По складенні мойого приречення до рук членів Вужчого Про­воду Українських Націоналістів 12. жовтня 1938 року, було од­ним з перших моїх завдань познайомитися з тими з референтів ПУН, які до ВПУН не належали. Були вони розміщені по найго­ловніших європейських центрах — в Римі, Відні, Празі, Берліні, Брюсселі, Парижі й Лондоні; за океаном в окремій місії були ген. Курманович і полк. Сушко.
Одним з перших, з яким пришилося зустрітися мені у Відні, був д-р Олег Кандиба, Ольжич. Стрункий, високий, майже ще юнак, з ледве засіяним вусом, вродливий і гарної будови, з несмі­ливими рухами, дещо похилої постави. Хоч попереджений був Ольжич Сеником-Грибівським про нашу зустріч, помітне було змішання його при нашім привітанні, якесь хвилювання не поки­дало його в початковій частині нашої розмови і через це утрудню­вало його старанно приготований і складений звіт з праці в ді­лянці веденої ним культурно-освітньої референтури. Щойно по звіті, при дискусії, повернув він до «рівноваги» і щойно тут за­блищав своєю ерудицією і ґрунтовним знанням довіреного йому ще покійним Вождем ресорту, виявляючи при цьому прикмети доброго організатора.
Свій ресорт розбудував Ольжич відповідно до многогранних завдань, що їх ставила в повнім розвою ОУН, в могутній апарат з кількадесятьма ближчими і кількадесятьма дальшими співробіт­никами, з чого приблизно третина на рідних землях, решта поза ними – в Европі й за океаном. Культурно-освітню ділянку довів Ольжич до неперевищеного розквіту, завдяки вже признаному імені визначного вченого й автора ряду наукових цінних праць, завдяки рідким особистим прикметам і завдяки вмілому та ста­ранному доборові співробітників; окреме місце займав покійний в українській поезії останньої доби. Місцем осідку його була Пра­га, де містився і його «штаб» з видавництвами. Свій ресорт вів Ольжич сам безпосередньо майже до кінця 1942 р. і передав його щойно коли по призначенні його заступником голови ПУН й на­місником на рідних землях — виявилося, що треба його відтяжити з того ресорту, якщо мав він справитися з надміром завдань у Києві. Бо ж справді в руках його збігалися тоді нитки чи не пов­ноти справ у тодішнім житті. Попри суто організаційні справи, він приймав живу політичну участь в працях УНРади під голо­вуванням проф. Величківського, він давав напрямок політичній лінії нашого органу «Українське Слово» під редакцією ред. Рога­ча, він ініціював і вів ряд літературних і мистецьких установ при помочі Олени Теліги, за його почином зростає з тижня на тиж­день кількість громадських і господарських установ. І на все це він знаходив час, не відмовляючи нікому, хто до нього звернувсь, сам не доїдаючи, благенько одягнений, не досипляючи, живучи пустельничим та аскетичним життям, життям святця.
Своє останнє призначення заступником голови ПУН завдя­чував Ольжич не випадкові, а попри духові цінності свої, головно вкладові своєї невпинної і жертвенної праці, зокрема на рідних землях серед найтяжчих умовин окупаційного режиму, коли український націоналіст для німецької влади був ворогом число 1 і, як такий, гонений був і переслідуваний, немов звірина. Подиву гідними є стійкість і відвага Ольжича в Київському пе­ріоді його діяльности, незвичайна сторожкість і зручність у ви­минанні стількох небезпек і загроз життя для нього і членів то­дішнього керівного на рідних землях осередку ОУН. Не забуду, з якою переконливістю старався він доказати необхідність мойого переходу в глибоке підпілля і знехтування накиненої мені забо­рони виїзду з Берліна. Необхідність вдержати якнайдовше не­звичайно важні зв’язки з дипломатичними представництвами приязних нам народів, використання ряду можливостей, які ще були до осягнення в даній ситуації та в кінці свідомість автома­тичного примінення репресій супроти ОУН зі сторони Ґенггапо, — були поважною перешкодою у здійсненні мною вимоги чи по­ради Ольжича.
Його кожночасна оцінка ситуації була вірна і його передба­чування правильні; тим пояснити треба, що своєчасно відтягнув він наш осередок з Київщини і врятував від загибелі ряд провід­них людей. Наші особисті взаємини мало назвати дружніми, во­ни розвивалися весь час в атмосфері найбільшого довір’я і вза­ємної відцаности; затіснилися вони передусім по житомирськім морді, вчиненім на О. Сенику і на М. Сціборськім, коли чим раз наочніше ставало, що керму наших справ на рідних землях слід передати в досвідчені руки Ольжича.
Підпавши під арешт Ґештапо в січні 1944 року, я спокійний був за наші ряди, бо знав, що з ними е Ольжич. Яким же важким ударом для мене була відомість у третім дні мойого побуту в «зондербараку» Саксенгавзенського табору, що Ольжич, закато­ваний, згинув у цім же бараку несповна два місяці перед моїм перенесенням туди зі «зондергавз» ч. 3.
Відомість цю отримав я дивним, як на тюремні тодішні умо- вини, способом, в часі мойого проходу. Місцем проходу був три­кутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до се­бе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці пов­торились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараді». Підкінець на шибці бачу напис, від якого ме­ні в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не ста­ло на чолі їх Ольжича. Мов громом, уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появ­ляється на шибці напис: «Степан Бандера».
— Ну, і здибались, — подумав я. — Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг на­в’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання на­года того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в ні­мецькій тюрмі.
Зі стоїчним спокоєм заявив мені комендант табору «штан- дартенфюрер» Кайндель, що тіло Ольжича спалене в таборовій крематорії і великодушно заявив готовість видати рідні тлінні останки покійника, очевидно на це, щоб обіцянки цієї не додер­жати, коли я при моїм звільненні з того табору вимогу на видачу урни з останками Ольжича йому поставив. Винен в смерти Ольжича тодішній референт українських справ в царстві Гімлера «оберреґірунґсрат» Вольф, який при переслуханні мене вважав за доцільне в присутності «кримінальрата» Шульце в келії ч. 36 сповістити мене про смерть Ольжича, подаючи в нескладний спо­сіб, як причину смерти, самогубство і предкладаючи дві кар­тонки, записані почерком Покійника, мовляв, на доказ, чому Ольжич наклав на себе петлю. Слова, записані Покійним Ольжичем, не тільки що не доводили твердження ката Вольфа, а нав­паки, давали свідоцтво стійкости й гарту духа цього великого Ре­волюціонера, який в обличчі смерти, серед звірських катувань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмов­ляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН.
Впав на пості Герой, якому не багато рівних; впав Провідник молодого націоналістичного активу, якому не знайшов я досі ні­кого рівного; впав Друг сердечний, якому рівного не знаю чи най­ду ще; — незрівняний зразок Борця за волю України для гряду­чих поколінь.

З книги “ОУН 1929-1954”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *