3 лютого 1929 року у Відні завершився установчий Конгрес Українських Націоналістів. Упродовж п’яти днів понад тридцять делегатів, які представляли різні, в основному емігрантські українські політичні середовища, після гострих дискусій прийшли до висновку, що віднині боротьбу за самостійність України має очолити нова сила під назвою «Організація Українських Націоналістів».

З цього часу минуло 88 років.

А феномен ОУН й надалі залишається у центрі суспільної уваги. Сучасні історики, політологи, політики, громадські діячі, пересічні громадяни не припиняють спроб, з одного боку, збагнути ту невичерпну енергію, яка живила ОУН у найдраматичніші періоди нашої історії, а з другого – її значний вплив на сьогодення, нинішню суспільно-політичну реальність.

Переконаний, що феномен ОУН передусім у цілісності її ідеології, яка була, залишається і завжди буде дороговказом для нації, яка прагне мати власну державу. Ця ідеологія – український націоналізм.

В основі світогляду людини-націоналіста має лежати ідеалізм. Це означає, що така людина постійно плекає в душі віру в ідеал, що існує сам у собі та є вищою цінністю. Призначення людини на землі – виконати свій обов’язок щодо цього ідеалу. Для українського націоналіста таким ідеалом є Самостійна Соборна Українська Держава.

Проте українська національна ідея не перекривається українською етнографічною територією і не вичерпується етнічним змістом. Вона формується на базі історичної місії, що припала нашій Батьківщині. Розташована між європейським Заходом і азійським Сходом, Україна має виступити «оборонцем інших народів, загрожених Московщиною».

Для забезпечення всебічного розвитку нації необхідна власна держава. Тільки в умовах національної державності Україна стане творчою світовою силою і справді матір’ю, а не мачухою власному народові. Для зміцнення Української держави необхідні авторитет і послух, централізм і тверда влада. Щоб влада була близька народові, вона мусить спиратися на його провідну верству, в котрій мають бути представлені інтереси і прагнення усіх суспільних груп.

Цікаво, що у минулому українські націоналісти не бачили Україну парламентською республікою. Натомість представницькі й законодавчі функції покладалося на «державний орган з місцем у ньому для делегатів усіх суспільних груп». Зате націоналісти застерігали, що насильне прищеплювання Україні утопічних форм суспільних стосунків, таких як соціалізм і демократизм (малася на увазі не стільки демократія, як лібералізм, що вивищує права особи над правом нації), є небезпечне і недоречне.

Врешті, найголовніше: «мусить виховатися порода українців, що не зіллється і не розчиниться в юрбі, але триматиме своє місце в національному житті, не підпорядкує себе настроям і відрухам маси, зуміє станути понад нею, накинути їй свою думку і свою волю».

З висоти часу можна констатувати, що проект під назвою «ОУН» його творцям вдалося сповна реалізувати одразу ж після установчого Конгресу Українських Націоналістів у Відні.

Очевидно, що заснована на таких жорстких вимогах організація не могла бути масовою. Як стверджують історики, чисельність ОУН ніколи не перевищувала десять тисяч членів. Але їй було під снагу стати визначальним фактором національного державотворення у 1939 року на Карпатській Україні та з гідністю пройти горнила Другої світової війни.

Правда, така модель не вберегла ОУН від потрясінь. У травні 1938 року спецслужбами НКВД було ліквідовано лідера і засновника ОУН полковника Євгена Коновальця. У 1939 році стався розкол ОУН на «мельниківців» і «бандерівців». У 1957 році не вдалося зберегти життя визначному діячу ще одного розгалуження ОУН Леву Ребету. А в 1959 році – голові революційного проводу ОУН Степану Бандері.

Та не зважаючи на ці та інші прикрі, а подекуди й драматичні факти з історії ОУН, націоналістичний рух відзначався високоідейними і жертовними кадрами, яким було під силу виконувати складні завдання національно-визвольної боротьби. Врешті, як висловився О. Ольжич, ОУН стала «незримим військом поневоленої Нації».

Без ОУН, а точніше рядових її членів та провідників сьогодні не можна уявити історію нації, яка змагалася за свою державну суверенність. Зрозуміло, що форми і методи, які ОУН використовувала для плекання своїх кадрів, критерії за якими вони добиралися, а також стиль її діяльності, можливо, уже не відповідають вимогам сьогодення. Та було б гріхом ними не скористатися, коли нація в чергове опиниться над прірвою свого існування.

Цей короткий виклад ілюструє кілька висновків. В особі ОУН маємо не лише один із етапів боротьби українського народу за свою державність, а передусім світоглядно умотивований політичний рух із власною ідеологію, власними світоглядними цінностями, чіткою і зрозумілою метою.

Княжа доба, козаччина  і навіть Українська революція доби УНР, будь-який інший з періодів історії наших змагань за свою державну незалежність, не був таким ідеологічно обґрунтованим і політично цілеспрямованим, як рух започаткований ОУН.

Націоналістична ідеологія завжди вражає не тільки своєю точністю, а й актуальністю.

Думаю, що не один сучасний український політик погодиться із правильністю тверджень ОУН, але не кожен, хто погодиться відважиться взяти їх на озброєння.

Богдан Червак,

Голова ОУН

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>