: «Дядьку, тобі 50 років, ти маєш 120 кг ваги, ти не військовослужбовець, у війську ніколи не служив, тож твоя справа – сидіти вдома. Ти у нас хто? Письменник. Ото сиди і пиши стіхи про майдан, бо того гавна зараз стільки є, що то капець». І тоді ти посилаєш на хрін воєнкома, а в його особі систему, державу, тобто – всіх, ідеш до сусіда, купуєш у нього карабін, сідаєш у своє авто, заправляєшся за свій кошт, і на власний страх і ризик – їдеш на вОйну. Потім мене часто запитували: як ви потрапили на війну? або: як потрапити на війну? Та ось так: сідаєш і їдеш. А їдеш доти, поки не почуєш канонаду. А тоді вилізаєш і шукаєш, де свої. Приходиш до своїх і кажеш: «хлопці, посуньтеся, я хочу тут-во біля вас бути. Зброя в мене є».
Так само в літературі. Нікого не треба слухати. Треба бути відважним. Інакше кажучи – хочеш отримати результат – не будь боягузом. Літбоягузом. Чи ви гадаєте, що боягуз в літературі – це щось краще за боягуза на фронті? Думай, може, варто відмовитись від старих художніх засобів та прийомів. Чи запропонувати читачеві нову літературну, зокрема, поетичну, мову. Що? Нема такої мови? А ти для чого? – Випрацюй свою. Нічого не бійся. Плюнь на традиції і школи. У тебе немає попередників. Ти сам по собі. Ти – доброволець. У поезії також.
Про війну не можна писати у риму, в стовпчик; тут немає місця для акторства. Для − літературщини, навіть у хорошому сенсі цього слова. Рядок має так виходити, як з автомата виходить черга, як їде танк, а цей танк іноді їде через тебе або того пацана, який, ще живий, лежить поряд.
Зазвичай як до нас поет говорить? − «Подивіться на мене! Яка рима, який образ, яка метафора, який Дніпро широченний, які високі небеса, яке велике страждання мого народу! А ще яка у мене зачіска і білозуба посмішка». А тут, б****, війна. І тут так не можна. Тут за «високі небеса» можна прикладом дістати в зуби. От мені нині хочеться дати прикладом у зуби всій сучасній українській літературі! Бо я належу до цієї спільноти як автор 25 років. Я бачив багато божевільних чуваків і літчувіх, тож ви можете собі уявити, яким було моє розчарування, коли з’ясувалося, що вони тільки вдавали із себе божевільних, що насправді вони нормальні.
Справжніх божевільних у нас не виявилося (за Висоцьким). Усе це була гра на публіку, кривляння і акторство.
Що ці люди хочуть? Хочуть миру, спокою, тиші, затишку, достатку. Мають право. Так, як всі. Хочуть творчості. А ще вони хочуть, щоб я читав їхні книжки. Оце вже ні. Оце вже зась.
Середньостатистичний український письмака − це дезертир. Дезертиром, за окремими винятками, виявилася вся сучасна українська літературна тусівка. Замість того, щоб битися за свою країну, література усунулася від суспільних процесів. Від суспільних процесів усунулася і від війни. Війна. Ось де ми є. Війна − ось що з нами відбувається ці два роки. Покажіть мені українського письменника на війні? Його нема. Він на ярмарку, на фестивалі, на форумі. Якщо це українська література, то я не український письменник. Я не хочу мати з нею нічого спільно.
Кожного разу я їду туди, де мені добре. Де усе зрозуміло: де тиша і спокій. Незважаючи на бої та обстріли. Ти чоловік – і ти робиш чоловічу роботу. З мене паскудний вояка, з мене дуже паскудний вояка, але я можу піти кашу варити, коли не зможу стріляти. Я відчуваю причетність до чогось. До чого причетний середньостатистичний вкраїнський письмак? До чого він причетний ці 2 роки? Ні до чого. Ні до країни, ні до літератури. Потім він стане на Форумі і буде пропонувати купити його книжки. А що там під обкладинкою? Нічого. Майже, як завжди.

— «Блокпост» за своєю формою нагадує щоденник – пости з Фейсбук. У «Щоденнику» О. Довженко намагається сконструювати авторський міф війни. У нього війна – страждання та моральна девальвація. Домінанта – героїчність. Яка Ваша візія війни?
— Війна дає можливість пошуку простих відповідей на складні запитання. Смерть, страх, героїзм, відвага, зрада, втрата, кров, кров, кров, Вітчизна. Це – справжній пошук. Це шлях – вартий того, аби його пройти. Вартий того, аби про це ще комусь розповісти. Це – випробування. Ти випробовуєш себе. Вітчизною, кров’ю і – смертю.
Мені було цікаво, що я відчуватиму, коли вбиватиму (уб’ю) людину.
Дехто з моїх побратимів, − а серед них є такі, що мають три судимості, але є й такі, у кого за плечима три вищі освіти і вчений ступінь, − кажуть мені: твій досвід є унікальним. І не лише для тебе − для всієї літературної спільноти. Те, що є у тебе, не мав ні Ремарк, ні Хемінгуей, ні Хвильовий, ні Місіма. Професійний літератор став професійним убивцею. Він убивав, убиває і буде вбивати ще. Та всі читачі і літературознавці світу мали б збожеволіти від цікавості, як ти будеш (із середини!) досліджувати, описувати цей феномен.
А справді, − що я відчуваю, коли ловлю людину на мушку? Чи це вже не людина? Ворог? Людська істота? Он вона стоїть; дивиться у бік моєї позиції, не відчуває загрози, мене не бачить; з кимось розмовляє, усміхається, − постріл, легенька віддача, легенький біль в плечі, і – все, тієї людини більше немає. Що я відчув? Окрім болю в плечі. Що відчув світ? Що ви відчуваєте? Заради цього варто бути на війні. Заради цього я на війні.
Заради цього варто загинути, але це вже буде забагато пафосу. У «Віршах з війни», в «Блокпості» я вже дещо сказав, але в основному старими художніми засобами. Прийде час – я про це розповім.

— На початку лютого в інтерв’ю для Громадського радіо Ви анонсували свій «великий роман про війну», де «фіналом обов’язково буде спалена Москва». Чи втілюєте цей задум і на якому етапі робота?
— Росіяни даремно розв’язали з нами цей конфлікт. На мій погляд, війни ще не було. Вона ще попереду. І втрат іще не було. І про війну ще ніхто не писав, про війну ще напишуть. Хтось казав, що український Ремарк, Хемінгуей і Толстой сьогодні воюють в АТО. Це ще молоді пацани, яким по 20 років, які ще ніколи не писали і ще навіть не знають, що вони мають хист. Зараз головне, щоб вони перемогли і повернулися живими.
Наслідок цієї війни – розпад Російської Федерації.
Ми ще тільки на початку шляху − пробігли стометрівку, а попереду − марафонська дистанція. Війна буде довгою, запеклою і з величезними втратами.
Маю візію, як наші розвідувально-диверсійні групи, переходять кордон і починають бойові дії на теренах РФ. Бачу спалену Москву. «Тут був Борис Гуменюк», − напишу я на руїнах кремля. І це буде мій найвидатніший роман.

— «Тішить те, що й тут живуть люди. Якось живуть. Якісь люди», − пишете Ви у книзі «Блокпост». Що війна змінила у свідомості жителів окупованих територій? Як Ви це бачите?
— Чесно? Якщо без ілюзій, то я думаю, що там за нас кожен четвертий, а троє проти. Що робити? З тих трьох, які проти нас, одного доведеться вбити. Як ворога. Бо він і є ворог. А двох інших змусити замовкнути і прийняти ситуацію такою, якою вона є. Іншого варіанту в нас нема.
Ополченці повинні бути ліквідовані. Всі. Чию провину буде доведено. Всі інші, що ходили на референдуми, мітинги, повинні бути позбавлені громадянства та права голосу, щоб вони надалі не брали участі в управлінні країною. Хай собі живуть, працюють, але нехай не ходять на вибори та втручаються в життя держави. Витіснити їх за межі країни ми не можемо, а мати їх своїми співвітчизниками − не хочемо.

— «Доброволець – це сто відсотків любові у чистому вигляді до своєї країни і до вас, любі наші, вороги». Якби держава чула нас, що було б інше?
— Якби країна хоч раз, хоч колись прислухалася до своїх громадян, яким болить ця країна, все було б інакше. І війна була б інакшою. Я думаю, ми б уже звільнили Донбас і думали, що нам робити з Кримом.
Хтось сказав, що, якщо ваші депутати злодії і хабарники, це означає, що ви кретини й ідіоти. Якщо не буде радикальних змін, а це тільки через силове протистояння або через загрозу громадянського конфлікту в Києві, то наступні 25 років у нас буде те саме, що було попередні 25.
Я не вірю в Апостола Правди і Науки. Не прийде на цю землю Апостол Правди і Науки. Але я вірю в появу Кармелюка чи Богуна. З’явиться Опришко, який буде мати розбишацьку ватагу і відмовиться виконувати накази Хмельницького.

Спілкувалася Ніна СКОЧКО

«Українська літературна газета», ч. 15 (177)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *